Що  таке Болонський процес?

     Болонський  процес (БП) - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти (також у документах зустрічається аналогічне поняття: європейський простір вищої освіти) до 2010 року.

     Незвичайність цього процесу полягає у тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 46 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.

     Згідно  з цілями БП до 2010 року освітні системи  Європейських країн повинні бути реорганізовані таким чином, щоб:

• учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї країну у іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) - з метою подальшого навчання чи працевлаштування;
• привабливість Європейської вищої освіти зросла настільки, щоб мешканці неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу у Європу;
• Зона Європейської вищої освіти сприяла розширенню Європи, а висока якість та значна база знань забезпечувала подальший розвиток Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

   Мета  доволі амбіційна і не пов'язана  виключно із Болонським процесом. Проте  в середині процесу розвиваються та застосовуються необхідні інструменти  досягнення цих цілей.

   БП  заснований на міжурядовій угоді. Міністрами, відповідальними за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька документів, проте ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи БП, є проявом волевиявлення кожної окремої країни, хоча ефект "взаємного міжнародного тиску" не можна недооцінювати.

   БП  не передбачає створення ідентичних систем вищої освіти у європейських країнах до 2010 року. Навпаки, одна із найбільш цінних рис Європи - баланс між несхожістю і єдністю. Скоріше  БП намагається створити зв'язки, що направлені полегшити перехід людини з однієї освітньої системи до іншої. Тому при забезпеченні подібності систем дипломів, характерні особливості кожної окремої системи освіти повинні бути збережені. Якщо ж ні, то який же сенс у поїздці на навчання до іншої країни, якщо освіта там така ж сама? Розвиток всередені БП повинен слугувати полегшенню "трансляції" однієї системи освіти до іншої і, таким чином, збільшити мобільність студентів і викладачів та підвищити можливості працевлаштування по всій Європі.

   БП  офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації. 21 країна підписала декларацію 19 липня 1999 року у Болоні (звідси і назва всього Процесу). Декларація встановлює такі цілі:

• встановлення системи зрозумілих та подібних наукових ступенів;
• встановлення системи, заснованої на двох основних циклах: студентському та післядипломному;
• введення системи кредитів ЕCTS;
• сприяння мобільності шляхом подолання перешкод для забезпечення руху студентів, вчителів, дослідників, адміністративного складу;
• сприяння європейській співпраці у забезпеченні якості;
• сприяння необхідним європейським вимірам у вищій освіті.

   Ці  цілі є сутністю БП і значно розвинулися  з того часу. Проте підписанню Болонської декларації передував інший документ, прийнятий такими країнами: Францією, Німеччиною, Італією, Великою Британією - Сорбонська декларація. Ця декларація забезпечила необхідний поштовх до створення Болонської декларації і визначила вже у 1998 році основні цілі Зони європейської вищої освіти.  

   Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання Болонської декларації у 1999 році, проте її передісторія сягає  1954 року, коли було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури.

   Ідеї  освітньо-культурного об'єднання  європейських країн загалом та університетів  зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії університетів (Magna Charta Universitatum), що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам. Ідея Великої Хартії була сприйнята з ентузіазмом.

   Протягом  зустрічі у Болоні у 1987 році делегати 80 Європейських університетів обрали 8 членів правління, серед них: Президента Конференції Європейських Ректорів, професора Карміні Романци; ректора Болонского Університету Фабіо Роверси Монако; ректора Університету Парижу, професора Жака Соопелса; ректора Університету Лювен, професора Роджера Діллеманса; ректора Університету Утрехт, професора Ван Гінкель; ректора Університету Барселони, професора Джозефа Бріколя; професора Джузеппе Капуто; Президента університетської комісії Парламентської Асамблеї Ради Європи, професора Мануэля Нуньеса Енкабо.

   Велика  Хартія, проект якої був створений  у січні 1988 року у Барселоні, була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстаршим університетом Європи. "Європа вже існує, її мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети, протягом століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та майбутнього, що мають спільні цілі та методологію здобуття знань - чи то практичних, чи теоретичних", - з такою промовою виступили представники Болонського університету на святкуванні.

   Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої  Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

   На  сьогодні до Великої  Хартії приєдналося 530 університетів, серед  яких 30 українських:

1. Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту
2. Дніпропетровський університет економіки та права
3. Донецький національний університет
4. Київський національний торговельно-економічний університет
5. Кременчуцький державний політехнічний університет
6. Луганський національний університет ім. Т.Г. Шевченка
7. Львівський державний аграрний університет
8. Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету
9. Миколаївський державний гуманітарний університет ім. П. Могили
10. Миколаївський державний університет ім.В.О.Сухомлинського
11. Національний гірничий університет України
12. Нацiональний технiчний унiверситет "Харкiвський полiтехнiчний iнститут"
13. Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого
14. Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут"
15. Національний університет "Києво-Могилянська академія"
16. Одеська державна академія будівництва та архітектури
17. Одеська національна академія зв'язку ім.О.С.Попова
18. Одеська національна академія харчових технологій
19. Одеський державний медичний університет
20. Одеська національна юридична академія
21. Одеський національний морський університет
22. Одеський національний політехнічний університет
23. Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова
24. Південноукраїнський державний педагогічний унівеситет ім.К.Д.Ушинського
25. Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля
26. Тернопільський державний технічний університет ім. Івана Пулюя
27. Тернопільський національний економічний університет
28. Харківська державна академія культури
29. Харківський національний економічний унівеситет
30. Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна

Впровадження  Болонського процесу

     Процеси європейської інтеграції дедалі сильніше впливають на таку важливу сферу  життя українського суспільства, як освіта. Болонський процес в Україні офіційно розпочався 19 травня 2005 року із підписанням декларації на Бергенській конференції. Тепер справа стоїть за національним та інституційним рівнем його впровадження.

     На  сьогодні 45 європейських країн включно  з Україною підписали Болонську декларацію, яка наголошує на необхідності європейської співпраці у забезпеченні якості вищої освіти, підвищенні якості підготовки фахівців, зміцненні довіри між суб'єктами освіти, мобільності, сумісності систем кваліфікацій, посиленні конкурентоспроможності Європейської системи освіти.

   Цілі  варті досягнення, проте, існує значна кількість проблем української  вищої освіти у контексті Болонського  процесу:

• Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.
• Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.
• Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.
• Збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.
• Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.
• Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.
• Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.
• Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.
• Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.