Характеристики наукової діяльності

Історичний метод. Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування, розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей і суперечностей. При цьому історія досліджуваного об’єкта відтворюється в усій її багатогранності, з урахуванням усіх відхилень і випадковостей. Отже, цей метод дає змогу отримати знання про емпіричну історію об’єкта, його розвиток. Перед тим, як вивчати сучасний стан, необхідно дослідити генезис і розвиток певної науки або сфери практичної діяльності. Особлива увага повинна приділятися вивченню історичного досвіду, аналізу та оцінюванню ретроспективних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, становлення та розвитку.

Системний метод полягає у комплексному дослідженні великих і складних об’єктів (систем), вивченні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Враховуючи цей принцип, треба вивчити кожен елемент системи в його зв’язку з іншими елементам, виявити вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку загалом.

Ускладнення завдань  та об’єктів дослідження обумовлює  необхідність розподілення (декомпозиції) системи на підсистеми, які досліджуються  автономно, причому з обов’язковим урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із загальною ціллю системи. По суті, декомпозиція – це операція аналізу системи. Однак наступне узгодження функціонування підсистем (операція синтезу) є суттєво складнішим завданням.

 

2.2.3 Загальнологічні методи, що застосовуються на емпіричному і теоретичному рівнях дослідження

 

Абстрагування (від лат. abstractio – відвернення) – це загальнологічний метод наукового пізнання; розумовий відхід від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень об’єктів, що досліджуються, з одночасним виокремленням їх суттєвих властивостей, сторін, ознак, які цікавлять дослідника. Сутність цього методу полягає в тому, що він дає змогу подумки відволікатися від несуттєвих, другорядних властивостей, ознак, зв’язків об’єкта й одночасно вирізняти і фіксувати ті, що є вагомими для суб’єкта пізнання. Процес абстрагування – це сукупність логічних операцій, результатом якої є абстракція.

Існують основні види абстракції:

• ототожнення – утворення поняття через об’єднання предметів, що пов’язані відношеннями типу рівності, в особливий клас;

• ізолювання – виокремлення властивостей і відношень, які нерозривно пов’язані з предметами, та позначення їх певними термінами, що надає абстракціям статусу самостійних предметів (наприклад, надійність, фінансова стійкість, конкурентоспроможність);

• конструктивізація – відхилення від невизначеності меж реальних об’єктів;

• актуальна нескінченність – відхилення від незавершеності (і неможливості завершення) процесу утворення нескінченної множини, від неможливості опису її як певного переліку елементів;

• потенційна здійсненність – відхилення від реальних меж людських можливостей.

Результат абстрагування  часто є специфічним методом  дослідження, а також елементом складніших за своєю структурою методів експерименту.

Узагальнення – логічний процес і результат переходу від одиничного до загального, від менш загального до більш загального. Це не просто виокремлення і синтезування схожих ознак, а проникнення у сутність явища чи процесу, виокремлення єдиного в різноманітному, загального в одиничному, закономірного у випадковому, а також об’єднання за подібними властивостями або зв’язками в групи та класи. У процесі узагальнення відбувається перехід від одиничного поняття до загального, від одиничних суджень до загальних. У науковому пізнанні використовуються наступні види узагальнення: індуктивне, при якому дослідник рухається від окремих (одиничних) фактів, подій до їх узагальненого виразу; логічне, при якому суб’єкт пізнання переходить від однієї, менш загальної думки, до іншої, більш загальної. Логічною операцією, протилежною узагальненню, є обмеження, котре передбачає перехід від однієї загальної думки до іншої, менш загальної

Аналіз і синтез. Аналіз (від грец. analysis – розкладання, розчленування) – метод наукового пізнання, який дає змогу поділяти об’єкт дослідження на складові елементи і частини з метою вивчення його структури, окремих ознак, властивостей, внутрішніх зв’язків, відносин. Цей метод дає змогу виявляти сутність досліджуваних явищ і процесів шляхом їх розчленування на складові елементи і виявляти головне, суттєве.

Він передбачає перехід  від цілісного сприйняття об’єкта  дослідження до виявлення його будови, складу, а також властивостей, зв’язків.

Синтез (від грец. synthesis – з’єднання, сполучення, складання)  метод наукового пізнання, котрий передбачає з’єднання окремих сторін, елементів, властивостей, зв’язків досліджуваного об’єкта та його вивчення як єдиного цілого. Це не довільне, еклектичне поєднання частин, елементів цілого, а діалектичне ціле з виокремленням його суті. Результатом синтезу є якісно нове утворення, властивості якого обумовлюються внутрішнім взаємозв’язком і взаємозалежністю елементів.

Отже, аналіз фіксує специфічне, особливе, що відрізняє частини одного цілого, а синтез виявляє загальне і суттєве, що пов’язує частини в єдине ціле. Вони перебувають у діалектичній єдності, і наукове пізнання є як аналітичним, так і синтетичним.

Індукція і дедукція. Під індукцією (від лат. іnductio  наведення) розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину робиться висновок про об’єкт загалом. При цьому думка дослідника рухається від часткового, одиничного через особливе до загального. Індукція пов’язана з узагальненням результатів спостереження та експерименту, з рухом думки від одиничного до загального. Індуктивні узагальнення завжди мають проблемний, (імовірностний) характер, вони, зазвичай, розглядаються як емпіричні закони та дослідні істини.

Розрізняють наступні п’ять методів наукової індукції:

• метод єдиної схожості: якщо два або більше випадки досліджуваного явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші різні, то ця єдина схожість і є причиною цього явища;

• метод єдиної відмінності: якщо випадки, при яких явище або відбувається, або ні, розрізняються лише в одній обставині, а всі інші обставини тотожні, то ця єдина обставина і є причиною цього явища;

• об’єднаний метод схожості та відмінності, який є комбінацією перших двох методів;

• метод супутніх змін: якщо виникнення чи зміна одного явища обумовлює певні зміни іншого явища, то обидва явища перебувають у причинно-наслідковому зв’язку;

• метод залишків: коли відомо, що причиною досліджуваного явища є необхідні для нього обставини, крім однієї, то ця обставина і є, ймовірно, причиною цього явища.

У сучасній науці індукція розглядається як метод логічного  висновку, тому робляться спроби формалізації цього методу на основі теорії ймовірностей, що дає змогу чіткіше виокремити його логічні проблеми та евристичну цінність.

Дедукція (від лат. deductio  виведення) – це процес, в якому висновок щодо якогось елементу робиться на підставі знання загальних властивостей усієї множини. Отже, думка дослідника рухається від загального до часткового, (одиничного). Дедуктивний висновок дає змогу краще пізнати одиничне, оскільки з його допомогою отримується нове (виведене) знання, що певний предмет або явище має ознаки, які властиві усьому класу.

Об’єктивною основою  дедукції є те, що кожний предмет або явище сполучають у собі єдність загального та одиничного, і це дає змогу пізнавати одиничне на базі знання про загальне. Дедукція та індукція тісно пов’язані між собою і доповнюють одна одну. Індуктивне дослідження передбачає використання загальних теорій, законів, принципів, тобто охоплює момент дедукції, а дедукція, відповідно, неможлива без загальних положень, отриманих шляхом індукції. Отже, індукція і дедукція зв’язані між собою, як аналіз і синтез.

Аналогія – це метод наукового пізнання, за допомогою якого від схожості об’єктів певного класу за одними ознаками робиться висновок про їхню схожість і за іншими ознаками. Вона передбачає, що дослідник рухається від знання відомої спільності до знання такої ж спільності, отже, від часткового до часткового. Стосовно конкретних об’єктів висновки, що отримують за аналогією, мають лише правдоподібний характер і є одним із джерел наукових гіпотез та індуктивних міркувань.

Для підвищення вірогідності висновків за аналогією необхідно:

• виявляти не лише зовнішні властивості об’єктів або явищ, а й внутрішні;

• щоб об’єкти були подібні за найважливішими та суттєвими ознаками, а не за другорядними й несуттєвими;

• коло ознак, які співпадають, має бути якомога ширшим;

• враховувати не лише схожість, а й відмінність, для  того, щоб остання не була перенесена на інший об’єкт.

Метод аналогії як перенесення  інформації про одні об’єкти на інші є гносеологічною основою модулювання.

Моделювання – це метод наукового пізнання, який ґрунтується на дослідженні об’єкта (оригіналу) шляхом використання його копії (моделі), котра пізнається з певних, визначених дослідником сторін. Сутність цього методу полягає у відтворенні властивостей об’єкта дослідження на спеціально створеному аналогові – моделі. Під моделлю (від лат. modulus  міра, норма, такт) розуміють умовні зображення, що замінюють об’єкт пізнання і є джерелом інформації стосовно нього, спосіб виразу властивостей, зв’язків і явищ реальної дійсності на основі аналогії.

Отже, модель є аналог об’єкта-оригіналу, котрий у процесі  пізнання і на практиці слугує для одержання та розширення знання (інформації) про оригінал з метою його конструювання, перетворення або управління ним.

На сучасному етапі  в науці та практиці широко застосовується комп’ютерне моделювання, яке здійснюється на основі відповідної комп’ютерної моделі[5].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

 

1. Баскаков А.Я., Туленков Н.В. Методология научного исследования: Учебное пособие. ─К:МАУП, 2004. ─216 с.

2. Крушельницька О.В. Методологія та організація наукових досліджень: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2003. – 192 с.

3. Кустовська О. В. Методологія системного підходу та наукових досліджень: Курс лекцій. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 124 с.

4. Кринецкий И. И. Основы научных исследований: Учеб. пособие для вузов. – Киев. – Одесса: Высшая школа, 1981. – 208 с.

5. Крутов В.И., Грушко И. М., Попов В. В. Основы научных исследовании: Учеб. для техн. вузов. – М.: Высшая школа, 1989. – 400 c.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Проведений аналіз методів  наукових досліджень показав, що метою  наукового дослідження є отримання нових для суспільства даних. Наукове дослідження грунтується на нормі діяльності - науковому методі, який забезпечує можливість отримання точно встановлених фактів і закономірностей. При розгляді основних понять наукових досліджень в даному рефераті ми визначили методологію як вчення про організацію діяльності. Необхідною ознакою наукового дослідження є можливість відтворення отриманих у ньому даних іншими дослідниками.

Результати наукового  дослідження описуються за допомогою формально-логічних засобів. Це створює основу для їхнього розуміння іншими людьми і для їх трансляції. З цього випливає, що розподіл наук на важко-та легкодоступні носить умовний характер. Для розуміння будь-якої науки немає принципово непереборних перешкод.