Власність у системі економічних відносин

33

                         2.2 Власність у системі економічних відносин

Основу економічної системи  повинні становити відносини  власності.

Вони завжди були тим стержнем у суспільстві, навколо якого формувались і розвивались всі інші суспільні відносини.    Привласнення матеріальних та духовних благ у різних економічних системах складає суть економічних відносин, що виражаються поняттям "власність". Проте серед вчених-економістів досі немає єдності в трактуванні відносин власності.

Одним з найдискусійніших в наш  час економічним визначенням  власності є таке: власність - це відношення між людьми з приводу  речей. Певною мірою це визначення відбиває саме економічний, а не правовий, соціальний чи якийсь інший аспект власності. Адже найбагатший капіталіст стане злиденним, якщо опиниться сам на сам зі своїми заводами, палацами, кораблями і  нікому буде ані працювати на них, ані купувати вироблене. Багатство  капіталістичного суспільства - товар. Його має хтось виробити, хтось  купити та спожити і таким чином  принести власнику капіталу прибуток.

Поняття "власність" достатньо  складна категорія. Найчастіше його ототожнюють з привласненням. Відносини  привласнення в багатьох концепціях власності вважаються базовими. Привласнення вказує, кому належать блага (об'єкти власності), як вони розподіляються і з якою метою використовуються. Об'єктами власності є речі, які присвоюються, тобто всі елементи суспільного  багатства, результати та фактори виробництва. Суб'єктами власності можуть бути окремі особи (громадяни), колективи, організації, фірми, асоціації, держава.

Важливим критерієм належності відносин власності до предмету економічної  теорії є безпосередній зв'язок відносин власності з виробничими відносинами, відносинами між людьми по виробництву, розподілу і використанню засобів  виробництва. Саме засоби виробництва  є головним найбільш стійким об'єктом  власності.

Таким чином, відносини власності - це певна система відносин з  приводу володіння, розпорядження, користування, привласнення і споживання людьми як засобів виробництва, так  і результатів праці.

Володіння - головна передумова власності. Але саме по собі володіння ще не означає власності в її повному  економічному змісті. Володіти можна  і пасивно. Володіння тільки фіксує об'єкт власності, визначає його конкретно.

Володіння цінне тим, що дає можливість розпоряджатися майном. Щоб відчути  різницю між правом володіння  і правом розпорядження, достатньо  згадати деякі форми заповітів  з художньої літератури: "Залишаю  такому-то...те-то і те-то, але до стількох-то років або виконання ним таких-то умов...він не може ним розпоряджатися". Тут чітко і зрозуміло розставлені  акценти між двома правами - володіння  і розпорядження.

Користування - це відносини до об'єкту використання, спрямовані на отримання  з нього корисного ефекту, при  цьому реалізується ідея корисності, яка є абсолютним стимулом еволюції як виробництва конкретних цінностей, так і соціально-економічного розвитку суспільства.

Розпорядження представляє в сучасних умовах найбільш всеосяжний, вищий спосіб реалізації відносин між об’єктом  і суб’єктом  власності, який дає суб’єкту право  і можливість поступати по відношенню до об’єкту, і використовувати його в рамках закону, практично будь-яким бажаним чином аж до передачі іншому суб’єкту, глибокої трансформації, перетворення в другий об’єкт і навіть ліквідації.

Відповідальність  – “тягар власності”. “Тягар власності” означає як інтерес до активного  використання коштів виробництва, так  і відповідальність за них, за їх долю, за їх ефективне функціонування, відшкодування  збитків, нанесених об’єкту.

Розглянемо  тепер відносини, які виникають  між власниками, тобто є суб’єктно-суб’єктні  відносини, розділивши їх на дві групи.

Перша група відносин виникає в умовах, коли доводиться ділити існуючу (створену раніше) власність, здійснювати тимчасовий або який здається кінцевим край. Використання, користування об’єкта власності  за його призначенням частенько супроводжуються  необхідним, який виникає на основі угоди, розподілом чи перерозподілом власницьких  функцій між двома або декількома суб’єктами. Це, звичайно має місце, коли один і той же об’єкт належить декільком суб’єктам на певних засадах, що типово при сімейній, колективній, груповій власності.

Друга група відносин між суб’єктами власності  відображає взаємовідношення власників  з приводу взаємного формування щойно утворених ними цінностей, котрі стають новим об’єктом власності. Найбільш типова форма відносин другої групи – відносини з приводу  спільного виробництва і розподіл виробничих, раніше не існуючих продукції, товарів, послуг.

В першій групі відносини власності  в їх вихідному вигляді уже  склались, об’єкт власності існує, так що проблема відносин полягає  в регулюванні  спільного використання об’єкта розподіл власницьких функцій.

В другій групі річ іде про присвоєння нового об’єкта власності, його розділення між претендентами, що в принципі представляє більш складну і  гостру проблему.

Коли власник віддає об’єкт власності  в оренду, він, відповідно, в межах  договору оренди, передає право розпорядження  і використання орендарю. Привласнення вони здійснюють спільно: орендодавець привласнює орендну плату, орендар  – прибуток від господарської  діяльності мінус орендна плата.

Отже, економічний зміст відносин власності полягає в реальних діях суб’єктів по володінню, розпорядженню  і використанню об’єктів власності. Власність складає серцевину  системи економічних відносин суспільства. Стабільність розвитку економічної  системи залежить від наявності  у ній таких форм власності, які  б у найбільшій мірі сприяли розвитку продуктивних сил. Тому зміна форм власності  відкриває нові горизонти розвитку економічної системи.

Розділ 3. Особливості правового регулювання відносин власності в Україні

                     3.1 Правове регулювання відносин  власності в Україні

Наша держава, як ми звикли це чути, ніколи не відрізнялась досконалістю і внутрішньою узгодженістю власного законодавства. Якнайяскравіше про  це може свідчити правова “реформа”, що відбувається упродовж останніх пару років: парламент один за одним приймає  фундаментальні законодавчі акти, які  у більшості випадків багато в  чому один одному суперечать.

Напевне, не буде перебільшенням твердження про те, що чи не найбільш постраждалим від постійної критики і дискусій став новий і перший в Україні  Господарський кодекс, прийнятий 16 січня 2003 року і вступив в силу на початку поточного року. На сьогоднішній день існують дві головні причини  такого неоднозначного сприйняття правового  акту. Перша з них – груба  неузгодженість кодексу з діючим законодавством. Цю причину пояснити легко, адже з моменту розробки кодексу  і до його прийняття сплинуло чимало часу, за який багато нормативно-правових актів, на підставі яких і сформовано кодекс, було поправлено або змінено; водночас парламенту не вистачило зосередженості і терпіння для того, щоб паралельно вносити зміни до проекту кодексу. А, отже, його норми були “воскрешенні”  з минулого і зайняли своє місце  поряд з оновленими положеннями  законодавства.

Друга причина породжена доктринальним  сприйняттям системи правового  регулювання майнових відносин. Справа в тім, що традиційно в нашій державі, як і в більшості держав континентальної  правової сім’ї, зобов’язальні відносини  між фізичними та юридичними особами (тобто ті, що пов’язані з різного  роду зобов’язаннями, порядком укладання, виконання, зміни і розірвання договорів) регулювалися інститутами цивільного права, кодифікованими у Цивільному кодексі. Натомість дублювання цих  інститутів у положеннях Господарського кодексу призвело до плутанини: яким же кодексом керуватися? (до речі це питання  досі залишається дискусійним), і, як наслідок, - до негативного сприйняття документу.

Що ж пропонує нам Господарський  кодекс України? У його преамбулі  зазначено: “Господарський кодекс України  відповідно до Конституції України  встановлює правові основи господарської  діяльності (господарювання), яка базується  на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності.” Мета кодексу  – забезпечити зростання ділової  активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій  основі підвищення ефективності суспільного  виробництва, утвердження суспільного  господарського порядку в економічній  системі України...

Як планувалося, розмежувати сферу  дії Цивільного і Господарського кодексу повинна окрема норма, що визначить предмет регулювання  ГК України. В Розділі I “Основні засади господарської діяльності” встановлюється, що кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює  господарські відносини, що виникають  у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин в сфері господарювання.

Ключовим поняттям цього положення  є термін “господарювання” та “господарська  діяльність”, які розшифровуються  як діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання  послуг вартісного характеру, що мають  цінову визначеність. Водночас, стаття 4 Господарського кодексу зазначає, що не є предметом регулювання  кодексу майнові та особисті немайнові  відносини, що регулюються Цивільним  кодексом України. ЦК України в свою чергу регулює відносини, що виникають  між особами, наділеними цивільно-правовою дієсуб’єктіністю, засновані на юридичній  рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

З інститутів ЦК України вбачається, що деякі види зобов’язальних відносин, які ним регулюються, безпосередньо  пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт та наданням послуг вартісного характеру – що, відповідно до ГК, є предметом регулювання  Господарського кодексу. В той же час п. 2 статті 4 ГК України визначає, що навіть якщо під предмет регулювання  ГК і не підпадають відносини, урегульовані ЦК України, все одно їх особливості визначаються саме ГК України. Таким чином, можемо спостерігати абсолютну плутанину – з одного боку Господарським кодексом не регулюються майнові відносини, а з іншого боку, саме цей кодекс встановлює особливості їх регулювання, відповідно норми ГК є спеціальними по відношенню до норм ЦК, що майже блокує застосування ЦК в регулюванні майнових відносин. Парадоксально, але факт.

Господарський кодекс містить положення, які закріплюють основні напрями  та форми участі держави і місцевого  самоврядування у сфері господарювання. Одним з таких напрямів є антимонопольно-конкурентна  політика, вихідні засади якої знайшли  відображення в главі 3 ГК України, що має назву “Обмеження монополізму  та захист суб’єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції”. Норми даної глави містилися в Законі України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції” від 1998 року.

На момент прийняття кодексу  цей закон втратив чинність, оскільки 11 січня 2002 року його замінив закон  “Про захист економічної конкуренції”, докорінно змінивши в порівнянні з попереднім законом, а, отже, і кодексом, регулювання таких правопорушень  в сфері конкуренції як антиконкурентні  дії органів державно влади, зловживання  монопольним положенням на ринку, антиконкурентні  узгоджені дії тощо. Таким чином, вбачається абсолютна неузгодженість кодексу з чинним актиконкурентним законодавством.

Кодекс  поділяє господарську діяльність на комерційну – підприємництво, і  некомерційну, що здійснюється суб’єктами господарювання для досягнення економічних, соціальних та інших результатів  без мети одержання прибутку. Одним  із суб’єктів господарювання відповідно до ГК є підприємство.

Господарський кодекс зберіг усю існуючу  на сьогоднішній день різноманітність  форм і видів підприємств, та об’єднань  підприємств. Так, нормами кодексу  урегульована діяльність державних  та комунальних унітарних підприємств, державних комерційних та казенних підприємств, господарських товариств (до речі акціонерні товариства в кодексі  так і залишаються поділеними на відкриті і закриті, на відміну від Цивільного кодексу). Врегульована діяльність виробничих і споживчих кооперативів, підприємств об’єднань громадян і релігійних організацій.

Окремої уваги заслуговує визначення приватного підприємства, яке міститься  у статті 113 ГК України. Відповідно до кодексу приватним визнається підприємство, що діє не на основі приватної власності  однієї фізичної особи, як це було раніше, а на основі приватної власності  однієї або кількох фізичних осіб, а також приватної власності  суб’єкта господарювання - юридичної  особи. По суті, коло засновників ПП було розширене, що дає змогу застосовувати  таку схему утворення підприємства, коли засновники зможуть обмежити свою відповідальність виключно майном підприємства, що закріплено за ним у статуті, тобто  активами, і, окрім цього, не мати клопоту  з розміром і порядком формування статутного фонду, що має місце при  заснуванні господарського товариства.