Основою формування системи інсайдерського контролю стали саме схеми приватизації, що створила пріоритетні умови насамперед для керівництва роздержавлених підприємств. Як показує аналіз постприватизаційної структури акціонерної власності, незалежно від методу приватизації, корпоратизація державних підприємств створила значні привілеї для колишніх керівників підприємств. Як відзначає М. Аокі, «програми приватизації, по суті, легітимізували де-факто контроль інсайдерів шляхом передачі більшої частини прав власності на великі підприємства їх менеджерам». Відсутність чітко формалізованих правил проведення приватизаційного процесу, внормованого у законодавстві, створила умови для фактичного привласнення об’єктів державного майна за рахунок отримання специфічного інформаційного ресурсу та використання непрозорих та не завжди легітимних схем приватизації. Як наслідок, колишні керівники державних підприємств та їх довірені особи, що володіли реальним управлінським ресурсом, скористалися можливістю акумуляції значних пакетів акцій, а отже, і реального контролю над акціонерним капіталом.

     Відтак  корпоратизація не тільки не створила ефективної структури власності  та системи управління нею, а подекуди навіть призвела до консервації неефективних організаційно-управлінських структур на підприємствах. Своєю чергою, «невиконання функцій оновлення кадрового  складу», що є типовою тенденцією притаманною вітчизняній традиції господарювання ще з радянських часів, на думку С. Архірєєва, не тільки стримує зростання ефективності економіки, а й «призводить до появи у акціонерів додаткових трансакційних витрат, причому значних, оскільки вони включають всі втрати від неефективного управління». Таким чином, відбувається обмеження прав насамперед міноритарних акціонерів не тільки в контексті можливостей впливу на управління, а й у недоотриманні доходу (дивіденду), що зменшується за рахунок зростання трансакційних витрат. Порівняння даних витрат із типовими агентськими свідчить, що, на відміну від останніх, витрати, пов’язані із процедурою «консервації» неефективних менеджерських практик, не приносять акціонерам таких додаткових позитивних ефектів, як збільшення можливостей контролю та зміцнення довіри до контрактів з агентами.

     Ще  однією важливою домінантою розвитку новоствореної моделі стало й  те, що її основні елементи сформувалися у середовищі інформаційної асиметрії. Як вказує Дж. Стігліц, «саме недосконалість інформації обумовила необхідність делегування відповідальності менеджерам». Асиметричний розподіл інформаційного ресурсу, головним джерелом якого став доступ до важливої інформації через неформальні зв’язки із представниками держави, створив передумови для формування привілейованих груп економічних агентів у процесі корпоратизації. Названі групи, використовуючи асиметрію інформації не тільки одержали домінуючу частку власності, а й істотні переваги перед аутсайдерами, які фактично не мають можливостей для захисту своїх прав. Така ситуація об’єктивно ускладнює процеси розвитку корпоративного управління, формування системи контролю та концентрації капіталів через консолідацію пакетів акцій. 

ВИСНОВКИ

     Корпоративне  управління – це врегульована нормами  система організаційних і майнових відносин, за допомогою якої корпоративна організація реалізує, представляє  і захищає інтереси своїх інвесторів, в першу чергу акціонерів.

     Структура управління акціонерним суспільством в конкретній країні визначається законодавством, регулюючим обов'язки всіх сторін, що беруть участь, історичним досвідом формування структур управління в даній країні, менталітетом, статутом кожного акціонерного суспільства.

     У кожній країні структура управління акціонерними суспільствами має  певні характеристики і елементи, що становлять, які відрізняють її від структур інших країн. Країни з перехідною економікою мають настільки  своєрідні підходи і рішення, що вже можна говорити про моделі управління акціонерними суспільствами  в країнах з перехідною економікою.

Список  використаних джерел