Мiнiстерство освiти i науки молодi та спорту

     Харкiвський нацiональний унiверситет iм.Г.С.Сковороди

     Iнститут пiслядипломноï освiти 
 
 
 
 

     Реферат на тему:

     «Особливостi украïнськоï школи менеджменту» 

                  

                                                 Виконала:

                                                           слухачка I курсу

                                                       магiстратури

                                                                        Управлiння навчальним

                                                закладом

                                                        Сорокiна О.А. 

                                                       Перевiрила:

                                                                     Мармаза О.I. 
 
 
 
 
 
 

     Харкiв 2011

Зміст 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     Так як Україна входила до складу СРСР, то її управлінська наука розвивалася  виходячи з підходів, які тоді були. Ряд досліджень були спрямовані на вдосконалення адміністративно-командної системи, в зв'язку з чим був накопичений певний досвід.

     Автори  Андрушків Б.М. і Кузьмін О.Є. [7, С13-14] в своїй книзі виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів:

     1-ший  етап (жовтень 1917 — березень 1921). Розроблено форми й методи  державного централізованого управління  виробництвом, обгрунтовано принципи  централізму, організаційні методи  управління, диктатури та державного  регулювання.

     2-гий  етап (1921 — 1928). Подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом. Зроблені спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічного управління. З'явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.

     3-тій етап (1929 — 1945). Організація індустріальної бази суспільного виробництва, вдосконалення структурного управління, методів підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва.

     4-тій  етап (1946 — 1965). Пошук нових форм  функціонування і взаємодії державних органів управління, спроба переходу до територіальної і територіально — галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

     5-тий  етап (1965 — 1975). Здійснена спроба  господарської реформи шляхом  посилення ролі економічного управління.

     6-тий  етап (1975 — 1995). Усвідомлення неможливості  реформування адміністративно —  командної системи. Цей етап  підтвердив необхідність радикальної  зміни економічних відносин і  корінних економічних реформ, проведення  яких належить до сьомого етапу (1985). В ньому розрізняють:

     1-ший  підетап — робота підприємств  за першою моделлю господарського  розрахунку, побудованою на нормативному  розподілі прибутку;

     2-гий  підетап — застосування другої  моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин;

     3-тій  підетап — впровадження прогресивних  форм організації праці, посилення  кооперативного руху, розширення  економічної свободи;

     4-тий  підетап — впровадження територіального  господарського розрахунку на всіх рівнях управління;

     5-тий  підетап — початок ринкових  реформ. Реалізація цього підетапу  здійснюється вже в умовах  розвитку незалежної національної  економіки України.

     На  різних етапах розвитку управлінської  науки суттєвий внесок в неї зробили  такі відомі українські вчені, як О. Терлецький, М. Павлик, М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський, М. Туган-Барановський, І. Вернадський, М. Вольський, Г. Цехановецький, К. Воблій, Т. Войнаровський, В. Бандера, І. Коропецький та ін.

 

      1. Становлення  системи управління в Україні

     Становлення управління в Україні сягає часів  Київської Русі. Для цього періоду  характерним є не розвиток теорії, а використання окремих положень управління в практичній діяльності. Перші теоретичні розробки відносяться  до XVIII—XIX ст. Однак розвиток управлінської думки в Україні неможливо розглядати у відриві від Росії. Це пов'язано з тим, що Україна не мала своєї державності. Видатні вчені, починаючи свою діяльність в Україні, потім плідно працювали в Росії. Це такі відомі українські вчені-економісти, як А. Самборський (1732—1815), М. Ліванов (1751-1800), І. В. Вернадський (1821-1884), М. X. Бунге (1823-1895), М. І. Туган-Барановський (1865-1919).

     Подальший розвиток теорії управління пов'язаний з іменами видатних учених, таких, як: Е. Хаусвальд (1868-1942), О. О. Богданов (1873-1928), О. А. Єрманський (1866-1941), А. К.Гастєв (1882-1941), E. Ф. Розмирович (1886-1953), П. М. Кержинцев (1881-1940), Ф. Р. Дунаєвський (1887-1960).

     Характерними  сферами досліджень для цієї групи  вчених були: пошук законів, принципів організаційних систем; методів і принципів управління; добору, підготовки і перепідготовки кадрів; ролі й стилю роботи керівника.

     Певні галузі наукового менеджменту у  Росії та Україні випереджали  розвиток подібних теорій в інших  країнах. Так, співробітники Московського вищого технічного училища задовго (1860—1870) до появи теорії Фредерика Тейлора (1900) розробили методику раціоналізації трудових дій. Ф. Р. Дунаєвським уперше була висунута теорія "адміністративної ємності", що є, по суті, нормами управління, які одержали кількісне обґрунтування Грейкунасом.

     У 1904 р. Е. Хаусвальд подав організацію  як систему, побудовану на функціональному  поділі праці, котра координується  і контролюється дирекцією підприємства. Як відомо, А. Файоль виділив функції управління і розробив принципи менеджменту в 1916 р.

     О. А. Єрманський у своїх працях сформулював  передумови науки про організацію  праці й управління. Він обґрунтував "закон організаційної суми", що став відомим як ефект синергізму в теорії системного підходу.

     Важливими для розвитку кібернетики й організації  систем були наукові ідеї О.О. Богданова про структурну стійкість систем, їхні рівні й організаційні механізми формування, про наявність біорегуляторів у системі, які є аналогами сучасного "зворотного зв'язку".

     Розвиваючи  теорію О. О. Богданова, радянський вчений А. К. Гастєв обґрунтував необхідність управління там, де починається праця  окремої людини. Він довів комплексність  такої праці, чим заклав основи комплексного підходу в теорії управління.

     П. М. Кержинцев розробив теорію організаційної діяльності, у якій виділив три  об'єкти — працю, виробництво й  управління. Він є основоположником наукової організації праці. Розглядаючи  роботу з управління організаціями, П. М. Кержинцев дійшов висновку, що в різних сферах діяльності є спільні риси, за якими можна сформулювати загальні принципи управління. Він довів наявність загальних і конкретних принципів менеджменту.

     До  безсумнівних заслуг цих учених належить обґрунтування комплексного підходу  до управління організаціями і системного характеру науки управління. Однак ці дослідження не привели до створення якоїсь значущої основи науки управління. Практика управління не цікавилася теоретичними розробками через домінування в країні адміністративної форми управління. Особливо характерно це для періоду після 1917 р.[10, c. 126-128]

     Розглянемо  основні періоди розвитку теорії управління соціалістичним суспільним виробництвом, що становлять історію  нашої управлінської думки.

     У літературі виділяють п'ять основних періодів формування науки управління:

     1. 1917—1921 pp. — формування основ управління соціалістичною економікою. Цей період характеризується обґрунтуванням основних принципів і форм залучення робітників до управління, створенням нової системи відносин.

     Одержав обґрунтування фундаментальний принцип демократичного централізму в управлінні, а також використання принципу ієрархічності.

     II. 1921—1928 pp. — становлення системи управління соціалістичною промисловістю. Цей період характерний тим, що була розроблена концепція планування, використана згодом іншими країнами з ринковою економікою. Особлива увага була приділена розробленню принципів добору кадрів, принципу єдиноначальності на промислових підприємствах.

     Визначаються  основні напрями в розвитку спеціалізації і функціонального розподілу праці.

     III. 1929—1945 pp. — удосконалення системи управління. У третьому періоді робота з розвитку теорії управління починає зосереджуватися переважно на розв'язанні організаційно-технічних і частково соціальних проблем. Одержала розвиток раціоналізація форм вертикального розподілу праці в управлінні, яка знайшла своє використання у наданні повноважень нижчим ланкам. Надано значні права партійним організаціям із контролю над діяльністю керівників підприємств.

     IV. 1946—1965 pp. — пошук нових форм управління. Це специфічний період, пов'язаний із відновленням економіки країни. Безліч робіт було присвячено обґрунтуванню форм поєднання галузевого і територіального управління. Розробляються методи реалізації окремих функцій управління. З'являються перші роботи з використання економіко-математичних методів, кібернетики, психології і соціології в управлінні підприємствами.

     V. 1965—1975 pp. — комплексний підхід до вдосконалення систем управління. Проблеми вдосконалення системи управління набули масштабу державної програми. Почали формуватися серйозні напрями щодо розробки теоретичних і прикладних проблем управління не лише в Радянському Союзі, айв інших країнах соціалістичної співдружності (табл.1). Ці дослідження охопили широке коло проблем, що стосуються розробки методології реалізації загальних функцій управління, організації роботи апарату управління (організація праці керівника, розподіл повноважень на основі принципу централізації), проектування організаційних структур управління тощо. У цих дослідженнях істотно розвинулися результати, досягнуті в кібернетиці, системних дослідженнях, узагальнених нормативних підходів. Ці ж напрями досліджувалися й далі, аж до 1990 р.

     З'являється  безліч публікацій щодо використання системного підходу в управлінні, особливо при розробленні автоматизованих систем управління. Був покладений початок розробки теорії організацій і загальної теорії систем. Значний внесок у розвиток цієї теорії зробили В. Афанасьев, О. Дейнеко, В. Глушков, Д. Гвішиані, В. Голиков, А. Берг, О. Козлова, Г. Попов, Ю. Черняк, Б. Мільнер, Н. Чумаченко та ін.

     З вищевикладеного зрозуміло, що країни соціалістичної співдружності, аналізуючи досвід американських шкіл, комплексніше й цілеспрямованіше розвивали теорію управління. Практичне застосування розробок стримувалося відсутністю потреби виробників у використанні цих методів через нерозвиненість ринкового середовища в економіці соціалістичних країн[5, c. 143-146].

 

      Таблиця 1 Напрями  розробки методів  управління