Організаційно-економічні основи створення і функціонування фермерського господарства

МІНІСТЕРСТВО  АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА  УКРАЇНИ

УМАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ САДІВНИЦТВА

 

КАФЕДРА МАРКЕТИНГУ

 

 

 

Реферат

на тему:

«Організаційно-економічні основи створення і функціонування фермерського господарства»

 

Виконала:

Студентка 33-Т групи

Драч  Людмила

Перевірила:

к.н.е.,доцент Скуртол С.Д

 

 

 

УМАНЬ 2012

План

Вступ

1.Економічні і соціально-правові засади створення і функціонування селянських господарств

2. Тенденції економічного розвитку фермерських господарств

3. Основні шляхи створення фермерських господарств

Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Селянські (фермерські) господарства стали масово виникати на першому етапі аграрної реформи. Світовий досвід переконує, що вони ведуть виробництво високопродуктивно і повністю вирішують продовольчу проблему. В селянських господарствах реалізується одна з найрадикальніших форм приватної власності, завдяки чому у працівників повністю відроджується почуття господаря.

Селянське (фермерське) господарство (СФГ) є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею членів цього господарства виробляти товарну продукцію сільського господарства, займатися її переробкою і реалізацією. Це підприємство є юридичною особою, має назву, печатку і штамп, працює на засадах самоокупності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Економічні і соціально-правові засади створення і функціонування селянських господарств

Економічні  і соціально-правові засади створення і функціонування селянських господарств регулюються законами України «Про внесення змін і доповнень до закону України «Про селянське (фермерське) господарство», «Про власність», «Про підприємництво» та Земельним кодексом України. Їм гарантується рівність з іншими формами господарювання на селі і самостійність у виробничій та комерційній діяльності.

Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник, на ім’я якого видається Державний акт на право користування землею або/і приватної власності. Членами цього господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти віком 16 і більше років та інші родичі, які об’єдналися для ведення спільного виробництва.

Виробничо-економічні відносини з державними, кооперативними та іншими підприємствами, з організаціями та громадянами селянське (фермерське) господарство будує на основі договорів. Державні та інші органи не мають права втручатися в його господарську діяльність. Заподіяні від такого втручання збитки відшкодовуються винними.

Згідно з  чинним на початок 2002 р. законодавством розмір земельної ділянки для ведення СФГ може становити до 100 га земель сільськогосподарського призначення (землі у приватній власності і землі, надані у постійне користування).

На перших порах після прийняття чинного законодавства про створення селянського (фермерського) господарства таким підприємствам без оплати передавалася земля в межах середньої частки, що припадає на одного сільського жителя на території відповідної ради народних депутатів. Зі створенням КСП і прийняттям Указу Президента «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність» (від 8.08.1995 р.), згідно з яким кожен член такого підприємства одержав право вийти з нього зі своїм земельним паєм для організації селянського (фермерського) господарства, розмір такого паю визначався за іншим принципом, коли враховувалися площа сільськогосподарських угідь підприємства та кількість його членів, включаючи пенсіонерів. Кожному, хто виходив з членів КСП з метою створення селянського (фермерського) господарства, земельний пай передавався безплатно. Ця ж чинна норма витримувалася і при реструктуризації КСП в приватні підприємства згідно з Указом Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (від 3.12.1999 р.). В процесі такої реструктуризації було створено, як відомо, 1254 фермерських господарства.

Селянським (фермерським) господарством надано право додатково, до визначеної законодавством граничної площі орендувати землю, а також брати в оренду технічні засоби для розширення масштабів виробничої діяльності. Нині багато СФГ завдяки цьому перетворилися у досить великі підприємства з площею сільськогосподарських земель від декількох сотень до більше тисячі гектарів.

За умови, що СФГ створюються на неосвоєній території, де немає об’єктів виробничого  і невиробничого призначення, на період становлення такого господарства держава надає йому допомогу за рахунок  державних централізованих капітальних  вкладень, місцевих бюджетів.

Усі СФГ здійснюють плату за землю. До 1999 р. така плата  справлялася щорічно у вигляді  земельного податку, розмір якого визначався залежно від якості і місцезнаходження земельної ділянки. З 1 січня 1999 р. ці підприємства , як і аграрні підприємства інших організаційних форм господарювання на селі, сплачують єдиний фіксований сільськогосподарський податок. Новостворені СФГ звільняються від сплати податку протягом перших трьох років з часу надання їм земельної ділянки.

Селянські (фермерські) господарства зобов’язані ефективно  використовувати землю, захищати її від вітрової і водної ерозії, селів, заболочення і засолення, заростання чагарниками і дрібноліссям, тимчасово консервувати деградовані землі, не порушувати права інших землевласників і землекористувачів.

Земля, майно  і вироблена продукція, грошові  кошти, цінні папери фермерських (селянських) господарств належать його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачене угодою між ними. Своїм майном ці підприємства розпоряджаються на власний розсуд: можуть його продавати, передавати іншим підприємствам і організаціям, обмінювати, здавати в оренду, надавати в тимчасове користування. Селянським (фермерським) господарствам надаються широкі права у господарській діяльності. Вони самостійно визначають спеціалізацію виробництва і його масштаби, на власний розсуд розпоряджаються виробленою ними продукцією, добирають партнерів по економічних зв’язках. На добровільних засадах СФГ можуть укладати договори з різними споживачами на продаж своєї продукції з оплатою її за договірними цінами. На решту продукції вони самостійно встановлюють ціни, виходячи з попиту та пропозиції.

Джерелом  формування доходів цих підприємств є виручка від реалізації продукції (робіт, послуг), дивіденди на цінні папери, прибуток від участі у діяльності спільних підприємств та інші надходження. Важливо, що селянські (фермерські) господарства розподіляють доходи самостійно, керуючись власними інтересами. Багато таких підприємств через сезонність сільськогосподарського виробництва не в змозі забезпечувати високодохідність виробництва без найму на роботу інших громадян за трудовим договором, що складається відповідно до вимог законодавства України про працю. При цьому передбачається, що розмір оплати праці і тривалість оплачуваної відпустки найманих осіб не повинні бути меншими за їх мінімальний рівень, встановлений державою. Оплата праці цих працівників не залежить від кінцевих результатів діяльності селянських (фермерських) господарств.

Такі підприємства відкривають у будь-якій установі банку (державній, комерційній) розрахунковий та інший рахунки, в тому числі валютний. Вони на власний розсуд вирішують питання про використання грошових коштів, мають право брати коротко- і довготермінові кредити під заставу майна, приватизованої землі, вироблену продукцію, поручительство, гарантію та інші види забезпечення зобов’язань.

Законом України  «Про селянське (фермерське) господарство»  передбачається державне соціальне страхування і пенсійне забезпечення членів цього господарства та найманих осіб, які працюють у ньому за договором, нарівні з іншими працівниками сільського господарства. Час роботи цих категорій працівників у селянському (фермерському) господарстві включається до загального і безперервного стажу.

Діяльність  селянського (фермерського) господарства може бути припинена з різних причин, зокрема через добровільне рішення членів господарства про припинення його діяльності, визнання його банкрутом і в разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою згідно з вимогами земельного Кадастру України або у випадках, коли не залишається жодного члена СФГ чи спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.

На початок 2001 р. в Україні налічувалося 38 428 СФГ, у користуванні яких було 2157,6 тис. га сільськогосподарських угідь, у тому числі 1994 тис. га ріллі. На рис. 4.1 наведена динаміка кількості СФГ та їх середні розміри за площею сільськогосподарських угідь. За попередніми даними на вказану дату площа сільськогосподарських угідь на одне господарство становила 56 га. Отже, відбувається поступове збільшення не лише кількості, а й розмірів СФГ, що слід віднести до позитивних зрушень у розвитку вітчизняного сільського господарства. Через недостатню забезпеченість технікою і нестачу стартового капіталу для придбання в необхідному обсязі матеріальних оборотних фондів СФГ ще не досягли вищої ефективності виробництва порівняно з іншими організаційними формами господарювання на селі. Займаючи 5,2 % сільськогосподарських угідь, ці підприємства виробили 5,1 % зерна від загального обсягу його виробництва, 5,7 % цукрових буряків, 10,0 % соняшнику, 0,3 % картоплі, 1,4 % овочів, 4,9 % м’яса, 0,5 % молока, 0,1 % яєць, 0,3 % вовни.

Звертає на себе увагу і незбалансованість  галузевої структури СФГ: вони головним чином розвивають рослинницькі галузі і лише частково — тваринницькі, які є більш трудомісткими, а  через недоліки у ціновій політиці — були і менш економічно вигідними  або збитковими взагалі. Ця обставина  негативно відбивається на родючості  ґрунтів через порушення системи  удобрень — різке зменшення виробництва і внесення в ґрунт органічних добрив. Зазначимо, що по СФГ намітилася тенденція до збільшення поголів’я тварин. Якщо у 1993 р. на одне СФГ припадало 0,95 голови великої рогатої худоби, в тому числі корів — 0,88, свиней — 1,1 і овець та кіз — 0,73 голови, то на початок 2001 р. ці показники відповідно становили 2,7, 0,91, 1,4 і 0,14.

Багато СФГ  в гонитві за сьогоденною економічною  вигодою перейшли на руйнівну для  ґрунту структуру посівних площ, вирощуючи переважно високоліквідні рентабельні культури — зернові і соняшник. Так, у 1999 р. в структурі посівних площ цих господарств зернові займали 56,4 % і соняшник — 29,9 %. В окремих областях, де є сприятливі умови для вирощування соняшника, СФГ довели його частку в структурі посівів до 40 і більше відсотків (у Луганській області — 48,5 %, Запорізькій — 46,7, Дніпропетровській — 45,8, у Донецькій — 42,4 %). Така не виважена організація виробництва, що здійснюється багатьма СФГ, наносить велику, інколи непоправну шкоду землі, а тому її не повинно бути в майбутньому. Сприятиме цьому, як уже зазначалося раніше, прийняття закону про охорону землі. Слід також очікувати, що СФГ почнуть розвивати товарне виробництво тваринницької продукції. Це зумовлено зростанням попиту на дану продукцію та істотним підвищенням цін на неї. Їх досягнутий рівень уже в 2000 р. дозволяє за нормальних умов господарювання вести тваринницьку галузь рентабельно.

Фермерські  господарства ще недостатньо займаються переробкою сільськогосподарської  продукції (безпосередньо і через  організацію переробних кооперативів), що звужує можливості одержання ними додаткового економічного ефекту. Стримуючим фактором у розвитку багатьох фермерських  господарств є недостатня технічна оснащеність їх, особливо комбайновим парком і вантажними автомобілями. Проте з прийняттям Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» (від 18.01.2001 р.), утвердженням приватної власності на селі і посиленням політичної підтримки фермерства з боку владних структур, поліпшенням кон’юнктури ринку сільськогосподарської продукції, з подальшим розвитком орендних відносин на селі і зміцненням довір’я до СФГ орендодавців — власників земельних і майнових паїв об’єктивно створюються сприятливі умови для зміцнення економіки цих господарств, подальшого їх кількісного зростання, а отже, і посилення їх ролі в нарощуванні масштабів сільськогосподарського виробництва і підвищенні його ефективності.

В результаті СФГ складуть серйозну конкуренцію  іншим типам аграрних підприємств. Завдяки такій конкуренції виграють не лише виробники сільськогосподарської продукції, а й насамперед її споживачі.

 

 

2.Тенденції економічного розвитку фермерських господарств

Важливим аспектом впливу малого бізнесу  на регіональний розвиток є вирішення  проблеми рівномірного розподілу підприємницьких структур, зв’язаних із задоволенням платоспроможного попиту населення. Розміщення малих форм господарювання АПК складається під впливом таких основних факторів, як: близкість великих міст і промислових центрів. Основна причина такого взаємозв’язку полягає в тому, що міста є основними пунктами збуту сільськогосподарської продукції, а їх наближеність до виробника скорочує транспортні витрати; сільськогосподарська спеціалізація природно-економічних зон; чисельність сільського населення територій; міра реагування районних (місцевих) властей на появу у регіоні суб’єктів малого підприємництва.     До основних типів малих  підприємств АПК України відносяться підприємства ті, що виробляють і ті, що перероблюють сільськогосподарську продукцію, якими в першу чергу є: фермерські господарства (ФГ) і переробні міні-цехи.  Метою створення фермерського господарства є забезпечення добробуту селянської сім’ї на основі трудової участі її членів у виробничій і комерційній діяльності та одержання доходу (прибутку). Його соціально-економічне значення визначається участю у формуванні продовольчого фонду країни шляхом реалізації продукції державі та на місцевому ринку.  В залежності від типу організації  виробництва фермерські господарства поділяються на такі категорії: сімейні (один двір), власники яких разом із своїми сім’ями займаються господарською діяльністю, вкладають необхідні засоби і виконують всі виробничі операції; сумісні, утворені із декількох сімей рідних або шляхом об’єднання власності двох і більше осіб.  В даний час розповсюдження одержали різні варіанти спільних господарств. Основними видами діяльності фермерського господарства є виробництво і переробка сільськогосподарської продукції, транспортування (перевезення), зберігання, реалізація сільськогосподарської продукції власного виробництва, а також сільський туризм (агротуризм). Фермерське господарство саме визначає напрямок своєї діяльності, обсяги виробництва і форми реалізації продукції, необхідні умови по забезпеченню ефективного використання землі, збереженню і поліпшенню її родючості. Якщо у діяльності фермерського господарства використовується наймана  праця, її оплачують по попередньо укладеному договору. Причому розрахунок із залученими працівниками не залежить від підсумків  роботи господарства. Майно фермерського господарства формується за рахунком матеріальних засобів і особистих вкладів  його членів, а також за рахунок  доходів, одержаних від виробничої і комерційної діяльності, інших  надходжень (доходів від цінних паперів, кредитів банків та інших кредиторів, дотацій із бюджету добродійних внесків, пожертвувань) і є спільною власністю його членів.  Типи фермерських господарств  діляться на групи із такими ознаками: перша група – у сім’ї власником є  її глава; наявність у сім’ї дольової  власності; дольова участь у власності господарств (у спільних господарствах); друга група – проста сімейна оренда, складна оренда ( у двох і більше землевласників приватне володіння землею.             3.Основні шляхи створення фермерських господарств: Створення із особистих селянських господарств. Формування декількох господарств на місці реформованих колективних сільськогосподарських підприємств та інших господарств. Утворення шляхом виходу селян із колективних сільгосппідприємств з майновими та земельними паями. Створення шляхом придбання майна або земельних ділянок за конкурсом або на аукціоні.     Основною умовою створення  фермерських господарств повинен бути принцип добровільності, так як  насильницьке насаджування  даної форми організації виробництва не дає позитивного ефекту, що переконливо демонструє печальний досвід економічних реформ останніх років. Нові форми вітчизняних  фермерських господарств не є  тією альтернативною основою, яка забезпечить  належний рівень виробництва замість реформованих старих виробничих структур. Але це не означає, що у фермерського сектора відсутні перспективи. У багатоукладній економіці України фермери займають певну нішу і поряд із сільськогосподарськими підприємствами і господарствами населення (особистими селянськими господарствами) відносяться до основних форм сільськогосподарських товаровиробників. Правові, економічні і соціальні  основи створення і діяльності фермерських  господарств регламентуються Законом  України „Про фермерське господарство”             Висновки  Наявний досвід організації  підприємництва у сільському господарстві свідчить, що його основною організаційно-правовою формою є фермерське господарство. Більшість економістів-аграрників під фермерським господарством  розуміє форму сільськогосподарського виробництва, засновану виключно на особистій праці його власників та членів сім'ї. Це самостійний господарюючий суб'єкт, який використовує на правах оренди, приватної власності або довічно успадкованого володіння виділену йому земельну ділянку. Дане визначення у значній мірі орієнтоване  на виробничу сторону явища, не відображаючи його соціальний характер. В Україні (як і в Росії) давно поняття “селянське господарство” пов'язувалося  і випливало від людини, яка його вела: селянство - звання, стан - “селяни”; селянське господарство - землеробство, домогосподарство, домоустрій, завідування господарством, управління порядком і витратами по господарству. Це поняття застосовувалося перш за все до сільського господарства, яке включало землеробство, скотарство, догляд за угіддями, в  той час як поняття “ферма” асоціювалася із тваринницькою фермою, українським хутором, а “фермером” називали людину, яка була господарем або наймачем, орендарем хутора. Сьогодні в Україні хуторів практично немає, а якщо де й залишилися, то використовуються сезонно: орендуються окремі елементи - земля, приміщення, техніка інші засоби виробництва. Взаємовідносини між членами  і головою фермерського господарства здійснюються на договірній основі або  на основі угод між ними. Товари, продукція і доходи, одержані внаслідок діяльності такого господарства, є спільним надбанням його членів і використовуються за погодженням між ними. Фізичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю, можуть входити у господарські угоди між собою, утворюючи різні організаційно-правові форми малого та середнього бізнесу на селі. Фермерське господарство як вид малого бізнесу, являє собою форму вільного підприємництва, що здійснюється на принципах економічної вигоди. Фермерське господарство вигідне, поки воно дає продукцію і дозволяє відновлювати виробництво, забезпечуючи потреби сім'ї. Звідси виключне виживання і стійкість фермерських господарств. Господарська рівновага буде тоді, коли доход, який одержує сім'я фермера забезпечує її потреби, тобто особистий бюджет сім'ї, в тому числі за рахунок діяльності за межами селянського господарства. Таким чином, розмір господарської діяльності визначають: склад сім'ї, особисте споживання, доход від сільського господарства, сукупний доход, площа землі та інші технічні елементи господарства. Така основна механіка, за допомогою якої наявна робоча сила сім'ї за даної ринкової кон'юнктури, за наявної кількості їдців у сім'ї, землі і капіталу, пристосовуючись до цих останніх, встановлює обсяг свого сільськогосподарського підприємства. Досвід зарубіжних країн, власні дослідження свідчать про те, що саме у сільському господарстві, особливо там, де неможливе потокове виробництво продукції, складно досягти вагомих, що відповідають потребам суспільства результатів без зміцнення приватної власності та особистого інтересу працівника. Отже, спочатку такий легкий, як нам здавалося, шлях організації великих товарних підприємств і забезпечення на цій основі суспільства продуктами харчування у підсумку виявився більш тривалим у частині перспектив розвитку із-за відмови врахування “людського фактора”. Фермерські господарства - основа ефективного функціонування сільського господарства промислово розвинутих країн. У США, наприклад, 87% господарств складають сімейні ферми. Практика свідчить, що ніде у світі колгоспи не прижилися. Залишився єдиний приклад колгоспного господарства у всьому світі - ізраїльські кібуци. Але це абсолютно монастирське господарство. Його можна назвати ідеологічним. Досвід країн Східної Європи показує можливість розвитку невеликих селянських господарств товарного типу. Так, у Польщі середній розмір селянського господарства складає 4-8 га. Із врахуванням вищенаведеного можна зробити таке визначення особистого селянського господарства (ОСГ): це сімейно-трудове об'єднання осіб, які спільно ведуть сільськогосподарське виробництво і виступають власниками засобів виробництва та виробленої сільськогосподарської продукції. Діяльність особистого селянського  господарства (на відміну від фермерського) базується на особистій праці  його членів. Основними принципами функціонування такого господарства є  самофінансування і вільне підприємництво, що здійснюється на принципах економічної вигоди. Як форма організації праці, яка приставляє дрібний та малий бізнес на селі - це сільськогосподарське підприємство, засноване на приватній власності на землю та основні засоби виробництва. Існують різні підходи до організації особистих селянських господарств як форми виробництва у багатоукладній ринковій економіці. Одні автори вважають створення особистих селянських господарств необхідною умовою формування ринкової економіки на селі і вимагають їх розвитку. Інші переконують про недоцільність формування таких господарств на селі у зв'язку з їх низькою ефективністю. Деякі автори, даючи в цілому позитивну оцінку особистим селянським господарствам і враховуючи їх перспективність у формуванні ринку продовольства, тим самим  пропонують дещо змінити і впорядкувати процес організації та їхнього розвитку, відпрацювати механізм їх функціонування. Є різні думки і у питаннях про те, кому віддати перевагу при організації особистих селянських та фермерських господарств: або необхідно дозволити створювати господарства всім бажаючим це зробити, або обмежити доступ у фермери жителям міст і увести ценз ведення господарства та оформлення прав на нього по закінченню певного строку (міському жителю - 5 років, мешканцю села - 2 роки), або ж дозволити формування особистих селянських чи фермерських господарств тільки мешканцям села на основі виділених земельних та майнових паїв. На нашу думку, уведення освітнього цензу, цензу осілості і строку ведення господарства необхідне для впорядкування процесу організації фермерських та особистих селянських господарств, скорочення нераціонального використання державних коштів. Деякі автори пропонують “загнати” особисті селянські господарства у “нішу обслуговуючих”, допоміжних великим структурам агробізнесу. Проте такий підхід обмежує свободу підприємництва. Складається враження, що особисті селянські господарства повинні обслуговувати великі спеціалізовані тваринницькі та інші підприємства, оскільки таким шляхом підвищується стійкість особистих селянських господарств. Цей підхід також заперечує свободу вибору варіантів розвитку малого бізнесу на селі. Багатопрофільність розвитку особистих селянських господарств, як обов'язкова умова їх виживання також нераціональна. Повинне бути різноманіття виробничих напрямків.