Методи й інструменти управління ризиками проекту

     Метод імітаційного моделювання дозволяє визначити ймовірність характеристик, потрібних для аналізу проекту. Наприклад, імовірність вчасного завершення проекту становить 70 % або перевищення планового кошторису будівництва складає 20 %. Після визначення ймовірності настання заданих результатів проекту треба прийняти рішення, яке б дозволило збалансувати ризик, пов'язаний із проектом. Зазвичай після такого аналізу ризику приймаються корективи, які дозволяють зменшити ризикованість специфічних дій та планів. Приміром, після проведення робіт з аналізу проектних ризиків слід передбачити, щоб договори з постачальниками сировини ґрунтувались на фіксованих цінах, були укладені довгострокові договори продажу, застраховані продажі, а також передбачити точну систему керівництва проектом для забезпечення контролю за його виконанням,

     У будь-якому разі аналітик може балансувати  між мірою ризику та величиною  прибутку. Наприклад, керівники проекту  можуть запропонувати покупцеві  більш низькі ціни за гарантований обсяг майбутніх закупівель, що зменшить не тільки прибутки, а й ризик  неспроможності збути продукцію.

4. Інструменти управління  проектними ризиками 

     Кожний  метод управління проектними ризиками є сукупністю інструментів — організаційних, технічних, фінансових, правових та інших дій і заходів, які здійснюють учасники проекту з метою управління ризиками. Таких інструментів багато. Спробуємо виявити їх основні типи та групи. Окрему увагу приділимо методам та інструментам управління ризиками, які застосовує інвестор — ключова фігура в реалізації проекту. З огляду на дедалі зростаючу роль страхування як методу управління проектними ризиками розглянемо методи страхування ризиків, які застосовують інвестори і власники проектів.

     Основні типи інструментів управління проектними ризиками виокремлюють згідно з класифікацією  відповідних методів..

     Група інструментів запобігання та контролювання проектних ризиків охоплює систему різноманітних практичних заходів профілактики несприятливих подій: створення систем моніторингу; навчання персоналу; закупівлю та встановлення спеціального устаткування; контроль за технологічними процесами; сервісне обслуговування технологічного устаткування компанією-виробником; передавання об'єкта інвестиційної діяльності фаховій компанії-оператору; перевірку устаткування на заводі-постачальнику; створення систем контролю за якістю матеріалів, сировини і напівфабрикатів; наймання замовником проекту інженера-консультанта для контролю за виконанням робіт тощо.

     Багато  інструментів профілактики умовно зараховують  до самостійних інструментів управління проектними ризиками.

     Передбачені на ранніх етапах проектування відповідні інструменти можна розглядати як органічну частину проекту. Так, застосування у проекті безвідхідних технологій сприяє запобіганню екологічним  ризикам; використання устаткування для  контролю за концентрацією метану в  межах проекту розробки вугільного родовища шахтним методом дає  змогу запобігти вибухам.

     Окремі  інструменти — контроль за якістю сировини та матеріалів, використання інженерів-консультантів — стали  нормою проектної діяльності. У цьому  зв'язку до групи інструментів управління проектними ризиками доцільно зараховувати певні превентивно-профілактичні  заходи, що відповідають практиці проектної  діяльності. Додаткові профілактичні  заходи включають до складу проекту  і відображають у проектно-кошторисній  документації. Зазначене стосується не тільки превентивно-профілактичних, а й контрольних заходів.

     До  контрольних інструментів належать дії, спрямовані на локалізацію й  мінімізацію наслідків реалізації ризиків проектної діяльності. Прикладами таких інструментів є створення аварійно-рятувальних, аварійно-ремонтних і пожежних служб у межах проектів.

     Розрізняють ще інструменти, пов'язані зі страхуванням проектних ризиків.

     Серед інструментів поглинання ризиків розрізняють створення резервних фондів окремими учасниками проектної діяльності та загальних резервних фондів у межах проекту (самострахування та взаємне страхування), розширення кола учасників проектної діяльності з метою зниження ризикового навантаження в розрахунку на одного учасника, надання одними учасниками проекту гарантій іншим його учасникам; інші засоби розподілу та перерозподілу ризиків між учасниками проектної діяльності (застави, задатки, неустойки).

     Гарантії— основний інструмент розподілу ризиків між учасниками проектної діяльності, що передбачає виконання зобов'язань за іншим (основним) договором (контрактом), до якого відсилає гарантія. Мета гарантії — додатково забезпечити фінансові інтереси сторін, які беруть участь як у звичайних видах комерційної діяльності, так і в інвестиційних проектах.

     У світовій господарській практиці розрізняють  такі форми гарантій: умовні та безумовні, обмежені та необмежені, передавані та непередавані, забезпечені та незабезпечені, відкличні та безвідкличні.

     Безумовні гарантії передбачають виконання гарантом своїх зобов'язань за першою вимогою, навіть якщо вона не підтверджена поданням обгрунтувальних документів. Умовні гарантії передбачають виконання певних умов у разі подання необхідної документації, що обґрунтовує чи підтверджує факт порушення зобов'язань за договором (контрактом).

     У вітчизняній практиці офіційно існує  тільки одна форма гарантії — банківська. Згідно з нею банк, кредитна установа чи страхова організація (гарант) дають  на прохання іншої особи (принципала) письмове зобов'язання сплатити кредитору  принципала (бенефіціа-ру) відповідно до умов зобов'язання, яке дає гарант, грошову суму в разі подання бенефіціаром платіжної вимоги про її сплату. Близьким до гарантії засобом забезпечення зобов'язань є поручництво. За договором поручництва поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останньою її зобов'язань цілком або в певній частині.

     Розрізняють гарантії обмежені та необмежені. У проектній діяльності найчастіше застосовують гарантії, обмежені розмірами і строками. Розмір гарантії звичайно залежить від розміру контракту або його визначають у відсотках до нього. В окремих випадках надають "безгрошові" гарантії, згідно з якими гарант зобов'язується забезпечити бенефіціару постачання товару чи виконання робіт відповідно до основного договору (контракту). Строки гарантій, як правило, узгоджують з певними фазами та етапами реалізації проекту.

     Крім  прямих гарантій, порядок надання та форми яких регламентуються законодавством, розрізняють непрямі, які не відображають у балансі гаранта. Типовий приклад непрямої гарантії — зобов'язання купувати товар у певних обсягах за певною ціною чи постачати сировину за фіксованими цінами. Юридичною формою такого зобов'язання є не гарантійний лист або договір гарантії, а контракт на придбання чи постачання товару.

     Різновидом  непрямих гарантій є домислювальні. Вони взагалі не мають чіткої юридичної форми, і гаранту потрібно відбивати їх у фінансовій звітності. Домислювальними гарантіями є протоколи про наміри.

     Різновидами непрямих гарантій є зобов'язання фінансово-кредитних  установ: аваль, резервний та товарний (комерційний) акредитиви.

     Аваль — це вексельне поручництво, напис на векселі, що юридично перетворює аваліста на боржника. Після настання строку платежу векселедавець і аваліст спільно відповідають за зобов'язанням, що міститься у векселі. Авалістом, як правило, є банк, де розміщується рахунок векселедавця. Аваль оформлюють зазвичай написом аваліста на векселі, іноді — видачею окремого документа. Застосовують аваль тоді, коли векселетримач не впевнений у платоспроможності векселедавця.

     Резервний (гарантійний, зустрічний) акредитив — це засіб забезпечення кредиту. Він полягає в тому, що банк, де розміщується рахунок позичальника, як забезпечення кредиту відкриває акредитив на користь іншого банку, що надає цій компанії резервний кредит.

     Комерційний (товарний) акредитив — це зобов'язання банку виплатити певному одержувачу з доручення за рахунок клієнта обумовлену суму в певній валюті за умови надання бенефіціаром (експортером, підрядчиком) необхідних документів. По суті це засіб страхування від ризику неплатежу з боку імпортера (замовника). Найнадійнішим інструментом акредитивних розрахунків для бенефіціара є безвідкличний підтверджений акредитив — безвідкличне зобов'язання платежу з боку банку у формі документального підтвердження банку здійснити платіж у будь-якому випадку в разі пред'явлення необхідних документів. Отже, акредитив — це вид непрямої гарантії платежу, який часто застосовують у відносинах між продавцями й покупцями, замовниками та підрядчиками.

     Звичайні  банківські гарантії, як правило, не регламентуються  міжнародними правовими нормами; їх застосування регулюється національним законодавством країни-гаранта. Застосування вексельних авалів, резервних акредитивів, комерційних акредитивів та інших  непрямих гарантій полегшується наявністю міжнародних правових норм і порядків. У 1994 р. Міжнародна торговельна палата розробила уніфіковані правила та порядок для документальних акредитивів, що містять основні міжнародні вимоги до акредитивів і правила вексельного обігу.

     Існують також інструменти розподілу  й перерозподілу ризиків між  учасниками проектної діяльності, призначені для забезпечення виконання зобов'язань  сторін. Це застави, задатки, утримання  майна боржника і неустойки. Зазначимо, що перелічені засоби лише з певними  обмеженнями можна зарахувати до інструментів розподілу та перерозподілу  проектних ризиків.

     За  забезпеченим заставою зобов'язанням кредитор (заставоутримувач) має право в разі невиконання боржником свого зобов'язання одержувати задоволення з вартості закладеного майна.

     Утримання кредитором майна боржника і задаток можна застосовувати як засоби повного чи часткового відшкодування збитків учаснику проектної діяльності в разі реалізації ризику за рахунок засобів іншого учасника.

     Зазначені засоби виконують компенсаційну  функцію. Ця функція вторинна, тому що розмір утримуваного майна у вартісному вираженні, а також розмір задатку  не залежать від розміру можливого  збитку від реалізації ризику. Основна  функція цих засобів — примусити  боржника виконувати свої договірні  зобов'язання, пов'язані з реалізацією  проекту. Особливо це стосується такого засобу, як неустойка.

     Неустойка (штраф, пеня) — грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору в разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язань (зокрема, у разі прострочення виконання). За вимогою про сплату неустойки кредитор не зобов'язаний доводити, що йому заподіяно збитки.

     Інструменти розподілу та перерозподілу ризиків  тією чи іншою мірою виконують  превентивно-профілактичні функції. Ці інструменти сконструйовані так, що невиконання учасником проекту  своїх зобов'язань спричинює збитки не тільки інших учасників, а й  насамперед цього учасника проекту.

     Якщо  перевагу надають методу поглинання ризику, а оцінений ризик у розрахунку на одного учасника непомірний, застосовують такий інструмент, як розширення кола учасників до такої їх кількості, поки рівень ризику в розрахунку на одного учасника знизиться до прийнятного. Найчастіше до такого засобу вдаються банки, що фінансують проект. З метою  зниження кредитного ризику банк —  оператор фінансування формує банківський  консорціум. Інструментом поглинання ризику є також резервні фонди, які  створює один, кілька чи всі учасники проекту (загальний резервний фонд проекту).

     Крім  наведеної класифікації інструментів управління проектними ризиками за методами управління застосовують ще класифікацію за сферами діяльності учасників проекту — організаційною, технічною, кадровою, інформаційно-аналітичною, договірно-правовою, фінансовою, комерційною тощо. Відповідно до цих сфер виокремлюють такі інструменти управління проектними ризиками:

• організаційні — створення в межах проектної команди служби управління ризиками, спеціальних аварійно-рятувальних та аварійно-ремонтних служб;
• технічні — запровадження систем контролю за технологічним режимом виробництва; контроль за якістю будівельно-монтажних робіт, машин і устаткування (на інвестиційній фазі проектного циклу), сировини, матеріалів і напівфабрикатів (на виробничій фазі); придбання устаткування для ліквідації наслідків техногенних аварій і катастроф;
• кадрові—навчання і підвищення кваліфікації персоналу, який експлуатує об'єкт (техніка безпеки, управління технологічними процесами, забезпечення екологічної безпеки виробництва тощо);
• інформаційно-аналітичні — створення системи збирання та аналізу інформації, необхідної для оцінювання проектних ризиків і оптимального управління ними;
• договірно-правові — підготовка договорів, гарантійних листів, статутів, інших юридичних документів, що забезпечують розподіл ризиків між учасниками проектної діяльності, а також зниження рівня ризиків за допомогою страхування зовнішніми щодо проекту страхувачами, а також заходи контролю за реалізацією юридичних документів;
• фінансові — резервні фонди окремих учасників проектної діяльності та проекту загалом; рахунки типу "ескроу"; застави в різноманітних формах; страхування різних видів ризиків; резервні кредити типу "стенд-бай"; акредитиви; валютні та процентні свопи тощо;
• комерційні — контракти, що гарантують стійкий збут проектного продукту, а також придбання ресурсів, необхідних для його виробництва; до цієї категорії інструментів належать операції з хеджування комерційних ризиків (опціони, фьючерси тощо).