Менеджмент як система

Система, якою управляють (об'єкт управління), — це сукупність ресурсів і організаційно-економічних умов, що супроводжують відтворювальні процеси на підприємстві (в об'єднанні).

В економічному плані система, якою управляють, характеризується безперервним рухом грошової, виробничої і товарної форм виробничих засобів. Вона становить  єдність систем (підсистем) нижчого  порядку: технічної (сукупність засобів праці) і технологічної (сукупність економічних зв'язків між елементами системи).

3. Регулювання і самоуправління  в менеджменті

В широкому розумінні під регулюванням розуміють різновид автоматичного  управління, автоматичне підтримання  сталості основних характеристик керованого об'єкта.

Регулювання виникає внаслідок  того, що під впливом ряду збурювальних факторів в існуючу організацію процесу виробництва вносяться зміни. Змінюється матеріальна і фінансова забезпеченість, забезпеченість трудовими ресурсами, позначаються зміни в кон'юнктурі ринку, погодних умовах і ін.

Регулювання — це внесення корективів у характер діяльності об'єкта, включення в кожен даний момент такої програми управління, яка б забезпечувала протидію системи впливам, котрі відхиляють її від гомеостатичного стану. Шляхом регулювання забезпечується не тільки стабілізація керованого об'єкта, підтримання розвитку його у певних границях, але й створення умов для протікання процесів на основі саморегулювання, шляхом встановлення економічних, організаційних, правових та інших нормативів.

Під самоуправлінням слід розуміти автономне функціонування будь-якої організаційної системи (підсистеми), що наділяється правом прийняття рішень щодо внутрішніх проблем діяльності, і в якій зливаються дорадчі, виконавські і виконавчі функції.

До принципів  самоуправління можна віднести:

— поєднання  представницької і  прямої безпосередньої демократії;

— поєднання державних і громадських начал в управлінні;

— поєднання централізованого управління і самостійності, автономії місць, самодіяльності колективів, ініціативи громадян.

Головною ланкою самоуправління вважаються Ради, народний контроль, залучення  трудящих до розробки і прийняття  рішень, розширення колегіальності в  управлінні.

Як показує  досвід деяких європейських країн з  розвинутою ринковою економікою, умовою ефективного самоуправління є прагнення  органів самоуправління до співпраці  з адміністрацією підприємства, тобто  прагнення бути не тільки опонентами, але й партнерами у вирішенні  соціальних та економічних проблем. Самоуправління повинно бути організоване таким чином, щоб не затягувались строки прийняття управлінських  рішень, своєчасно усувалися конфлікти. Реальне самоуправління передбачає високий рівень професіоналізму  членів колективу, високий ступінь  суспільної свідомості і організаційної культури.

4. Ієрархія, організаційна  культура і ринок в менеджменті

Ієрархія (англ. Hierarchy) — це розташування частин, або елементів цілого, у порядку від вищого до нижчого.

Ієрархія характеризується рівнями, число яких тим більше, чим більша система. Якщо розглядати ієрархію управління, то тут можна виділити управління об'єднанням, підприємством, цехом (відділком) і т. д. За такої побудови система  управління кожного рівня є об'єктом  управління для більш високого рівня  і суб'єктом управління для структур, які їй підпорядковані.

Ієрархія  управління передбачає певну автономію  управління на кожному рівні при  прийнятті рішень щодо вибору стратегії, засобів і методів реалізації цілей, які встановлюються системою вищого рівня.

При прямій підлеглості управлінський вплив  одного рівня поширюється лише на найближчий нижчий рівень. У цьому  суть субординації — службової підлеглості молодшого за посадою працівника старшому, виконання правил службової дисципліни. Якщо ж розглядати непряму підлеглість, то тут управлінський вплив може поширюватись на відповідні функціональні підсистеми декількох нижчих рівнів.

В менеджменті з кожним роком  зростає роль ринку (англ. Trade), оскільки перехід до ринкової економіки в Україні є ключовим питанням проголошених реформ.

У широко вживаному розумінні ринок (товарний, інвестиційний, валютний, цінних паперів, робочої сили та ін.) — це сукупність соціально-економічних відносин у сфері обміну, взаємодія між продавцями і покупцями, що має характер бізнесової діяльності.

Ринок може розглядатися як механізм, який через  ціни регулює і координує дію  продавців і покупців, використовуючи їх прагнення до вигоди. Але значення ринку цим не обмежується. Ринок  виконує важливу розподільчу  функцію, встановлюючи необхідні пропорції  у суспільному процесі відтворення, забезпечує гармонізацію її складових  частин, стимулює економічне ведення  господарства, постійну раціоналізацію всіх видів діяльності, здійснення ефективних змін і нововведень.

Існує шість принципів ринкової економіки: 1) принцип свободи діяльності (економічної, господарської, підприємницької); 2) принцип домінування споживача; 3) принцип відкритості економіки; 4) принцип договірних, контрактних  відносин (відносини підлеглості  замінюються відносинами партнерства); 5) принцип вільної ринкової освіти; 6) принцип державного регулювання  ринку і ринкових відносин (податкове, фінансово-кредитне, трудове законодавство; цінові обмеження; антимонопольні заходи; державні програми).

Суть ринку — власність, стимули, ризик, відповідальність, свобода, чіткі  і стабільні правила гри. Отже, ринкова економіка — це економічна система, яка регулюється, контролюється і координується головним чином за допомогою ринку. Основу ринкової економіки становлять вільні економічні відносини між незалежними самостійними підприємцями, виробниками і споживачами, що ґрунтуються на прагненні до вигоди та мінімальному втручанні держави.

У розвитку ринкових відносин важливе  значення мають ендогенні фактори: надійна національна валюта, освоєння принципово нових технологій на основі НТП, подолання монополізму і  порушень нормального ритму роботи базових галузей економіки.

Менеджмент за умов ринкової економіки  мусить обов'язково враховувати дію  закону попиту і пропозиції (англ. needs and damand). Згідно з цим законом, рівновага між тією кількістю товару, яку хочуть придбати покупці, й тією, яку хочуть продати виробники, коригується змінами цін.

Попит — це спосіб реагування покупців на зміни цін. При зниженні цін на товари (послуги) попит на них збільшується, а при підвищенні цін — падає.

Пропозиція — це спосіб реагування виробників на зміну ціни на товар (послугу). При зростанні цін виробники звичайно збільшують випуск товарів (якщо вони у змозі це зробити), а при зниженні цін — скорочують випуск. Таким чином, зміни попиту і пропозиції коригують тимчасову нестачу товарів або їх надвиробництво. Аналогічне явище спостерігається у разі тимчасового надвиробництва і при наявності надлишку товару.

При всій логічності впливу на рівень виробництва  закону попиту і пропозиції, на практиці при аналізі циклу ділової  активності можна спостерігати як періоди  швидкого піднесення економічної активності, так і періоди рецесії (спаду), коли скорочується випуск продукції  і зростає безробіття.

Умовою  ефективної життєдіяльності будь-якої організації людей все більше стає культура, яка загалом відображає рівень розвитку суспільства, творчих  сил і здібностей людини, що знаходить  свій вираз у формах організації  життя і діяльності людей, а також  у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Культура класифікується за різними ознаками.

Стосовно  підприємницької діяльності, можна  виділити культуру управління, економічну, інформаційну, правову, технічну культуру, культуру виробництва, праці, побуту і  т. п. У підручнику різноманітні види культури об'єднані в поняття "організаційна культура", або "культура організації" (англ. organisation culture), яка характеризується насамперед відношенням її персоналу і, в перше чергу, вищого керівництва до основних цінностей, що культивуються в організації (спосіб життя і мислення, діяльність і існування трудового колективу організації та ін.).

Організаційна культура включає систему відношень  до ризику в бізнесі, культивування  підприємницького духу, прагнення до високих стандартів у роботі, орієнтацію на незалежність дій, високу якість продукції (послуг) і максимальне задоволення  попиту споживачів. Самостійне значення мають ставлення до роботи, успіхів  і невдач, формування цінностей і  морального духу.

Організаційна культура нині сприймається як важливий елемент ділового життя, невід'ємна частина системи ефективного  управління. Вона розглядається як вирішальний фактор формування механізму  прийняття рішень, своєрідна основа раціональної діяльності, що забезпечує єдність дій співробітників, контроль і стимулювання усіх працюючих.

На формування організаційної культури впливають багато зовнішніх та внутрішніх факторів: національні та етнічні  відмінності членів колективу; діючі  звичаї, традиції, церемонії й ритуали; характер і зміст праці, кваліфікація працівників, їх ціннісні установки, трудова  мораль; система стимулів, пільг  і санкцій.

Джерелом культури є вплив ділового оточення. Важливий вклад у її формування вносять, насамперед, громадська думка, а також засновники, лідери і персонал своєю зразковою поведінкою, з  якою вони приходять в організацію; нарешті, загальні уявлення і навички  культури формуються фактичним досвідом, який люди, що працюють у фірмі, виробили у процесі вирішення проблем, з якими вони зіткнулись.

Враховуючи багатоаспектність проблеми організаційної культури, кожне підприємство повинно розробляти довгострокову стратегію її формування і розвитку відповідно до змін у зовнішньому середовищі і внутрішньої ситуації.