Дослідницька робота з конфліктології Косовсьий конфлікт

Міністерство освіти і науки,молоді і спорту України

ІФНТУНГ

Кафедра МіА

Дослідницька робота  з конфліктології

Косовсьий конфлікт

Виконала: ст..гр.МО-07-1

Іваньо Ольга

Перевірила: Блощинська Віолета

Івано-Франківськ

2012 рік

Вид  конфлікту

За рівнем масштабності – регіональний конфлікт.

За формою прояву – ідеологічний, конфлікт влади, груповий.

За ступенем напруженості – гострий довго триваючий.

За рівнем соціальної наслідковості – конструктивний

За змістовним форматом – війна.

Косівський кризу не можна розглядати поза історичним контекстом. Це не самостійний конфлікт, а частина великої балканської війни, терзаючої республіки колишньої Югославії протягом останнього десятиліття.
Учасники конфлікту

Ініціатор конфлікту – Сербія в лиці секретаря ЦК Компартії Слободана Мілошкевича.

Головні учасники – республіки Югославії (Словенія,  Хорватія,  Косово, Боснія і Герцеговина )

Арбітри – ООН, Росія, Америка, Франція, Британія і ін. країни.

Хід розвитку Косовського Конфлікту

Перший крок до війни був зроблений в березні 1989 року, коли перший секретар ЦК Компартії Сербії Слободан Мілошевич позбавив Косово (а заодно і Воєводіну з її угорською меншиною) автономного статусу. Виступи протесту, організовані косовськими албанцями, були жорстоко придушені.
     Для республік, що входили до складу СФРЮ, це був тривожний сигнал. Означав він тільки одне: влада Белграда зробили ставку на сербський націоналізм, жертвою якого слідом за албанцями повинні були стати словенці, хорвати, боснійські мусульмани. Вирок югославської федерації був підписаний. Відцентрові тенденції вже ніщо не могло зупинити.
     Першими про вихід з СФРЮ оголосили дві найбільш розвинені в промисловому відношенні республіки - Словенія і Хорватія. Сталося це 25 червня 1991 року. Белград спробував утримати їх силою. Аеропорт словенської столиці Любляни піддався бомбардуванню, до міста рушили частини Югославської народної армії.
     Війна в Словенії тривала, однак, недовго - лише тиждень.Словенські загони самооборони надали настільки шалений опір, що югослави зупинилися. Їх армія, що складалася з представників усіх республік, стала розвалюватися на очах. А в тилу військ перебувала вороже налаштована Хорватія.
     Белград не був готовий до війни на два фронти і залишив Словенію в спокої. Тим більше що з точки зору сербських "національних інтересів" ця республіка не представляла особливої ​​важливості. До 1991 року ідеологія режиму Мілошевича фактично звелася до гасла "Всі серби повинні жити в одній державі". У Словенії сербів було дуже мало. Гра не коштувала свічок.
     Інша справа - Хорватія. В цій республіці цілі області споконвічно вважалися сербськими. Ще з часів Австрійської імперії там жили православні слов'яни, які охороняли кордон від турецьких набігів. До моменту розпаду СФРЮ в Хорватії налічувалося близько 600 тисяч сербів, половина їх компактно проживала в так званих "країнах" вздовж кордонів з Воєводіною та Боснією.
     Метою Мілошевича було відторгнути ці землі від Хорватії. Наступ югославської армії почалося в серпні 1991 року. Найбільш запеклі бої точилися за місто Вуковар у Східній Славонії, що отримав назву "хорватський Сталінград". Облога Вуковара тривала два місяці. 18 жовтня перетворений в руїни місто впало. Число жертв з обох сторін перевищило двадцять тисяч чоловік.
     До зими активні бойові дії на хорватському фронті припинилися. Серби захопили майже всі території, які намічали. Хорватське населення (а в деяких районах воно становило до вісімдесяти відсотків) було вигнано. Самопроголошена республіка "Сербська Країна" зі столицею в місті Кнін оголосила про відокремлення від Хорватії.
     У квітні 1992 року починається новий, найстрашніший акт балканської драми - війна охоплює Боснію і Герцеговину. На боці місцевих сербів, що складали трохи більше тридцяти відсотків населення, в сутичку з мусульманами (42%) і хорватами (17%) вступили дислоковані в республіці частини югославської армії.
     Сили були надто нерівні. Серби захопили майже три чверті території Боснії. З місцевим населенням вони при цьому не особливо церемонилися - саме тоді з'явився термін "етнічні чистки". Мусульманські міста (Сребреніца, Жепа, Горажде) перетворилися на анклави, з усіх боків оточені сербськими військами. Та ж доля спіткала і столицю республіки - Сараєво.
     Облога Сараєво, що тривала більше трьох років і коштувала життя десяткам тисяч жителів міста, потрясла світову громадськість. Для захисту мирного населення в Боснію були спрямовані "блакитні каски" ООН. Проти Югославії, обвинуваченої у втручанні в справи сусідньої держави і в підтримці боснійських сербів, були введені міжнародні санкції. У Раді Безпеки ООН за них проголосувала і Росія. Комуністи і "патріоти" до цих пір не можуть пробачити це тодішньому главі МЗС Андрію Козирєва.
     Кровопролиття, однак, зупинити не вдалося. У 1994 році боснійські серби здійснили одне з найстрашніших своїх злочинів - при взятті мусульманського анклаву Сребреніца були розстріляні шість тисяч чоловік. Терпіння Заходу вичерпалося.Лідер невизнаної "Республіки Сербської" Радован Караджич був оголошений військовим злочинцем. Американські, французькі та британські літаки почали завдавати ударів по позиціях сербів, їх військових об'єктах і бронетехніки.
     Паралельно західні союзники й ісламські держави взялися озброювати армію мусульман. На початок 1995 року її боєздатність різко підвищилася. За чисельністю ж боснійські збройні сили завжди перевершували війська Караджича.Зіткнення сербів з мусульманами перестали бути "грою в одні ворота".
     Серйозні події назрівали і в Хорватії. Президент Франьо Туджман використовував трирічну перепочинок для зміцнення збройних сил, закупив за кордоном бойову техніку, пристосував економіку до військових потреб. На зміну загонам ополченців, які обороняли Вуковар в 1991 році, прийшла сучасна, добре навчена і дисциплінована армія. Хорвати жадали реваншу.
     В ніч на 4 серпня 1995 року їх час настав. Наступаючи з п'яти напрямів, хорватські війська нанесли удар по столиці Країни.Вже на наступний день Кнін упав. До 8 серпня всі було скінчено.Республіка хорватських сербів припинила існування. Слободан Мілошевич, боячись реакції Заходу, так і не зважився відкрито виступити на стороні співвітчизників. Сербські радикали довго не могли пробачити йому "зради Країни".
     Після падіння Кніна хорватська і боснійська війни фактично злилися в одну. Армія Франьо Туджмана перейшла кордон з Боснією і, об'єднавшись з мусульманами, обрушилася на війська Радована Караджича. Сербська фронт буквально розсипався. Рахунок втрачених міст пішов на десятки. Дамоклів меч завис над Баня-Лукою - найважливішим центром боснійських сербів. До моменту, коли в американському Дейтоні почалися переговори про мир, хорвати і мусульмани контролювали вже більше половини території республіки.
     Боснійська війна завершилася пізньої осені 1995 року.Скільки життів вона забрала, до цих пір точно невідомо, але рахунок напевно йде на сотні тисяч. Згідно мирному договору, країна була поділена на дві майже рівні частини - сербську республіку і мусульмано-хорватську федерацію. Формально вони вважаються однією державою, фактично ж кожне освіту живе за своїми законами. Світ у Боснії підтримується лише завдяки присутності міжнародних миротворчих сил, до складу яких входять і росіяни.
     Поки в Хорватії та Боснії йшли бої, обстановка в Косово залишалася на подив спокійною. Хоча ще в 1992 році місцеві радикали вмовляли лідера албанців Ібрагіма Ругову підняти збройне повстання, відкривши тим самим "третій фронт" проти сербів, він залишився вірним своїй тактиці "пасивного опору".
     Так тривало до початку минулого року, коли на сцені з'явився новий персонаж - Армія звільнення Косово, ватажки якої визнають виключно збройні форми боротьби. "Пасивне опір" переросло в партизанську війну.
      24 березня 1999 на стороні албанців в сутичку зі Слободаном Мілошевичем вступив Північноатлантичний альянс.