Жанрові особливості повісті Івана Багряного "Огненне коло"

Розділ 2. Жанрова своєрідність повісті «Огненне коло» Івана Багряного.

Жодна книга Івана Багряного не викликала стільки контроверсійних оцінок, як повість «Огненне коло». Як стверджував сам автор, повість «Огненне коло» є четвертою частиною задуманої ним тетралогії "Буйний вітер". Його метою було показати велику драму української патріотичної молоді в останню світову війну. Твір має підзаголовок – «Повість про трагедію під Бродами». В його основі лежить неоднозначна історія дивізії СС «Галичина», тому, мабуть, це найбільш інтригуючий твір із усього літературного доробку Івана Багряного.[2; 158], [3; 10-11].

За жанром «Огненне коло» - епічна повість з екстенсивним сюжетом, тобто сюжет у ній становить собою ланцюг подій, які послідовно розгортаються і об’єднані мотивом пошуку, випробувань героїв. Але події в такому жанровому різновиді повісті розвиваються напружено, динамічно, бо освітлюють дійсність й героїв панорамно й глибоко. [5; 380]

Ми бачимо, що в «Огненному колі» письменник проявляє громадянську мужність і засвідчує воістину синівську любов до свого народу, зважившись уже тоді сказати перед усім світом про те, що сталося.

Але і тут письменник не відступив від свого мистецького принципу - ламати усталені стереотипи, будити неспокій у читачів. Цим твором І.Багряний виступив на захист союзника фашистської Німеччини у Другій світовій війні. Виступив проти всього світу, здається, в найнесприятливіший час, через кілька років після розгрому Німеччини, коли особливо гостро виявлялося право переможця й безправ'я переможеного. Легко бути героєм у лавах переможців, - переконується читач «Огненного кола». Зовсім інша справа, коли ти свідомо стаєш на бік приречених на поразку.

На таке здатні лише романтики, ідеалісти. Так було в січні 1918 року під Крутами, коли триста київських студентів і гімназистів виступили на захист ще зовсім юної Української держави проти багатотисячного добре озброєного ворожого війська. Подібне сталося в липні 1944 року під Бродами. Як зазначає Ю.Мариненко, зв'язок між цими подіями очевидний: солдатами дивізії СС «Галичина» стало покоління молоді, виховане на прикладі самопожертви героїв Крут. Вони, власне, й пішли в дивізію, щоб не повторилася трагедія минулого.[3, 11].

Підзаголовок повісті «Огненне коло», жодним чином не вказує на вузькість діапазону порушених у ній проблем, а навпаки, виходить далеко за межі цієї конкретної події й пов'язаних із нею сучасних тлумачень.

Повість є своєрідною стереокартиною, де невтаємничений бачить лише досить поверхове зображення, зате в глибині картини є те, що значно важливіше від усього зовнішнього. Маємо твір про причини невдач і фатальних прорахунків в українському державотворенні та державомисленні. Більше того, «Огненне коло» є прикладом сумлінного відтворення картин війни як всеукраїнської, а отже, і вселюдської катастрофи. [4; 5]

Багряний – майстер напруженого сюжету, драматичних колізій, які становлять частину історичних процесів і зорієнтовані на майбутнє. На це натякає фінал твору. Основним композиційним прийомом, який рухає дію, слугує антитеза.

Зокрема, характерними для творчої манери письменника є абстрагування від реальних подій, акцент на уявних переживаннях героїв знайшли яскравий вияв у повісті. Він широко застосував прийом гіперболізації при зображенні тих подій, що мали місце напередодні й під час битви під Бродами. Проте, керуючись головним лейтмотивом твору – антивоєнною спрямованістю й прагненням показати перш за все трагізм тих днів, Багряний не завжди послідовно характеризує як стан і моральні настрої дивізійників, так і саму дивізію. [2; 158]

Письменник занурився в напружені описи боїв, смертей, поранених воїнів і коней, психологічних станів вояків дивізії, настроїв окремих цивільних людей із тим, щоб якнайправдивіше передати трагізм подій, нищення української юні. Такими ж естетично важливим є опис Петрового сну після першого бомбардування ворожої авіації. Це сон-пересторога. Як і в античній трагедії, автор підсилює передчуття фатуму, чогось жахливого й неминучого. [5; 380]

Іван Багряний показує, в яке двозначне становище потрапила дивізія «Галичина» насамперед через дві літери «СС», які асоціювалися з гітлерівськими есесівськими підрозділами, що переважно виконували функцію жорстокого нагляду як усередині власної армії, так і карального органу на окупованій території.

Характерним для Івана Багряного є те, що майже для усіх своїх творів він вибирає реальні факти і події. Автор використовує документальні свідчення і в «Огненному колі». Тут документалізм був викликаний природною потребою правди.

Естетика документалізму спонукає до роздумів про межі між реальністю та її художнім відтворенням. Маємо змогу бачити майже апокаліптичний, витриманий у реалістичному чи сюрреалістичному колориті малюнок бою: «Світ не сприймається в реальній цілости. Бо його немає в реальній цілости. Він розщеплений, розмонтований. Він розламаний на скалки, роздертий на шмаття. Небо поколоте, як побите люстро. Все побите і все двиготить. Рух. Дим. Мряка судного дня. Хаос Содома і Гоморри. Але ж, Боже!! Пощо ж на них Содом і Гоморра?!

Світ нагадує збомблений музей, бачений якось. З хаосу уламків, з диму й кіптяви вихоплюються то там, то там окремі уцілілі образки, окремі шкіци, - химерна мозаїка румовища, мозаїка руйнованого світу...

Ось юнак, років 18-ти. Зовсім, зовсім молоденький, ще з дитячими рисами обличчя... Він спаралізований жахом. Це тяжкий психічний шок. А може, божевілля. Він живий, але він уже загинув.

Ось людина біжить, охоплена полум'ям. На ній горить одежа, й горить волосся, і горить наплічник. вона хоче заритися в землю живцем. і конає. І кричить вже почорнілими, спеченими устами:

- Мамо!.. Ой, мамо ж рідная!.. О-о-о-о!..

Ось вояк із випеченими очима. Хвилини його почислені. Світ йому померк і померк розсудок, але він бачить життя внутрішнім зором. Ось сільська церковця.

Вона стоїть на пагорбі й горить, як смолоскип.

Згодом виявилося, що в тій церковці було повно дітей, і жінок, і стариків... Ворог дерзнув.

Коли підоспіли вояки, на місці церкви була лише велика димляча могила, звалище трісок, обсмалених підвалин, поломаних образів, різного череп'я і поковерканих людських тіл» [1, 82-85].

На сторінках повісті Іван Багряний силою свого таланту документальні кадри перетворює на мистецьку картину з живою плоттю і кров'ю.

Вона породжує у читача почуття жаху, приреченості, коли смерть дихає в спину молодим бійцям. У творі присутні екзистенціальні мотиви, але у власне багрянівській інтерпретації - з вірою у людину.

У час найбільших своїх потрясінь у житті Петро й Роман - головні герої повісті - несподівано на короткий час стають провидцями. Петрові пропонують сказати слово біля великої братської могили, яку живі для мертвих зробили з бомбової вирви. Автор підкреслює, що його герой промовляє так, наче перед його соратниками остання братська могила, в яку з гри всесильного фатуму мусять лягти вони всі, без винятку: «Майбутні історики німецькі напишуть, що тут до останку, до загину стояли німецькі солдати, але то не буде правда. Доказом цього є оця братська могила, одна з незчисленних, що були й що ще будуть тут по нас. Гураган її зрівняє з землею. Нащадки її забудуть або й не знатимуть. Але це нічого не міняє. Тут лежатимуть кості як доказ, що до останку, до загину тут стояли Ми. Це ми поставили чоло ворогові в цілком безвиглядній ситуації! Ми боротьбу програємо, але наші кості в цій землі довго нагадуватимуть нащадкам, що ми боролись. Це Ми боролись! Це НАШІ кості, друзі мої! [4; 10]

Те, що ми божеволіли від жаху, то наша справа. Так, ми божеволіли від жаху й кричали тваринячими голосами, розчавлювані танками, живцем печені «катюшами», дірявлені на решета ворожими автоматами та кулеметами й кромсані сталевим череп'ям гарматнів, але наш крик, наш переляк простить нам оця наша земля. Ми не були героями. Усі «герої» були деінде й лишились живими. Ні, ми були простими юнаками, які ніколи в своєму житті нікого не вбивали і не вміли вбивати, але які любили свою землю палкою любов'ю й ради неї стекли власною кров'ю в жорстокій нерівній боротьбі.

Нас вибито. Нас вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не переможено. Минуть десятиліття, і ми воскреснемо в народній пам'яті...» [1; 68-69].

Специфічно багрянівської гостроти надає повісті філологічна інтерпретація національного гімну, яка натякає на надмірну ліричність нації. Остання і в ХХ столітті ще ніяк не може відмовитися од своїх традиційних фольклорно-етнографічних уявлень про світ. Символічна у цьому плані деталь:

«Ніби на сміх і глум, в наш час, час наймодернішої техніки. батарея пересувалася кінною тягою. Воно, звичайно, романтично, навіть поетично» [1; 23], але попереду не воріженьки, а ворог, реальний і жорстокий.

Який же він, ворог? Це питання тяжіє над героями протягом усієї повісті, а страшна й несподівана відповідь стає відповіддю та трагічним фіналом твору: «Ворог... Так ось він, «ворог»!.. Обережно виплутував пальці з полону тонюсіньких волосинок... А тоді раптом шарпнув і кинувся геть... Утікав від того, від чого не можна втекти» [1; 124].

Як бачимо, в «Огненному колі» на тлі загальної трагедії фінальної фази війни дано й трагічну розв'язку складних людських доль головних героїв - Ати й Петра - в їх фатальній зустрічі на полі бою під Бродами, яка і є сюжетною розв'язкою всього задуманого. Автор показує молодих українських людей, які мають великі серця, але потрапляють у суворі умови. Вони з самого свого народження приречені на боротьбу за кожен день життя, яке чомусь саме для них є складним, заплутаним й важким. Головні герої приречені до «вибору» життєвого шляху, не маючи вибору, цей шлях вони проходять відважно й прямо, залишаючись вірними своїм принципам. І у цьому полягає трагізм їхніх доль.

Це можна простежити, починаючи з підзаголовку повісті. Ключовим у підзаголовку твору – «Повість про трагедію під Бродами» - є слово трагедія. Автор вибирає поняття вагоме і глибоке, показуючи цим, що для нього важлива не поразка сама по собі, а те, що найбільшою трагедією є братовбивча війна, яку ведуть українці, знищуючи себе.

«Огненне коло» І.Багряного - це не лише результат переосмислення та художнього втілення історично значимих подій в історії України, це зростання письменника як майстра прозового жанру, де художня реальність перебуває поза будь-якими міфами, а глибокий психологізм підкреслює трагедійність повісті.

Список використаної літератури

1.       Багряний І. Огненне коло. - К.: Варта, 1992. - 124 с.

2.       Боляновський А. Співвідношення історичного й літературного тла в повісті І. Багряного «Огненне коло»// Молода нація. Вип.4. – К., 1996. – С. 158-159.

3.       Мариненко Ю. "Воєнна" проза Івана Багряного: "Людина біжить над прірвою", "Огненне коло" // Дивослово. - 2001. - № 12. - С. 9-12.

4.       Слоньовська О. Анатомія національної української ідеї в "Огненному колі" Івана Багряного: міфічний аспект внутрішнього і зовнішнього ворога нації // Дивослово. - 2004. - № 1. - С. 5-13.

5.           Ткачук М.П. Художній наратив прозових текстів І. Багряного // Наративні моделі укр.. письменства. – Тернопіль, 2007. – С. 380-381.