Вільям Шекспір

“Ревнивий тиран” Леонт, перелігши власну підозру, знову стає чоловіком Герміони, яку вважав вже загиблою. Він також переконаний, що Утрата — його дочка, а значить і спадкоємиця.

Якщо це казка, чому б не сподіватися на випадок, на щасливий збіг обставин? Але ця ілюзія не могла надовго втішити Шекспіра.

Що можна  протиставляти вадам та недолікам світського суспільства? Спочатку виникла рання варіація “руссоізма” в “Зимовій казці”. Не побоявшись уповільнити і без того повільну дію п'єси, автор поза зв'язком із сюжетом зображує сільське свято.

Землероби і  вівчарі весь час демонструють обмеженість, а то і тупість, але їх простота та добродушність домінують та слугують різким контрастом тиранії королів Сицилії та Богемії.

Але і це щасливе  життя англійських мешканців  при усьому її розмаїтті та живописності було лише ілюзією свободи, і неспокій душі не залишав Шекспіра.

Конфлікт  героя з дійсністю був вичерпаний в шекспірівській трагедії. Політичні, психологічні та філософські проблеми, поставлені в ній, і сьогодні вражають нас своїми масштабами і гостротою. Але проблеми ці не знаходили реального  вирішення.

У п'єсах третього періоду творчості (1608-1612) драматург уже мало піклувався про те, щоб логіка характерів всякий раз суворо співвідносилась із логікою історії.

Ритми шекспірівських п'єс регулюються та контрастно виділяються чергуванням прозаїчного і віршованого тексту.

Як правило, висока емоційна напруга передається  віршованою мовою, а паузи і “відключення”  від трагічного виражені прозою. Але  ця особливість побудови властива не всім п'єсам. У комедіях, де багато гри та забав, перехід від  прози до віршованої мови не вкладається у рамки стійкого правила; він найчастіше зумовлений ситуацією, звучанням окремої сцени.

Такою ж мірою  є різноманітними варіації в лексичній  характеристиці діючих осіб.

Герої легко  переходять від грубих жартів до серйозних  розмов про таємне у світосприйнятті. “Народні закони” драми Шекспіра, про які не разговорив Пушкін, протистоять мертвим естетичним канонам. Суміш трагічного і комічного, переміна місця дії, паралельні лінії сюжету, вільний розвиток подій в рамках необхідного часу, поява на сцені різнобарвної “плебейської маси” — все це надає шекспірівській драмі живість, динаміку, все це іде від самого життя — складного, багатоликого.

І романтики, і реалісти вважали Шекспіра своїм  учителем. Перших приваблював неперевершений психологічний аналіз автора “Гамлета”, другим — стремління Шекспіра встановити закономірності історичного розвитку, розкрити найскладніші зв'язки особливості із суспільством.

Серед тих, кого Шекспір надихав своєю творчістю, є і драматурги, і поети, і режисери, актори, для котрих англійський художник — вимогливий вчитель. Майстерність Шекспіра — це найкраща із літературних шкіл.

Коли Шекспір  ставить і вирішує великі проблеми епохи, коли він розкриває закономірності історії в діях і переживаннях героїв, то він тим самим не тільки створює прекрасні художні речі, але й проголошує усталені у віках принципи творчості. Ці принципи поряд із народністю оцінок, наданих характерам і ситуаціям, складають основу сучасної естетики реалізму.

У “Бурі” Шекспір  закликає до створення нового світу, в якому неможливе приниження людини, насильство і жорстокість, він правдиво змалював широку картину дійсності. Центральне місце в ній завжди посідає людина. Шекспір зображував її у зв'язках з іншими людьми, її складне і суперечливе внутрішнє життя, її почуття і думки, її високі і низькі вчинки.

Персонажі його творів — люди вільні духом, з могутніми  величними пристрастями, що й надавало героїчного звучання Шекспіровій драматургії  в цілому.

Висновки.

П'єси, написані Шекспіром в останній період творчості, пройняті тим же гуманістичним світоглядом і основуються на тій же поетиці, що й попередні твори. Але водночас вони набувають нових особливостей.

За жанром — це новий для Шекспіра тип  п'єси. В основі дій тут лежать трагічні конфлікти, та завершуються вони незмінно благополучною розв'язкою.

В науковій літературі жанр пізніх п'єс Шекспіра визначають іноді як трагікомедію. Проте частіше вживається інше визначення — романтична драма, оскільки сюжети п'єс включають в себе елементи ідеального, казково-фантастичного, де добрі начала життя незмінно одержують перемогу над силами зла.

Та це не було відходом від дійсності, — Шекспір  всюди зберігає почуття реальності і твердо стоїть на її грунті. Він  зображує реальні конфлікти реальної історичної дійсності. Шекспір правдиво у своїх творах правдиво змалював широку картину дійсності. Центральне місце в ній завжди посідає людина. Він зображував її у зв'язках з іншими людьми, її складне і суперечливе внутрішнє життя, її почуття і думки, її високі і низькі вчинки.

Персонажі його творів — люди вільні духом, з могутніми  величними пристрастями, що й надавало героїчного звучання Шекспіровій драматургії  в цілому.

Характери, створені Шекспіром, відзначаються величезною внутрішньою багатогранністю; в  них поєднуються різні душевні якості; органічно зливаються в цілість контрасти і суперечності; вони ніколи не застигають в одному стані, вони живуть, розвиваються і змінюються. Кожний характер втілює загальне, типове й одночасно індивідуальний, становить неповторну особистість.

Творчість Шекспіра — глибоко народна. Вона була пов'язана найрізноманітнішими формами з усім суспільним життям країни і її культурою.

Великий драматург  зображував дійсність з найпередовіших, демократичних позицій того часу, сприйняв найкращі елементи духовної культури великої доби Відродження.

Вся творчість  Шекспіра пройнята ідеєю людської рівності. Він карає чи звеличує людину, виходячи лише з одного критерію, — наскільки  її поведінка відповідає ідеалам  людяності. Тому творчість Шекспіра співзвучна всім часам і завжди залишається тим джерелом, яке живить прагнення до справедливості, краси ідеалу.

Шекспір значною  мірою спирався в своїй драматургії  на традиції народної драми й народного  театру, але не імітував їх, а розвивав і підносив на рівень народного мистецтва та найвищих досягнень передової думки, виховуючи народну свідомість і народні естетичні смаки.

Своєю поетичною  мовою Шекспір багато завдячує народу. Він орієнтується на народний стиль, відтворюючи у своїй творчості  склад думок і мови народу, широко використовуючи прислів'я, приказки, пісні й балади.

Але в контексті  Шекспірових творів все це не звучить  як фольклорне запозичення,а стає органічною рисою його мови і стилю.

Винятково сильним  був вплив Шекспіра на розвиток мистецтва  й літератури різних країн протягом століть. Під цим впливом у XVIII ст. у Німеччині сформувалася реалістична естетика, створювалася Шіллером і Гете національна драма.

В європейських літературах перших десятиліть XIX ст. геніальна драматургія Шекспіра була прапором цілого художнього напряму — романтизму. Великі письменники критичного реалізму визнавали його своїм учителем.

Шекспірівське начало є у Кітса і Вальтера Скотта, Пушкіна і Достоєвського, Стендаля і Бальзака.

Творчість Шекспіра залишила помітний слід в українській  літературі. Майже кожний видатний український письменник, починаючи з першої половини    XIX ст. захоплювався Шекспіром, зазнав впливу в тій чи іншій формі. В українській літературі існує багато творів на Шекспірові мотиви, часто зустрічаються шекспірівські ремінісценції (Леся Українка, Іван Франко,  Максим Рильський та інші).

Здається, Гете першим прорік безсмертя Шекспіра: “ Несть ему конца”.

Людство розвивається, погляди його стають більш глибокими, смаки — більш вимогливими. А  Шекспір залишається все таким же невичерпним, все таким же щрим. Він приносить радість, змушує думати про час, ставати чистішим, боротися та діяти.

 

Бібліографія 

1. Аникст А. Творчество Шекспира. - М.: Художественная литература, 1943. - 274 с.
2. Аникст А. Шекспир. Ремесло драматурга. - М.: Советский писатель, 1974. - 603 с.
3. Ваніна І. Українська шекспіріана. - К.: Мистецтво, 1964. - 276 с.
4. Вільям Шекспір. Збірка статей. - К.: Мистецтво, 1967.
5. Вільям Шекспір. Наукові дослідження. - Я.: Видавництво Львівського університету, 1964.
6. Вильям Шекспир. К четырёхсотлетию со дня рождения. 1564-1964. - М.: Наука, 1964.
7. Гуляев Н. А. Теория литературы. - М., 1977.
8. Дубашинский И. Вильям Шекспир. - М.: Просвещение, 1978. - 144 с.

Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1978.

9. Модестова Н. Уільям Шекспір. - У кн.: Уільям Шекспір. Твори в трьох томах, т. 1, К.: Дніпро, 1964.
10. Морозов М. Избранные статьи и переводы. - М.: Художественная литература, 1954. - 144 с.
11. Морозов М. Шекспір. М.: Видавництво Московського університету, 1984.
12. Пинский Л. Шекспир. Основные начала драматургии. - М.: Художественная литература, 1971.
13. Пинский Л. Реализм эпохи Возрождения. М., 1961.
14. Самарин Р. Реализм Шекспира. - М.: Наука, 1978. - 298 с.
15. Смирнов А. Шекспир. - Л. - М.: Искусство, 1968. - 237 с.
16. Урнов М. В., Урнов Д. М. Шекспир. Движение во времени. - М.: Наука, 1968. - 237 с.
17. Урнов М. В. Вехи традиции в английской литературе. - М.: Художественная литература, 1986. - 381 с.
18. Шведов Ю. Исторические хроники Шекспира. - М.: Издательство Московского университета, 1964. - 27-37 с.
19. Шекспир в меняющемся мире. Сборник статей. Перевод с английского. - М.: Прогресс, 1966. - 34-39 с.