Видатні мовознавці

 

Агатангел Юхимович Кримський (1871—1942) — видатний сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник і перекладач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до 1929 р. був директором Інституту української  наукової мови. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української  мови», написаний у співавторстві  з О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська  мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії українського правопису до 1927р.» (1929), «Українська  граматика...» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза...» (1904), «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський говір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну теорію Погодіна — Соболевського про  російський етнічний склад населення  Києва і Київщини за часів Київської  Русі та неавтохтонність на цій території  українського етносу. Досліджував українські говори. Низку праць присвятив  розвитку й нормалізації української  мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словника» у трьох томах (1924—1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталістики. Написав  багато праць зі сходознавства (досліджував  історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.

Микола Кузьмич Грунський (1872—1951) — професор Київського університету (у 1919—1920 рр. був ректором). Досліджував  походження старослов'янського письма, мову давніх пам'яток старослов'янської  писемності, історію слов'янських  мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської  писемності» у двох томах (1904—1906), «Нариси з історії розробки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910— 1911), «Білоруська мова в її минулому та сучасному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковнослов'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918), «Вступ до слов'янського мовознавства» (1941), «Українська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зробив критичний огляд тогочасних мовознавчих концепцій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.

Михайло Якович Калинович (1888—1949) — відомий мовознавець, літературознавець  і перекладач, академік АН УРСР з 1939 р., професор Київського університету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну  граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої  індійської літератури. У 1930—1944 рр. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в  цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше  прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського словника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію слова  використавши матеріал різних європейських і південноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом  зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).

Євген Костянтинович Тимченко (1866—1948) — один із організаторів  Української академії наук, її дійсний  член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень  були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання — 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а  в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання — 1930) широко залучив матеріал слов'янських  та інших індоєвропейських мов, діалектні  дані і на цьому тлі розглянув  історію української мови. Цінними  є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції генітива в південноруській мовній області» (1913), «Льокатив в українській  мові» (1924), «Номінатив і датив в  українській мові» (1925), «Вокатив і  інструменталь в українській  мові» (1926), «Акузатив в українській  мові» (1928). Досліджував учений і  проблеми діалектології, якій присвятив  кілька праць, зокрема «Причинки  до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість  вживання морфеми ся» (1948).

Чи не найбільше відомий  Тимченко як лексикограф. Він є співавтором  і редактором першого «Історичного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский  словарь» у двох томах (1897—1899), брав активну участь у підготовці «Словаря української мови» за редакцією  Б. Грінченка (1907—1909).

Леонід Арсенійович Букаховський (1888—1961) - видатний мовознавець, спеціаліст з українського, російського, слов'янського й загального мовознавства, перший голова Українського комітету славістів, дійсний член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, директор Інституту мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.

У полі зору Булаховського  були питання історії й теорії мовознавства; фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія  української, російської та інших слов'янських  мов, методика викладання мов. Дослідженням ученого притаманний синтез історії, мовознавства й літературознавства. Він написав майже 400 наукових праць. Перша друкована праця «До  питання слов'янської кількості  й наголосу» з'явилася в 1910 р., коли Булаховський був ще студентом.

Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках  «Вступ до мовознавства» (російською мовою, 1953), «Нариси з загального мовознавства» (1955) і у праці «Виникнення і  розвиток літературних мов» (1941—1947). Учений вніс багато нового у вивчення проблем  семасіології і лексикології, в дослідження  становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х років Булаховський зробив вагомий  внесок в утвердження порівняльно-історичного  мовознавства.

Чимало праць дослідник  присвятив вивченню української  мови — лексики, морфології, синтаксису, стилістики, акцентології, орфографії, пунктуації, історичної граматики та історії літературної мови. Часто  на матеріалі української мови вчений розв'язує загальнослов'янські проблеми. Його «Питання походження української  мови» (1956), що відзначаються енциклопедичністю  відомостей, до нашого часу вважаються найсоліднішим і найнадійнішим  джерелом із цієї проблеми. Двотомний  «Курс сучасної української літературної мови» (1951) за редакцією й участю Булаховського, дослідження мови українських  письменників-класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати  вченого творцем лінгвістичної  школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні.

Неоціненний внесок його в  русистику. «Курс російської літературної мови» (1935) — оригінальна праця  за способом викладу, новизною трактування  проблемних питань і за представленим  у ньому матеріалом. Уперше у практиці вищої школи тут уведено розділ лексики, виділено в окремий розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин мови; в  розділі про синтаксис викладено  вчення про надфразові єдності. Можна  твердити, що саме Булаховський заклав основи синтаксису зв'язного мовлення.

Книжка «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) оригінальна тим, що автор вибрав ретроспективний спосіб аналізу  мовних явищ: факти сучасної російської мови отримують своє пояснення в  близькому і далекому минулому. Ця праця сприяла з'ясуванню історичного  розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури.

У двотомній праці «Російська літературна мова першої половини XIX століття» (1941) досліджено стилістичні  засоби (лексичні, фонетичні, морфологічні й синтаксичні) різних жанрів російської літературної мови. Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як окремої наукової дисципліни.

Булаховський досліджував  й інші слов'янські мови: польську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання вивчення слов'янських мов», «До історії взаємовідношень слов'янських літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і споріднених явищ (слов'янські атематичні дієслова)», «Слов'янські найменування птахів», «Граматична індукція в слов'янському відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до польської мови», «Акцентологічний коментарій до чеської мови» та ін. Як зазначав російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову традиційної слов'янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод , він прагнув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності [Иллич-Свитыч 1967].

Олександр Савич Мельничук (1921—1997) — академік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видатний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського  мовознавства, славістики, української  та російської мов. Найважливішими з  них є «Розвиток структури  слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури  мови» (1966), «Поняття системи і структури  мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського  вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і  редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного  вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мовознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських  мов» (1986) та ін. Керував підготовкою  фундаментального семитомного «Етимологічного  словника української мови», створив  школу українських етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з синхронічною україністикою, до етимологічних і  загальнолінгвістичних, від загальнославістичйих до загальноіндоєвропеїстичних для  того, щоб закінчити, на превеликий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких ставилося й аргументовувалося  положення про спорідненість  усіх мов світу» [Ткаченко 2001: 6].

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мислення, система і структура мови, мова як знакова система. Багато уваги  вчений приділив питанню розвитку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності  й доходить таких висновків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподібно), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять  до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3) прогрес мови — це зростання  її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути свідомими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідомими (які мають психолінгвістичну  природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мови є  мислення, при цьому роль мислення на різних етапах розвитку мови є неоднаковою: «[...] у процесі історичної взаємодії  між мисленням і структурою мови загальний вплив мислення на мовну  структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив  структури мови на мислення відповідно послаблюється». Будучи видатним теоретиком порівняльно-історичного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, переконаний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тільки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйовані. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознавства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їхнього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагальну спорідненість мов світу» (1991). Учений сформулював п'ять принципів порівняльно-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольованими приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можливості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й формами без них; 5) встановлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.

Видатним теоретиком був  Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток  структури слов'янського речення» він  детально простежив еволюцію речення  в слов'янських мовах від найдавніших  часів до наших днів, а в академічному підручнику «Сучасна українська літературна  мова. Синтаксис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Зарицький Микола Степанович (народився 30 травня 1921 р.) - відомий учений-мовознавець, педагог, спеціаліст у галузі загального мовознавства, словотвору, лексикології, історії російської, української, інших слов’янських мов, психолінгвістики, лінгводидактики, теорії перекладу. Кандидат філологічних наук (1962), доцент (1966), професор (2001). М.С. Зарицький - автор понад 100 друкованих праць, 8 монографій, підручників і навчальних посібників з мовознавства, методики навчання, стилістики, теорії і практики перекладу, термінознавства; організатор і доповідач численних республіканських, всесоюзних, міжнародних наукових конференцій. Протягом багатьох років – член Вченої ради Київського університету, Вченої ради факультету, спецрад із захисту дисертацій у КДУ, Інституті мовознавства АН УРСР, член редколегій багатьох фахових видань, НМК з вищої філологічної освіти Мінвузу СРСР (понад 10 років)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

 

1. Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С 227—265.

2. Русанівський В. М. Україністика// Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — О 648—652.

3. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

4. А. Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. — К., 1974.

5. Л. А. Булаховский и современное языкознание. — К., 1987.

6. Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений// Мовознавство. — 2001. — № 6.