Українська література

Українська література

1. Визначення фольклору. Періодизація українського фольклору.
2. Основні світоглядні системи українського фольклору.
3. Обрядова поезія календарного циклу. Поняття про обряд. Роль магії в ньому. Ритуально-міфологічна основа, жанри:

А) зимового циклу календарної обрядовості;

Б) весняного циклу  календарної обрядовості;

В) літнього циклу календарної  обрядовості;

Г) осіннього циклу  календарної обрядовості.

4. Українська народні ліричні пісні. Принципи класифікації. Образна система, поетика.
5. Українські народні балади; визначення, жанрові особливості, класифікації.
6. Жанрові особливості народних дум та історичних пісень. Спільні та відмінні риси.
7. Епічні жанри українського фольклору. Казковий епос. Легенди та перекази. Малі жанри переказу.

  1. Фольклор – усна народна творчість.

  Фолькло́р  (англ. folklore), народна творчість — художня колективна творча діяльність народу, що відображає його життя, погляди, ідеали.

  Фольклор  — це створені народом і  існуючі в народних масах поезія (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви  і п'єси), театр (драми, сатиричні  п'єси, театр ляльок), танець.

   З огляду на специфіку побутування  і значною мірою ретроспективне  дослідження важко запропонувати  універсальну періодизацію фольклору,  яка б відповідала справжній  його історії і задовольняла  представників різних дослідницьких  шкіл. Більшість учених визнає  доцільним виокремлення двох  великих епох в історії українського  фольклору:

1) доісторичної (міфологічної, дохристиянської), про  яку не існує жодних писемних  свідчень. Судження про її особливості ґрунтуються на результатах досліджень археологічних знахідок, інших предметних свідчень тієї епохи;

2) історичної (християнської), найхарактерніша ознака  якої — розвиток писемності, що  дало змогу письмово зафіксувати  значну кількість фольклорних  творів і артефактів.

Умовний поділ еволюції українського фольклору  на періоди допоможе осмислити складний процес становлення родового, жанрового, ідейно-тематичного розмаїття уснопоетичної словесності.

Історична епоха в розвитку українського фольклору

Характерна ознака християнської епохи розвитку усної народної творчості — побутування фольклорних творів і поява писемних текстів. Ця історична епоха також має свої періоди:

1) доба  Русі-України (VІІ—ХІV ст.). На тоді припадає виокремлення українців з маси слов’янських народів шляхом консолідації племен в одній державі — Київській Русі, що радикально змінило політичне, духовне життя народу. Чимало фольклорних і літописних текстів засвідчили характер та особливості східнослов’янського політеїзму (наприклад, системний виклад Ігумена Данила — сучасника Володимира Мономаха — слов’янського язичництва чи розповідь книжника Нестора про язичницький пантеон богів, з-поміж яких названо Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла, Мокошу). Політеїстичні вірування літописних слов’ян стали надійним підґрунтям для становлення релігійності вищого порядку — монотеїзму.

Усна  народна словесність цієї доби досягла  високого рівня розвитку і виробила нову художню систему. Передусім змінилася її тематична палітра, що було спричинено новими політичними і соціальними реаліями, зокрема боротьбою за зміцнення руської єдності, потребою в уславленні перемог і звитяжності у боях. Саме в ту пору зародився і розквіт усний героїчний епос, представлений легендами, переказами, билинами. У центрі цих творів перебувала не общинна група, а окрема героїчна особистість.

Фольклорна  традиція зазнала суттєвих змін наприкінці Х ст. у зв’язку із запровадженням на Русі християнства. Це зумовило не лише боротьбу, а й змішування, взаємопроникнення язичницьких і християнських культів, що, безперечно, було зафіксовано в усній народній творчості. Фольклор поступово почав утрачати утилітарну природу (магію, фетишизм), у ньому все яскравіше пробивалися естетичні, розважальні, пізнавальні, виховні, примітивні психо-терапевтичні елементи. Відбувся перехід усної народної творчості від ритуально-магічного до художнього призначення. У надрах цієї епохи зародився і почав активно розвиватися героїчний пісенний епос (билини, думи, пісні), в центрі якого — історичні події та герої. Нових ознак набула весільна обрядовість, адже саме із цієї епохи походять традиції називати нареченого князем, наречену — княгинею, дружок — боярами і використовувати особливо пишний одяг;

2) козацька  доба (XV—XVIII ст.). У процесі свого  розвитку козацтво стало справжнім  виразником і захисником прагнень  українського народу, що виявилося  в його політичних, релігійних, мілітарно-захисних намаганнях, національно-визвольних змаганнях. Тоді особливо розвинувся український героїчний епос — думи й історичні пісні. Активно заявили про себе прозові жанри (легенди, перекази), соціально-побутові пісні, а також балади, в яких прижилися елементи історичного епосу та побутова тематика. Цікавий феномен тогочасного фольклору — народна драма, яку все настійніше витісняла драма християнська;

3) бездержавний  період (XVIII—XIX ст.). Українські землі  були розірвані між імперіями,  що сформувалися на сході і  на заході; український народ  не лише опинився під соціальним визиском, а й став об’єктом імперської асиміляторської політики. Усе це позначилося і на усній народній творчості, в якій почали стихати героїчні інтонації, поступаючись родинно-побутовим, баладним мотивам. У цьому ключі зазнали трансформації думи, пісні, прозові жанри.

У зв’язку  з утвердженням романтичних тенденцій  у літературі, активізацією уваги  до української культури, духовності, політичної думки в середовищі патріотично  налаштованої інтелігенції (перша половина ХІХ ст.) дещо по-новому зазвучали призабуті інтонації та мотиви. Вони пронизували літературну творчість, збагачуючи її, натомість фольклорна палітра вбирала в себе найближчі народові літературні зразки;

4) новітній період (ХХ ст. — дотепер). Усі грані народного життя на українських землях зафіксовані у фольклорних надбаннях: випробування війнами, індустріалізацією і колективізацією; голодомор; трудова і політична еміграція; політика періоду «застою» тощо. Увесь час урізноманітнювалася тематика, розвивалася фольклорна палітра, відбувалося взаємозбагачення фольклору і професійного мистецтва. На сучасному етапі досить гостро відчувається «затухання» окремих традиційних фольклорних жанрів, що пов’язано з тотальною урбанізацією та глобалізацією всіх культурних шарів.

Ця періодизація українського фольклору умовна, однак  дає змогу осмислити складний культурний поступ наших предків. 

2. Проблема виникнення фольклору у світоглядно-історичному плані є досить складною. Складність її вирішення криється у значному часовому проміжкові, що віддаляє нас від того періоду життя суспільства, коли виникали перші уявлення та вірування, пов´язані з ними ритуальні та магічні дії, що становлять основу народної творчості. До початку наукового зацікавлення уснопоетичною творчістю, коли почалося цілеспрямоване записування та вивчення окремих текстів та жанрів, найдавніші твори, безумовно, не дійшли. Це було спричинено їх усним побутуванням, у процесі якого вони змінювалися під впливом світоглядних та суспільно-історичних поглядів. При цьому елементи давніших епох затирались, натомість з´являлись нові. Тому відгомін найдавніших систем усної народної творчості дійшов до наших днів у формі окремих вкраплень, образів, деталей народних текстів, що відносяться до значно пізніших періодів творення. Але вони разом з археологічними, етнографічними пам´ятками давньої культури є матеріалом, що дає певне уявлення про доісторичні часи українського етносу.

Записані твори  української усної словесності, які є предметом вивчення сучасної фольклористики, містять багато персонажів, образів, структурних елементів, які  паралельно зустрічаються у різних жанрах — епічних, ліричних та драматичних, наявність та значення яких поза межами дослов´янського та давньослов´янського  світоглядів не знаходять жодного  логічного пояснення.

Фольклор виник  у системі найдавніших народних уявлень та вірувань, що складалися з елементів анімізму, тотемізму  та фетишизму.

Анімізм (від  лат. апітиіа — душа) — віра у  наявність душі чи духу в явищах природи, речах та предметах навколишнього  світу. Анімізм полягає в ототожненні  живої природи з неживою. Елементи анімізму наявні у світогляді праслов´ян і зустрічаються в системі  культів у формі вірувань в  наявність душі в дерев, тварин, птахів, природних стихій — грому, блискавки, померлих людей та тварин. Тому в  системі цих уявлень сили та явища  природи (сонце, вода, камінь, дерево) поставали  як живі істоти (персоніфікувалися), і  їм люди поклонялися.

На основі анімічних  вірувань прадавні люди пояснювали різноманітні фізичні стани — хвороби, лихоманки, сон (який уподібнювався до сакрального  екстазу, відриву від всього земного  — тобто втрата слуху, зору, нюху, мови); пояснювали різноманітні явища, такі як тінь (яку уявляли двійником  людини, її духовною суттю).

Тотемізм —  сукупність уявлень та вірувань у  надприродній зв´язок між людьми (племенем, общиною, родом) та окремими видами рослин, птахів і звірів. У  межах цих поглядів окремі представники рослинного чи тваринного світу визнавались  предками того чи іншого племені (кожне  з яких мало свого тотемного предка, який міг вважатись водночас охоронцем  та оберегом людей цього племені). Також існували погляди про те, що після смерті представники цього  племені набувають образу цієї тварини (рослини) і можуть впливати на життя  живих.

У тотемічних віруваннях людина ототожнює себе, своє життя  з життям навколишнього світу, з  видимою природою. Людина, уявляючи себе дублікатом зовнішнього світу, робить все те, що відбувається у  природі, повторюючи все, що потрапляє  у її поле зору.

Фетишизм —  система уявлень про надприродні  властивості предметів і речей  та поклоніння їм. Він ґрунтується  на системі прадавніх уявлень. Древні люди не розмежовували світу матеріального  і нематеріального, людини та природи, дії та предметів. В їх уявленнях  предмет з дерева зберігав дух  дерева, лісу; кістка тварини — дух  тварини; на витвір людини переходив  дух людини-творця... Людина доісторичної епохи сприймала світ по-своєму: «Річ для неї — космос; і вона створює навколо себе речі, які  становлять життя природи... Річ, яка  зображає космос, сама є і цим  самим космосом плюс тим, хто створив  космос і цю річ...». Фетишами як об´єктами  поклоніння могли бути кістки померлих чи вбитих тварин, коштовні камені, яким приписувалася чудодійна сила, а  також різноманітні амулети і  талісмани, що спеціально виготовлялися  з різних природних матеріалів, і  які, як вважалось, служили оберегами  і приносили удачу своїм власникам (наприклад, сприяли успішному полюванню). Особливого значення набували речі, які  начебто повторювали природу: стіл як лінія горизонту, образ неба; дерев´яні  чи камінні стовпи-колони як втілення світового дерева, що з´єднує землю  з небом; посуд як вмістилище вологи — усе зроблене з тотемів-дерев, тотемів-каменів, тотемів-тварин чи їх елементів ставало фетишами.

Фетишизм пов´язаний з анімізмом в тому плані, що фетиші уявлялись одухотвореними предметами. Але, на думку Е. Тайлора, поняття  «фетишизм» у порівнянні з поняттям «анімізм», має «вужче, другорядне значення, і є вченням про духів, втілених у тих чи інших предметах, чи зв´язаних  з ними, чи, зрештою, діючих через їх посередництво... Фетишизм — поклоніння предметам, навіть куску дерева чи каменя. Звідси він переходить в ідолопоклонство».

Рослини і таврини, а також різноманітні предмети використовувались у багатьох ритуалах, обрядах та магічних діях. їхні образи зустрічаються у народній поезії та епосі

3. У фольклористиці загальнопоширена думка про те, що первісні ритуалізовані тексти лягли в основу календарно-обрядової лірики народної творчості в цілому. Зокрема М. Грушевський твердив: ^Людський колективний крик (неартикульований хоровий спів у примітивній формі), ритмічний рух (танець) і ритмічний гук, викликаний різними ударами, почавши від ударів голих рук і різних інструментів... — се той ґрунт, на котрім виростають, очевидно, найстарші форми словесного мистецтва», «Ритмічне слово, котре входить як елементи в ритмічний зміст сих відправ, культивується таким чином... в службі колективного магічного обряду»86.

Отже слово  у найдавніших формах народної творчості  невіддільне від дії - Воно сприймається як частина дії (її супровід) чи як те, що здатне викликати певну дію.

 Календарно-обрядова творчість — це драматично-поетична система обрядів та ритуалів магічного значення, що супроводжуються відповідними поетичними текстами сакрального змісту, яка тісно пов´язана із циклічністю природи. Основними ознаками цієї творчості є синкретизм, що проявляється у поєднанні пісні, руху, пантоміми, танцю; а також — утилітарне призначення (з метою заворожування сил природи та духів). Відповідно до чотирьох пір року, а також періодів у землеробстві — приготування до сівби, сіяння, вирощування, збирання врожаю, — виділяється чотири цикли календарно-обрядової творчості — зимовий, весняний, літній, осінній87. Кожен із них має свої особливості, відповідно до землеробської праці, яка виконується у той час. Спільним для усіх є нероздільне поєднання слова та дії, виконання сталих обрядів та пов´язаних з ними традиційних текстів, які ніколи не виконуються відокремлено від цих обрядів чи в іншу пору року.

Усі тексти, якими  супроводжувалися магічно-обрядові ритуали, виникли на основі прадавніх замовлянь, ритмічний характер та часті повтори  яких сприяли природному їх поєднанню  з мелодією. Відповідно до призначення  чи зв´язку із конкретним святом, до зимового календарного циклу відносимо  такі словесні жанри: колядки, щедрівки, посівальні та водохресні пісні.