Трамвай бажання

ВСТУП

Справжня драматургія  дивно чуйно відчуває конфліктність  матеріалу, який щоденно поставляють  їй будні. Тверезому і пильному аналізу  письменника підлягають не лише ситуації, лежачі в основі драматичних конфліктів, але і той стан розумів, який служить  передумовою різних тяжінь і відштовхувань. Якщо драми створюються крупними даруваннями, то вони перш за все являють  собою плотське буття умонастроїв  і світосприйняття суспільства, що викликало їх до життя.

Уільямс давно вже придбав славу видатного  драматурга сучасності далеко за межами США. Його п'єси – великі або менш шанобливі – не сходять з сценічних  підмостків вже багато десятиліть. «Недоліки п'єс Т. Уільямса недосяжні  для всіх драматургів», що живуть нині, - серйозно пожартував одного дня американський  романіст і драматург Гор Відал.

Сповідаючи  біблейське уявлення про природжену гріховність людини і випробувавши на собі вплив фрейдизму і «сексуальної соціології» Девіда Лоуренса, автора відомих на Заході романів «Коханець  леді Чаттерлей», «Білий павич», «Жінки, коли вони люблять», - Уільямс на завглибшки-психологічному рівні досліджує суспільні катаклізми буржуазного миру. Він пише драми, пронизані думкою про неблагополуччя і гострий розлад, що зробилися  головною прикметою духовної ситуації США в другій половині XX століття.

Сум'ятні герої його п'єс сумують про втрачені ідеали витонченої духовної краси, занурені в безодні свого внутрішнього світу. «Життя – це таємниця, яку  не можна зрозуміти і пояснити в категоріях розуму і логіки, бо категорії вбивають життя; тільки чуйна  інтуїція може уловити життя, і лише з рук в руки можна, не розгубивши, передати цю таємницю», - ці слова Лоуренса озброїли художницькі погляди Уільямса, прагнучого відображати в драматургії «не властиво людині відчуття гідність, а властиве йому відчуття роздвоєності». Його манило у складний таємничий мир буття, «захований від очей», він для нього сокровенний і нерозв'язний. Тому в післямові до п'єси «Кеміно риэл» Уїльямс пише: «Текст п'єси – лише тінь спектаклю, до того ж досить нечітка. Те, що надруковане в книзі, не більше ніж ескіз будівлі, яка ще не зведена або вже побудована і знесена. Друкарський текст – лише набір формул, по яких повинен будуватися спектакль. Колір, витонченість, легкість, майстерна зміна мізансцен, швидка взаємодія жвавих людей, примхлива, як узор блискавки в хмарах, - ось що складає п'єсу». «Я романтик, непоправний романтик.» - признався він одного дня.

Авторська думка віддає явну перевагу поетичній, внутрішній дії перед тим, що лежить зовні, на поверхні сюжету, завжди міцно  сколоченого драматургом. Твори  Уільямса відразу включають глядача  в осмислення художницького бачення  письменника, що постійно випробовує духовні  терзання з приводу етичної неспроможності світу, в якому він живе. Йому належать слова: «Я створюю уявний світ, щоб  сховатися від реального, тому що ніколи не умів пристосуватися до нього».

Теннессі  Уільямс визнає, що в його роботах  «із самого початку виникла атмосфера  жорстокості і істеричності. Пояснити суть справи так, щоб вона була зрозуміла  не лише неврастенікам, дуже важко. Втім, спробую, - пише він. – Все життя  мене, немов мана, переслідує одна думка: пристрасно бажати чого-небудь або  пристрасно когось любити – означає  ставити себе в уразливе положення, піддаватися ризику або навіть небезпеці  втратити те, що тобі всього потрібніше. Задовольнимося цим поясненням. Така перешкода існувала завжди, існує  воно і понині, так що можливість добитися якоїсь мети, отримати те, чого я жадаю, незмінно зводиться нанівець, бо перешкода це пребуде вічно».

«Людина в п'єсах Уільямса протистоїть жорстокості, насильству, кошмарам і безумству  сучасної дійсності, рятуючи свою гідність і не підкоряючись – навіть коли стає жертвою, навіть коли безумство  цього світу приголомшує і  його самого. У більшості п'єс Уільямса і відображені драми цього  протистояння» - пише радянський дослідник  його творчості Ст. Неделін. П'єси  Уільямса - по суті, кульмінації подій, що зав'язалися і розвиваються в  далекому-далекому минулому і що залишаються  за рамками сценічної дії, – завжди є контури універсальної ситуації життя суспільства.

Прагнення виявити соціальні мотиви під  прозорим покривом психологічних конфліктів, схильність до зображення хворобливо дивної психіки, заплутаних, позбавлених  логіки вчинків відрізняє драматургію  класика сучасної американської  драми . Літературна діяльність Теннессі Уільямса складає цілу епоху в розвитку драматургії США, що робить дослідження його творчості особливо актуальним.

Об’єктом дослідження  курсової роботи є драматургія ХХ століття.

Предметом дослідження є  психологізм п’єси Теннессі Вільямса «Трамвай «Бажання».

Мета курсової роботи полягає  в дослідженні психологізму втілення образів героїв п’єси «Трамвай «Бажання».

Для досягнення поставленої  мети ми поставили перед собою  наступні завдання:

• дослідити значення творчості Теннессі Вільямса в драматургії ХХ ст.;
• проаналізувати специфіку пластичного театру Теннессі Уільямса;
• висвітлити художні засоби створення образів героїв п’єси «Трамвай «Бажання»;
• проаналізувати втілення психологізму в образах героїв п’єси.

Наукова новизна роботи полягає  у спробі цілісно дослідити психологізм  п’єси «Трамвай «Бажання». Ми використали  широку джерельну базу з цих проблем, врахував здобутки вітчизняної та зарубіжної фахової літератури, що дало змогу  повніше висвітлити вказану проблематику.

Матеріали і висновки курсової роботи можуть бути використані у  навчально-педагогічній практиці шкіл, училищ тощо.

Для розв'язування поставлених  завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний  аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження.

А в кращих свої часи (1947 г) була написана найсильніша  і глибоко психологічна драма  «Трамвай «Бажання» (A Streetcar Named Desire).

П'єса Теннессі Уільямса «Трамвай «Бажання» з'явилася провідницькою  п'єсою і обійшла всі сцени  миру. Саме вона визначила на довгі  роки вперед теми, думки і ідеали автора. «Трамвай «Бажання» - класика  американського театру. «Якби у нас  був національний репертуарний театр, - писав в 1948 р. Гарольд Клермен, - те ця п'єса, без сумніву, була б серед  тих небагато, які гідні зайняти  в нім постійне місце. Сила її дії  особливо велика тому, що це, по суті, єдина  п'єса, яка говорить і про особу, і про суспільство і цілком є породженням нашого сьогоднішнього життя».

За минулі роки багато що змінилося в суспільстві, літературі, театрі Америки. Незмінним залишилося одне – велич драми Уільямса. «Немає сьогодні п'єси, яка хоч би віддалено могла порівнятися  з масштабом «Трамвая «Бажання», та і не було написано нічого подібного  на Заході за всю другу половину XX століття», - писав американський  критик Джон Саймон [14, 48].

У цій п'єсі схоплена драма сум'ятної людини, породжена  всім устроєм життя в суспільстві. На убогу околицю величезного  міста, в будинок до Стенлі Ковальському приїжджає сестра його дружини – Бланш Дюбуа. Для неї будинок Ковальських – останній притулок. У минулому – безтямне, важке, нещасне життя. Колись була «Мрія» - родовий маєток. Стела, її сестра, свого часу виїхала до Нью-Орлеан шукати свою долю. Бланш залишилася в маєтку і боролася за нього. Не перемогла: ні «Мрії», ні грошей, ні сил. Позаду – невдале заміжжя (чоловік виявився гомосексуалістом, наклав на себе руки, дізнавшись, що Бланш розкрила його таємницю); втрата чесного імені; у відчаї Бланш приїжджає до сестри. Надії в неї на налагодження особистої долі майже немає. Стела стала чужою. Коли вона виїжджає в пологовий будинок, Стенлі насилує Бланш, і Бланш божеволіє.

 Уільямс ясно проводить  думку про те, що самота Бланш  не результат її сексуальної  розбещеності, а наслідок соціальних  умов. Представниця звироднілої  південної аристократії, Бланш Дюбуа  не сприймає світ Стенлі Ковальського. Автор не випадково робить  своїх героїв спадкоємцями південних  плантаторів. У сучасній Америці  аристократія Півдня складає  незначну частку суспільства.  Вона давно не формує ні  думок, ні смаків. Уільямс вільний  від «комплексу південця» - печалі  по минулій «величі» рабовласницької  аристократії. Він не ідеалізує  Південь і не протиставляє  його сучасному світу як досконале  по своїй організації суспільство.  Але в аристократці по народженню, південці Бланш Дюбуа Уільямс  знаходить втілення ідеалу духовної  вишуканості, витонченості. Бланш  не лише не сприймає світ  Стенлі, вона втрачається в ньому.  Їй немає місця в сучасному  американському суспільстві: час  південної аристократії закінчився, і вона гине. Але справа не  лише в тому, що Бланш – тонка,  чуйна істота, схильна до розладу  з середою. Бланш приречена  на катастрофу. Тонкість відчуттів  (як і її зіпсованість) робить  її небажаною гостею в світі  «середньої людини». Культура, затверджує  Уільямс, розвиваючи конфлікт  Бланш – Стенлі, приречена на  загибель перед лицем життєздатної, вульгарної «масової людини»,  що з'явилася, підлеглого всякого  роду регламентаціям, але упевненого  в собі. Для Уільямса Бланш  і Стенлі – соціальні символи.  Бланш – символ Півдня, Стенлі – символ нової «масової» людини. Стенлі представляє собою, здорового чоловіка, якому подобається пити, грати в покер, і ганяти кулі. Його найбільше задоволення сексуальне. Він ударяє Стелу, кидає вікно радіо, кидає блюда, кричить, і в неспинній люті, він зґвалтував Бланш. Він звик поводитися як тварина. І саме таким він представляється у словах Бланш: „Поводиться як тварина, а звички - звіра! Їсть як тварина, ходить як тварина, висловлюється як тварина! Є в нім навіть щось ще нелюдське - істота, що ще не досягла того рівня, на якому цінується сучасна людина. Так, людина-мавпа, на зразок тих, що я бачила на картинках на лекціях з антропології. Тисячі і тисячі років пройшли мимо нього, і ось він, Стенлі Ковальський - жива реліквія кам'яного століття! Що приносить додому сире м'ясо після того, як вбивав в джунглях. А ти - тут, очікуєш: приб'є?.. а раптом - хрюкне і поцілує! Якщо, звичайно, поцілунки вже були відомі в ту пору. І ось настає ніч, збираються мавпи! Перед цією ось печерою... і всі, як він, хрюкають, жадібно хлебчуть воду, гризуть кістки, незграбні, не відступися - задавлять. "Вечорок за покером"... називаєш ти це ігрище мавп! Одна заричить, інша схопила що під руку підвернулося - і ось вже зчепилися. Господи! Так, як далеко нам до того, щоб вважати себе створеним за образом і подобою божию...” ("He acts like an animal, has an animal's habits! Eats like one, moves like one, talks like one! There's something even sub-human-something not quite to the stage of humanity yet! Yes, something - ape-like about him.....Thousands and thousands of years have passed him right by, and there he is - Stanley Kowalksi - survivor of the stone age!...And you - you here - waiting for him! Maybe he'll strike you or maybe grunt and kiss you! That is, if kisses have been discovered yet!" Scene 4, pg. 188) [20, 188]. Як точно пише Р. Клермен, «Стенлі – втілення тваринної сили, жорстокому життю, що не помічає і навіть свідомо зневажає всі людські цінності. Він – та маленька людина, об яку розбиваються всі спроби створити розумніший світ, до якого повинні привести нас думка, свідомість і глибша людяність. Його інтелект створює ґрунт для фашизму, якщо розглядувати останній не як політичний рух, а як стан буття». Автор не багато говорить про соціальне коріння жорстокості Стенлі. «Для Уільямса зв'язок такої жорстокості з корінними законами, по яких живе сучасне американське суспільство, непорушний», - пише М. Корєнєва в своїх «Пристрастях за Теннессі Уільямсу». Уільямс наділяє Стенлі робочою професією, але не дає ніяких підстав трактувати його як представника робочого класу Америки. Хоча серед американських робітників можна зустріти типів, що не мають етичних ідеалів [14, 55].

Провідне місце в художній структурі драми «Трамвай «Бажання»  займає психологічний конфлікт існування  в реальності ідеалу витонченої духовної краси, що розбивається вщент від  натиску іншого життєвого устрою і безсердечності. Еліа Казан, знаменитий американський режисер, першим що поставив п'єсу в 1947 році, - чуйно уловив тему краху крихкої внутрішньої людської краси і її несумісності з жорстоким  ординарним світом «масової людини». І  підпорядкував свій задум авторської думки.

Героїня п'єси – зламана, така, що тонко  відчуває, нещасна Бланш – підпорядкована внутрішнім прагненням, імпульсам і  інстинктам. Вона живе поза звичками і  традиціями навколишнього буржуазного  побуту, з його суєтною метушнею і убогим животінням. Знайти підпори  ззовні їй не дано. Бланш не належить до категорії людей, здатних виносити нестерпне; вона починає пити, пускається в незліченні любовні пригоди  і неминуче йде до загибелі. Єдиним захистом проти краху для неї  залишилися її ідеальні уявлення про  світ: «Та, як далеко нам до того, щоб  вважати себе за створених за образом  і подобою бога. Стела, сестра моя! Адже був же з тих пір все-таки хоч якийсь прогрес! Адже з такими чудесами, як мистецтво, поезія, музика, прийшло ж в світ якесь нове світло. Адже зародилися ж в комусь вищі відчуття! І наш борг – ростити  їх. Не поступатися ними, нести їх, як прапор, в нашому поході крізь  тьму, чим би він не закінчився, куди б не завів нас.» (My God! Yes, as far to us to that, to count itself created on appearance and similarity god... Stella, sister my!.. In fact was since all the same though some progress! In fact with such wonders, as an art, poetry, music, some new light came in the world. In fact more high senses were engendered in someone! And our debt - to raise them. Not to renounce by them, to carry them, as a colour, in our hike through darkness, what he did not make off, where did not lead us... Scene 4, pg. 188) [20, 188]. У цьому монологу Бланш – ключ до розуміння п'єси.

Саме  в неоднозначності і полягає  психологізм образу Бланш, її образ  будить як співчуття, так і несхвалення, одночасно. Вона прибула до сестри, шукаючи любов і допомогу, вона дуже рада бачити свою сестру, як останню  надію знайти розуміння і любов. При зустрічі з сестрою Бланш  ніжно називає сестру зірочкою: „Стелла! О Стелла, Стелла! Стелла-зірочка!„  („Stella, oh, Stella, Stella! Stella for Star!" Scene 1, pg. 15..) [20, 15]. Але, проти всі свої сподівання, Бланш знайшла ворожість і відхилення. Вона була травмована самогубством її чоловіка і спадковою втратою додому. Вона досягнула тої стадії життя, коли вона може більше не залежати від миловидності, щоб привабити чоловіка. Бланш все життя не вистачало тепла і розуміння і вона всім серцем прагне до цього: "Я хочу бути біля вас, маю бути з ким-небудь, я не можу бути одна!" ("I want to be near you, got to be with somebody, I can't be alone!" Scene 1, pg. 156) [20, 156].

 Уільямс  не ідеалізує свою героїню.  Навпаки, він зберігає завидну  об'єктивність. Він не прощає їй  ні пристрасті до віскі, ні  її минулої сексуальної безвідповідальності.  Невиправдана зарозумілість –  залишки колишніх аристократичних  замашок, нетерпіння і нетерпимість  викликають у нього досаду. Та  все ж симпатії автора на  її стороні. Дар внутрішньої  свободи, здатність замкнутися  в собі, знайти чисто індивідуальні  мотиви поведінки, вражаюча душевна  тонкість і безкорисливість додають  чарівливість і чарівність самотній, ранимій жінці, крадучи всі  кути її непривабливості, що  вилазять деколи на світло. Страх  самоти і смерті, який раніше  кидав в обійми випадкових зустрічних, приганяв Бланш в будинок до Стенлі Ковальського, змусив побудувати ще один «повітряний замок» при зустрічі з Мітчем. «Я все життя залежала від доброти першого зустрічного» ("Whoever you are - I have always depended on the kindness of strangers." Scene 11, pg. 235) [20, 235] - фраза Бланш, яку можна поставити епіграфом до всієї творчості Теннессі Уільямса. Від туги і запустіння Бланш шукала порятунку у фізичній близькості. Але за розбещеністю її вгадуються контури універсальної ситуації світу, в якому вона живе. Любов залишалася для неї єдиною вічною цінністю. Любов – це ніжність і пошана особистих зв'язків в світі, де дружні особисті зв'язки крихкі і випадкові; любов – це і «сексуальна свобода». У ній сподівалася Бланш утвердить себе. «Що протистоїть смерті? Бажання, любов», - затверджує Уільямс. Тільки здійснити це їй не довелося. І хоча віра в життя без насильства виявилася міфом, Бланш зберегла її до кінця. До останньої миті бореться вона за своє місце під сонцем. Здавалося, вже дійшла до кінцевої межі, далі – тільки безумство. І раптом Мітч. «Ви добрий, а мені так потрібна зараз доброта» ("Thank you for being so kind! I need kindness now." Scene 3, pg. 181) [20, 181]., - сумно вимовляє Бланш, і відразу стає ясно, що вона покладає на нього багато надій. «Якщо вигорить! Я зможу піти від вас, не бути більше нікому в тягар» (If will turn out! I can go away from you and be nobody in a burden… Scene 3, pg. 185), - переконує вона сестру. І ради цього йде на будь-які прийоми чародійки.

Гарячкові пошуки спокою, на жаль, ні до чого не привели. Минуле –  невижите, таке, що не викупає, живцем похоронене – залишилося, причаївшись в самих  непомітних куточках її пам'яті. Міражем  і баченням змішалися з нинішніми  відчуттями відчуття вже пережиті. Бланш самотня і беззахисна перед  світом жорстокості і насильства (у Відні п'єса йшла під назвою «Останній привал самоти»). «Я дякувала господу, що він послав мені вас. Ви здавалися такими надійними –  рятівна розколина в кам'яних кругах життя, притулку, який не видасть, - звертається вона до Мітчу. – Тепер ясно – не мені було просити від життя так багато, не мені було сподіватися» ("Yes, I had many intimacies with strangers... So I came here. There was nowhere else I could go. I was played out....and I met you. You said you needed somebody. Well, I needed somebody, too. I thanked God for you, because you seemed to be gentle - a cleft in the rock of the world that I could hide in!" Scene 9, pg. 219-220) [20, 220]. Бланш гине, її єдина гідність – «краса духовна, блиск розуму, душевна тонкість» - залишилося нерозбещеною коштовністю в світі «стовідсоткових американців» типа Стенлі Ковальського. Тільки паперовим ліхтариком, накинутим на лампу, може відгородитися Бланш від мерзенності життя, яке з таким захватом затверджує Стенлі. Художня цінність драми багато в чому визначена тим пристрасним обуренням, з яким автор зрадив прокльону торжествуючу його перемогу.