Т.Г.Шевченко - національний Пророк

Зміст 

1. Шевченко  – національний Пророк
2. Орієнтир життя
3. Спадкоємець християнства
4. Висновок

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Шевченко- національний Пророк 

      І простяг Господь руку Свою, і торкнувся  вуст моїх, і сказав мені Господь: ось, Я вклав слова Мої в уста твої, Я поставив тебе у цей день над народами і царствами, щоб викорінювати і розоряти, губити і руйнувати, творити і насаджувати.

Книга пророка  Єремії, I , 9-10 

     Уже для багатьох поколінь українців  — і не тільки українців —  Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...

     Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Тарас Шевченко, як писав Іван Франко, став “володарем у царстві духа”, “велетнем у царстві людської культури” і зробив для розвалу Російської імперії як тюрми народів “більше, ніж десять переможних армій”, і українці визнали його своїм національним Пророком. Чому?

     Тому, що він обрав нехибний орієнтир у  своїм житті, у своїй творчості  і боротьбі.

     Тому, що він акумулював у собі досі ще не пізнаний нами до дна потенціал духовності ураїнської нації.

     Тому, що, несучи свій хрест по тернистій  дорозі, уберіг чистоту свого серця, а гнів ніколи не заступив йому сонця  Правди. 

     Орієнтир  життя 

     Почнемо з найголовнішого: спробуємо окреслити той орієнтир, той своєрідний духовний маяк, на який орієнтувався Тарас Шевченко на своїй нелегкій дорозі життя, творчості і боротьби.

     Давайте розглянемо вірш “Перебендя” (1839).

     Отже, хто такий Перебендя? Це старий сліпий кобзар. Сіромаха “світом нудить”, але байдужий до свого убожества. Усі люди його знають, бо він “усюди вештається Та на кобзі грає”. Люди кобзареві вдячні, люблять слухати його гру та спів, бо “він їм тугу розганяє”... Яку тугу? Тугу за чим? І як розганяє? Очевидно, йдеться про тугу за тим, про що співає кобзар Перебендя, про тугу за самим Перебендею як таким – щось він має в собі, щось він являє собою таке, за чим люди тужать, а тоді, коли він появляється між людьми, то ця людська ніби загадкова туга розвіюється, принаймі частково, якщо не повністю.

     Перебендя співає народні пісні: родинно-побутові, обрядові, весільні, історичні та побожні. Співає під тином і в шинку, на бенкетах і базарах, співає дівчатам, парубкам і жонатим, - словом, співає всюди і всім.

       У цих піснях – відображення життя народу в усіх його виявах, у цих піснях – кодекс в основі християнських морально-етичних та естетичних норм, діючих у середовищі української нації, у цих піснях – звичаєві усталення та історична пам’ять народу, у цих піснях – біль, віра і мрія нації, словом, у цих піснях – святешня духовність, тобто те, завдяки чому українці є українцями, є нацією. І кобзареві пісні потрібні людям, люди тужать за ними, тому що прагнуть раз у раз оживляти свою національну духовність, слушно відчуваючи її пригасання, а через пригасання духовності – загрозу звиродніти. Треба думати, що про небезпеку звиродніння теж нагадує людям своїм співом і сам химерний кобзар, треба думати, що він цю загрозу відчуває і розуміє більше, ніж його слухачі: 

Заспіває, засміється,

А на сльози зверне. 

     Та  це лише один бік спарви. Як слушно відмітив М.М.Васильківський, зворушні тони “Перебенді” доказують, що Т.Шевченко не втратив набутої в дитинстві здатності щиро молитися і перебувати в стані особливого містичного піднесення. В душі Т.Г.Шевченка була ціла безодня ніжної мрійності, молитовного величчя та дитячої чистоти.

     Тим-то духовний світ кобзаря Перебенді  можна вважати прямим відображенням  душі самого поета. Т.Шевченко змалював свого кобзаря у такому містичному піднесенні, що перед нами постає душа, не підвладна тілесним путам часу і простору, земного притягнення, - душа, яка вийшла, скажемо, так, на прямий зв’язок із Богом: 

   Старий  заховавсь

   В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

   Щоб вітер по полю слова  розмахав,

   Щоб люде не чули, бо то Боже слово,

   То  серце по волі з  Богом розмовля,

   То  серце щебече Господнюю  славу,

   А думка край світа  на хмарі гуля.

   Орлом сизокрилим літає, ширяє,

   Аж  небо блакитне широкими б’є;

   Спочине на сонці, його запитає,

   Де  воно ночує, як воно встає;

   Послухає  моря, що воно говорить,

   Спита чорну гору: чого ти німа?

   І знову на небо, бо на землі горе,

   Бо  на їй, широкій, куточка  нема

   Тому, хто все знає, тому, хто все чує:

   Що  море говорить, де сонце  ночує —

   Його  на сім світі ніхто  не прийма;

   Один  він між ними, як сонце високе,

   Його  знають люде, бо носить земля;

   А якби почули, що він, одинокий,

   Співа на могилі, з морем  розмовля, —

   На  Божеє слово вони б насміялись,

   Дурним  би назвали, од себе б прогнали.

   Нехай понад морем, сказали  б, гуля! 

     Ось який він – кобзар Перебендя! Не тільки рідний край – весь світ обнімає, по вселенній ширяє, з Богом розмовля... Там, на могилі, він з Богом розмовляє віч-на-віч – це інтимна розмова, без свідків. Розмовля “по волі”, “серце щебече Господнюю славу”, і від тієї розмови з Богом він “все знає” і “все чує”. Від тієї розмови він для людей стає “як сонце високе”, що привносить просвіток у присмерк людських душ, підносить їх із грузької твані недолі, очищає, надихає, роздмухує тугу за справжнім життям, достойним людей, створених за образом і подобою Божою, людей, яким дано право промовляти до Творця: “Отче наш!”

     Малюнок такого стану особливого містично-релегійного  піднесення не був витвором тільки художнього вимислу, уяви й фантазії поета – ні, такий стан самому Т.Шевченкові був добре відомий: він сам його переживав. Згадаймо хоч би його автобіографічний вірш “Мені тринадцятий минало” (1847): 

   Мені  тринадцятий минало.

   Я пас ягнята за селом.

   Чи  то так сонечко  сіяло,

   Чи  так мені чого було?

   Мені  так любо, любо стало,

   Неначе  в Бога......

   Уже прокликали до паю,

   А я собі у бур’яні

   Молюся  Богу... І не знаю,

   Чого  маленькому мені

   Тойді так приязно молилось,

   Чого  так весело було.

   Господнє  небо, і село,

   Ягня, здається, веселилось!

   І сонце гріло, не пекло! 

      М.М.Васильківський переконує, що релегійність Т.Шевченка не викладена умоглядними категоріями у філософських роздумуваннях; релігійність Т.Шевченка – це вияв конкретно-індивідуального синтезу почувань та вражень власного життя. “Поет розмовляє зі своїм Богом, не зводячи в той же час очей з того, що баче навколо себе, і це не є тільки властивістю живої уяви художника взагалі, але й істотною ознакою релігійної вдачі Т.Г.Шевченка”.

      Щоб очима душі (Т.Шевченко часто в “Щоденнику” вживає термін “духовні очі”. Запис від 1.VII.1857 р.; у 6 т. – т.5,с.43) сприйняти появу Бога, Перебендя йде далеко від людських осель, на лоно природи. Чому? На це питання дає відповідь сам Т.Шевченко у своєму “Щоденнику” (запис від 17.VI.1857 р.):

      “У житті нічого не може бути солодшим і чарівнішим від самоти, особливо перед лицем усміхненної, квітучої красуні матері-природи. Від її солодкого чудовного очарування людина мимохіть поринає в себе і бачить Бога на землі...”

      Красу, гармонію світобудови Т.Шевченко відчуває і розуміє як єдність раціонального, естетичного та етичного, як єдність  таких категорій, між якими за задумом Творця не може бути протиріч чи, тим більше, взаємного заперечення. Щодо цього Шевченко пише: “Без мудрого усвідомлення краси людині не побачити всемогутнього Бога в маленькому листочку малесенької рослинки. Ботаніці і зоології конче потрібен захват, бо інакше ці науки стануть бездиханним трупом поміж людьми. А цей захват приходить тільки з глибоким усвідомленням краси, безміру, симетрії і гармонії в природі”.

      Ось чому, - як писав академік С.Смаль-Стоцький, - “поезія Шевченка натхненна найглибшою, найніжнішою етикою. Вона не лише будить моральні пориви, сталить і гартує душу й волю, вона підіймає душу все вище, все вище, аж ген у найвищу височінь до правди-істини, до Бога”.

      У своїх поетичних творах, у “Щоденнику” Т.Шевченко не один раз виявляє саме таку релегійну настроєність своїх почувань і міркувань.

      За  переконаннями поета, люди, порушуючи  Божі заповіді, багном оскверняють  Людину як образ Божий, спричинюються  до обридливого морального розтління, звиродіння, до дикості у національних і соціальних відносинах, вносячи своєю гріховно-згубною діяльністю болючу дисгармонію у закладеній Творцем єдності раціонального, естетичного і етичного. Глобальну згубність діянь людей, які пихато й зухвало відважуються нехтувати Божу волю, відобразив поет у поемі “У Бога за дверима лежала сокира” (1848). Поема побудована на сюжеті народного оповідання (легенди). Однак простий і наївний народний сюжет в обробці та інтерпретації Т.Шевченка веде читача до вирішення фундаментальної філософської проблеми, а саме: згубні наслідки дій людини, якими вона порушує встановлений Творцем порядок у світі.

        Ідеєю абсолютного верховенства  Бога і рятівної життєствердної  сили віри наскрізь просочена  вся творчість Т.Шевченка від  преших до останніх творів. У написаній у дусі християнського містицизму поемі “Тризна” (1843) можемо прочитати такий афоризм: 

   В ком веры нет —  надежды нет!

   Надежда — Бог, а вера —  свет.

      Отже, Бог – це все, і одинока надія  – на Бога, а віра – це світло, без якого й видющі є сліпцями. Без світла віри, навпомацки, дороги не знайти; без світла віри окрема людина, і нація, і людство в цілому приречені на загибель.

      Відступство від Бога – це загибель. Погибельне боговідступство Т.Шевченко бачить у духовному, національному і  соціальному гнобленні, у моральному розтлінні людей, і тому з грудей поета зрина пекуча скарга: 

   ...Шукаю  Бога, а знаходжу

   Таке, що цур йому казать.

   (“В неволі, в самоті немає”, 1848) 

     Відомий критик Микола Євшан один з перших зробив спробу науково висвітлити релігійний світогляд Т.Шевченка і дйшов  такого висновку: “Душа Шевченка світить крізь темінь ночі своєю великою і болісною тугою за Богом, котрому хотів зробити місце в житті, і своєю жертвою для того ідеалу, в який сам вірив і просив нас вірити”.

     Скрізь  шукати Бога, орієнтуватися на Бога, в розумінні поета, означає жити по-Божому, у всьому – у відносинах між людьми та у ставленні людей до природи домагатися такої гармонії мудрості, справедливості і краси, яку заповів Господь Бог – Творець і Вседержитель усього сущого. Але болюча драма життя і діяльності Т.Шевченка якраз і полягала в тому, що він, шукаючи в усьому згаданої божественної гармонії, стикався із боговідступництвом.