Історія написання «Червоне і чорне»

1. Історія написання «Червоне і чорне»

  У романі  "Червоне і  чорне” Стендаль використав кримінальну  справу, про яку  прочитав у  газеті. Поштовхом до роботи над  твором стала історія Антуана  Берте, сина сільського коваля. Його вихователем і вчителем  був місцевий священник. Коли юнакові виповнилось 19 років, він почав працювати гувернером у родині багатого промисловця пана Мішу. Можливо, між дружиною Мішу й Антуаном виник роман. Священник, зумів влаштувати Берте в семінарію, з якої юнак переходить вихователем до аристократичного будинку Кордонів. Мадемуазель де Кордон, дочка хазяїна, закохується в молодого плебея. Її батько пише листа до пані Мішу і просить схарактеризувати поведінку Антуана, на що отримує негативний відгук. Це означає кінець карєри для Берте, і той з відчаю стріляє в пані Мішу з пістолета, а потім намагається накласти на себе руки. Пані Мішу не помирає, й Берте. У 1827 р. в Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть.

 Історія головного персонажа  "Червоного і чорного”, на перший погляд, майже повністю повторює згадану справу, тільки імена змінюються: Берте перетворюється на Жульєна Сореля, подружжя Мішу -  на пана і пані де Реналь, а аристократка та його дочка – на маркіза де Ла – Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним із найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Його геніальністю як романіста полягає в тому, що він зумів у побутовому злочині побачити трагедію сучасної людини. Це був несподіваний, оригінальний хід, який багато в чому оновив світову літературу.

Вибір Стендалем "справи Берте” як відправної точки для свого твору  відображає настанову письменника  намагатися розв’язувати життєві проблеми на рівні філософії, політики, естетики. Тут вирішальним чинником є те, що і Берте, і Жульєн- плебеї. Ситуація, коли представники нижчих станів піднімалися вгору завдяки своїм талантам, приваблювала Стендаля. У нього була спеціальна теорія геніальності, за якою геній обов’язково повинен бути бідним, неаристократом. Тільки серед таких людей, твердив він, ще залишилися ті якості, які так йому подобались і які вивільнила Велика французька революція – життєва енергія, прагнення свободи і щастя. Самі обставини існування таких людей змушували їх не зупинятися на місці і рухатись уперед, тоді як творча сила вищих класів знищена, бо вони зіпсовані цивілізацією. Прикладом такого геніального плебея, який переміг світ, для Стендаля, безумовно, був Наполеон. Годі й казати, що ця стендалівська теорія геніальності є ще одним варіантом ідеї "природної людини”, якій письменник залишався вірний завжди.

Із романом “Червоне і чорне” Стендаль виступив як художник-реаліст, засновник нової школи в мистецтві.

У цей роман Стендаль вклав усе своє презирство до низької  та підлої (“чорної”) доби Реставрації, таємно протиставляючи їй героїчну (“червону”) добу революції й наполеонівських війн.

Назва роману підкреслює також і основні риси в характері  героя Жульєна Сореля. Оточений ворожими йому людьми, він кидає виклик долі: обстоюючи права своєї особистості, він змушений мобілізувати всі засоби на боротьбу з навколишнім світом, неначе постійно ставлячи “ва-банк”.

“Червоне  і чорне” – це соціально-психологічний роман, своєрідне історико-філософське дослідження буржуазного ладу ХІХ століття.

Про глибокий соціальний сенс роману говорить уже його назва. Під “червоним” і “чорним” Стендаль розумів зіткнення двох сил –  революції та реакції. Революція  – це “червоне”. Реакція, що запанувала в період Реставрації – це “чорне”.

Дія роману відбувається за роки царювання Карла Х (1824-1830), коли феодально-клерикальна реакція досягла свого апогею. Стендаль створює надзвичайно яскраву й правдиву картину, яка охопила майже усі сфери суспільного життя Франції останніх років Реставрації. Про це красномовно свідчить підзаголовок роману “Хроніка 30-х років”.

Письменник не тільки досліджує індивідуальні явища, але  тонко викриває їх мотиви, які  випливають із характеристики капіталістичного суспільства. Його аналіз психології героїв – це аналіз соціальної психології.

 

 

2. Реставрація старих порядків знову закрила перед талановитими особистостями з народу дорогу до освіти, кар’єри, і їм нічого не залишилося, як тільки ненавидіти власну країну. Письменник підкреслює у заголовку «чорну» епоху Реставрації (чорна сутана символізує її) і протиставляє її «червоній» епосі революційних перетворень, нехай кривавій, але живій. У сучасників письменника заголовок асоціювався із популярною тоді грою в рулетку, адже там роблять ставки на чорний або на червоний колір. Можливо, Стендаль хотів підкреслити таким чином залежність долі людини від випадку. Жульєн був народжений для великих справ, природа наділила його бурхливим темпераментом і неабиякою відвагою, але він вимушений животіти фактично на кладовищі, носити лицемірну маску показної покірності. Бонапартизм Стендаля впливає на весь лад твору. Особа «народного імператора» незримо встає за всім тим, що відбувається, як вогненний спомин, нині вимушений перебувати усередині матраца, куди Сорель ховає портрет свого кумира. Письменник навіть порівнює рідну країну з прекрасною дівчиною, що наклала на себе потворний грим, який старить її.

У романі Стендаля, як і у всій його творчості, немає ідеальних персонажів. Один з епіграфів - «Посадіть у  клітку більш досконалих - і втратите веселість», що походить із спадщини Т. Гоббса, підкреслює прагнення до зображення людини як істоти грішної і суперечливої. Всі герої Стендаля грішні, але не всі здатні на відкриті прояви своїх почуттів. Інтрига роману будується на взаємостосунках юнака спочатку з мадам де Реналь, а потім - з Матильдою де ля Моль. Але головним всетаки залишається прагнення Сореля довести свою людську спроможність з допомогою кар’єрних досягнень. І тому «Червоне і чорне»нерідко іменують»романом кар’єри».

Епіграфи

«Дзеркало» роману «Червоне і чорне» (Слово «дзеркало» в даній фразі може бути синонімом поняття «реалізм». Але зазначимо, що Стендаль ніколи сліпо не копіював дійсність, а відо-

бражав її типові явища.)

— Що відобразило  «дзеркало» роману «Червоне і чорне»? (Особисте життя ге-

роя та суспільну  дійсність.)

Епіграфом роману

служать слова  Дантона: «Правда, сувора правда». Вони наголошують на викри-

вальному значенні твору.

Дайте тлумачення епіграфа до першого розділу роману. («Зберіть разом ти-

сячі людей  — воно неначебто й непогано. Але у клітці їм буде невесело». Ця фраза

досить символічна. Клітка — це умовності життя. Як відомо із змісту роману, ко-

жен з героїв перебуває  у своїй клітці (умовності провінції, семінарії, столиці) і має

їм підкорятися. Будь-яка  найменша непокора має трагічні наслідки.)

— Подумайте, яку роль відіграють епіграфи до кожного розділу роману.

Підтвердіть свою думку конкретними  прикладами. (Кожний розділ роману

має епіграф, який досить тонко  налаштовує читача на події, що будуть описані

у ньому.)

«Роман — це дзеркало, з яким йдеш по великій дорозі»,— зауважує Стендаль. Продовжуючи свою думку, він пише: «То воно відбиває блакить небозводу, то брудні калюжі і вибої. Йде людина, зваливши на себе це дзеркало, а ви цю людину обвинувачуєте в аморальності! Обвинувачуйте  скоріше велику дорогу...»

 

3.Особливливості  композиції роману

Композиція, як і система  образів, дозволяє авторові показати сутність суспільних відносин Франції початку  ХІХ століття. Не випадково підзаголовок роману: “ХронікаХІХ століття”. Композиція підпорядкована також розкриттю змісту і еволюції духовного і душевного світу героя.

Композицію витримано в традиції “єдиного героя”, у творі чітко  проступаються риси роману виховання: у першій частині перед нами юнак, який не знає життя, дивується всьому побаченому й поступово починає його оцінювати; у другій частині – це вже людина з деяким життєвим досвідом, що вирішує діяти самостійно, але у фіналі переконується, що йому – “обуреному плебею”, до того ж розумному, діяльному, чесному за своєю природою немає місця в цьому світі.

Основний конфлікт роману починається  чітко і ясно: різночинець, плебей Жульєн Сорель хоче зайняти місце  в суспільстві, на яке він не має  права через своє походження.Напруженість конфлікту збільшується з перенесенням подій із провінції до Безансона й Парижа. І скрізь, де був Жульєн, панував особистий інтерес до грошей

Основний композиційний засіб  – антитеза, протиставлення двох світів: світ розкошів, пихи, злоби, заздрощів, низьких почуттів протиставляється світу вбогості, природних і високих почуттів – простоти, скромності, самовідданості, безкорисливості.

Заключні глави роману, де дія  як розвиток подій змінюється дією – розвитком думки, пісумовують  роздуми автора про свій час –  час, який “наганяє сум”.

4. Герой роману Стендаля «Червоне й чорне»

(1830). Підзаголовок роману – «Хроніка XIX століття». Реальні прототипи  – Антуан Берті й Адриен  Лафарг. Берті – син сільського  коваля, вихованець священика, учитель  у сім’ї буржуа Мишу в містечку  Бранг, поблизу Гренобля. Г-жа Мишу, коханка Берті, розбудувала його шлюб з юною дівчиною, після чого той спробував застрелити її й себе в церкві під час богослужіння. Обоє залишилися живі, але Берті судили й, присудивши до смерті, стратили (1827).

Лафарг – червонодеревець, що вбив коханку з ревнощів, раскаявшийся й просивший собі страти (1829). Образ Жюльена Сореля героя, що робить карний злочин на ґрунті любовної пристрасті й одночасний злочин проти релігії (оскільки замах на вбивство відбулося в церкві), раскаявшегося й страченого – використаний Стендалем для аналізу шляхів суспільного розвитку. Літературний тип Ж. С. характерний для французької літератури XIX в. – парубок з низів, що робить кар’єру, опираючись тільки на свої особисті якості, герой виховного роману на тему «втрати ілюзій».

Типологически Жюльен Сорель родинний образам романтичних героїв –  «вищим особистостям», у гордині  що нехтує навколишній світ. Загальних  літературних корінь можна спостерігати в образі індивідуаліста з «Сповіді»  Ж.-Ж. Руссо (1770), що оголосив тонко почуває й здатну до самоаналізу особистість (шляхетну душу) «винятковою особистістю» (1′homme different).

В образі Ж. С. Стендаль осмислив досвід раціоналістичної філософії XVII-XVIII вв., показавши, що місце в суспільстві  добувається ціною моральних втрат. З одного боку,

Жюльен Сорель прямій спадкоємець  ідей Освіти й Великий французской  революції, трьох ключових фігур  початку «буржуазного століття»  – Тартюфа, Наполеона й Руссо; з іншого боку – екстраполяція  моральних метань романтиків – його талант, індивідуальна енергія, інтелект спрямовані на досягнення суспільного становища

У центрі образа Ж. С.- ідея «відчуженості», протистояння «проти всіх» з кінцевим висновком про свою абсолютну  несумісність із будь-яким способом життя. Це незвичайний злочинець, що щодня робить злочину для твердження себе як особистості, відстоюючи «природне право» на рівність, утворення, любов, що вирішується на вбивство з метою виправдати себе в очах улюбленої жінки, усомнившейся в його чесності й відданості, кар’єрист, що керується ідеєю своєї вибраності. Психологічна драма його душі й життя – постійні коливання між шляхетною чутливою натурою й макіавеллізмом його витонченого інтелекту, між диявольською логікою й доброю, гуманною натурою

Феномен особистості Жюльен Сорель емансипованої не тільки від вікових суспільних підвалин і релігійних догматів, але й від усяких принципів, кастов або класових, виявляє процес зародження індивідуалістичної етики з її егоїзмом і егоцентризмом, з її зневагою засобами в досягненні поставлених цілей. Ж. С. не вдається вбити свою шляхетну душу до кінця, він намагається жити, керуючись внутрішнім боргом і законами честі, наприкінці своєї одиссеи придя до висновку про помилковість ідеї затвердити «шляхетність духу» шляхом кар’єри в суспільстві, до висновку про те, що земне пекло ужаснее смерті. Він відрікається від прагнення встати «над всіма» в ім’я невтримного почуття любові як єдиного змісту існування

Образ Ж. С. вплинув на подальше осмислення проблеми «виняткової особистості» у літературі й у філософії. Відразу після виходу роману критика назвала Ж. С. «чудовиськом», угадавши в ньому тип майбутнього «плебея з утворенням». Ж. С. став класичним родоначальником всіх самотніх завойовників миру, що терплять крах: Мартін Иден Дж. Лондона, Клайд Гриффите Т. Драйзера. У Ницше є примітні посилання на пошуки в автора Ж. С. «відсутніх рис» філософа нового типу, що заявив про верховенство в «вищої особистості» якоїсь «волі до влади». Однак Ж. С. послужив і прототипом героїв, що переживають катарсис і покаяння. У російській літературі його спадкоємець – Розкольників Ф. М.Достоєвського. За словами Ніколо Кьяромонте («Парадокси історії», 1973), «Стендаль учить нас аж ніяк не егоцентризму, що він проголошував своїм кредо. Він учить нас давати нещадну оцінку оманам, у яких винні наші почуття, і всяким небилицям, якими повний навколишній нас мир».

5. Наполеон у житті Жульєна Сореля (за романом Стендаля "Червоне і чорне")

        Історія Жульєна  Сореля - це історія людини, яка  мріяла і прагнула вирватися  за межі сім'ї і свого соціального стану, аби домогтися щастя. Його батько - колишній селянин, а нині власник лісопильні - не розумів сина й принижував його гідність через те, що син був не схожий на нього, а читав, прагнув більше дізнатися про світ. Відтак Жульєн почав шукати спосіб здобути собі повагу й славу, як це зробив Наполеон. Спочатку він і мріяв про військову кар'єру, як у Наполеона. Сам образ полководця, який здійснив карколомну кар'єру, манив юнака можливістю вибитися в люди за рахунок своїх талантів. Його мрії підігрівалися розповідями старого полкового лікаря про італійські походи під проводом Наполеона. Впродовж багатьох років Жульєн повторював собі, що Бонапарт, нікому не відомий бідний поручик, зробився володарем світу за допомогою своєї шпаги. Отже, надія є і в нього. Міркуючи так, він вірив у свою щасливу зірку. І навіть коли відмовився від кар'єри військового, це було відкриття, овіяне образом і прикладом Наполеона. Він відкрив для себе, що світ змінився, що тепер не військова звитяга в моді, а служба священика. Так він змінив свій вибір, але не змінив честолюбних намірів, пов'язаних із кар'єрою. Наполеон, його приклад, надихав Жульєна долати усі перешкоди на шляху до слави. Він відчуває, що у нього є все для перемоги: він завзятий, розумний, цілеспрямований, освічений. Але його час залишався позаду. Сорель живе в іншу епоху, і епоха Реставрації вже не потребує видатних особистостей з народу. За часів Наполеона він ще б міг сподіватися на кар'єру, але нині він має змінитися, пристосуватись або загинути. І він гине.