Співвідношення масового та елітарного в європейській постмодерній літературі

Співвідношення масового та елітарного в європейській постмодерній літературі 

Явище постмодернізму розвивалось на початку 20 століття. Сучасну постмодерну літературу можна зустріти і тепер на поличках бібліотек і книгарень. Тому переконливо можна вважати, що постмодерна література відтворюється і сучасними авторами, є актуальною і читабельною. Звичайно, теперішня постмодерна література відрізняється від літератури 20 століття, але все ж таки автори намагаються дотримуватись усіх вимог, експериментуючи над ними і видумуючи нові. Все-таки при чітко зрозумілому фактові, що постмодернізм не відмирає, потрібно з'ясувати, чому його канони реалізуються, а їхній вияв засвоюються в свідомості і підсвідомості людського мислення.

Постмодернізм - це історично новий тип культури, котрий проявляється в різних її сферах: філософії, науці, мистецтві, літературі , де відбувається зближення "масового" та "елітарного" мистецтва, що породжує своєрідність культури постмодернізму. Можливо, саме це зближення допомагає літературі постмодернізму залишатись в динамічному розвитку, гідно конкурувати з літературою реалістів і романтиків, триматись на плаву протягом стількох років.

Елітарне - це пошук і твердження особистісного начала. Воно апелює до найсокровенніших людських почуттів, до закритих глибин людської душі, до найутаємниченіших можливостей людського розуму. Це дещо складне, серйозне, вишукане, те, що має новаторський характер. Елітарна продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства, спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського пошуку її творців.

Виникненню масової культури сприяв розвиток засобів масової комунікації - газет, популярних часописів, радіо, кінематографії, телебачення. Характерними рисами масової літератури є наділення різних явищ певною ціннісною нейтральністю, роблячи основну ставку на видовищність. Масова культура орієнтується в своєму впливі на стереотипи свідомості, стандартні штампи, не вимагаючи від людини витрат розумової енергії, почуттів, волі, тобто всього того, чого вимагає серйозне мистецтво. Масова література повинна бути спрямована на щось давно відоме і зрозуміле, якась незмінна істина може лежати в основі тексту. Масове не робить акцент на переосмислення матеріалу, а скоріше подає його у повністю сталому вигляді.

Розглянемо вміст елітарного і масового в постмодерністських текстах в контексті основних постулатів постмодернізму. Особливими рисами цього напрямку є присутність у творах гротеску, пародії, іронії, травестування. Постмодерністи втілюючи все в ігрову форму, розмивають відстань між масовими і елітарними споживачами, при цьому зводячи еліту в маси. Вступаючи в контакт з масовою культурою, «постмодерн» іронічно переосмислює її, даючи їй нові завдання і функції в сфері , моди, музики, танцю, реклами.

Одною з характеристик постмодернізму також є карнавалізація як визнання іманентності сміху, відносної веселості предметів, участь в дикому безладі життя. Це дає змогу привертати увагу любителів кітчу. Наприклад, у творі Кена Кізі, головний герой Макмерфі висміює весь лад, який створений медсестрою Редчет. Він це робить такими шляхами, що точно приверне увагу будь-якого читача. Але таким чином, якщо границя між мистецтвом і буденним життям стирається, то виходить, що люди, сміючись з цього ігрового стилю, висміюють самі себе. Тоді твір виконує функцію апокаліптичного карнавалу. Виходить автор орієнтується на множинність інтерпретацій тексту.

Для постмодерністських течій характерним є поєднання, на перший погляд, непоєднуваних речей: високого і низького, трагедії і комедії, сатири і сентиментальності, документу і міфу, стародавнього світу із сучасним. Це надає творам постмодерністів двоякого прочитання, тобто своєрідна гра, яка захоплює читача,який націлений на розвагу і інтелектуальне прочитання. У австрійського постмодерніста Крістофа Рансмайра в романі «Останній світ» відбувається перемішування історії. У Томах їздять на автобусах і дивляться кінострічки. В Римі існують газети і фотографії,телефони і прожектори, живуть поліцейські в цивільному і президенти наглядових рад,мармурові скульптури живуть поруч із дверима на фотоелементах,демонстрації розганяють за допомогою сльозогінного газу, Котта навчався в Дантовій академії,а німець Діт є учасником і дезертиром Другої світової війни.

У «Запахах» Зюскінда не стільки персонаж залежить від своєї епохи,скільки пов'язаний з середовищем екзистенціально, а не соціально. Але чому автор зодягнув своїх персонажів у історичні костюми?Можливо, тут теж можна говорити про орієнтацію автора на створення світу за традиційними рамками, тобто обов'язково має бути якась історична епоха, час, місце.

Також у постмодернізмі спостерігається таке явище, як плюралізм культур, мов, моделей, стилів і т.д. Кен Кізі розкриває проблему співжиття індіанців і білих людей,а також саме через призму індіанця Бромдена подає сюрреалістичне бачення світу,тобто дає йому більші права ніж американцям. Використовуючи образ іншої культури автор апелює до представників цієї культури.

Зюскінд загалом охоче пародіює ситуації,мотиви,які віддавна активно побутують в світовій літературі. Скажімо,взаємини між метром Бальдіні і підмайстром Ґренуєм підозріло нагадують стосунки, які, за чутками, склалися між Сальєрі та Моцартом. Такі моделі легше сприймаються більшістю читачами, бо вони вже були створені, навіть ненавмисно. Зюскінд націлений не на патетичне заперечення традиційної культури, а на глузливо-незворушне її імітування і тиражування. Така багаторівнева організація постмодерних текстів розрахована на елітарного і масового читача одночасно, бо використовуються жанрові коди,як масової так і елітарної літератури, наукового дослідження,як наприклад у Борхеса. Також прикладом може бути роман «Запахи»,де відбувається гібридизація «філософського роману» і «роману жахів».

Щодо сучасної української літератури, то романи Ю. Андруховича (передусім «Рекреації» та «Московіада») творять новий ідеальний простір самоіронічної мови з уламків і стереотипів масової свідомості. Поєднання елементів елітарної та масової культури стає передумовою народження естетичної мови нового покоління, нової доби. При цьому ієрархічність елітарного й масового, їх категорична неспівідносність, успадкована від попередніх поколінь, дедалі відчутніше втрачає значення. 

Притчевий характер роману Голдінга "Володар мух" 

Багато з творів В.Голдінга носять притчевий характер. Один з таких є роман «Володар мух». В простому сюжеті закладений глибокий філософський зміст.

В романі-притчі є і характери, и розвиток подій, але все-таки головне - загострення думки самого автора, до якого він приковує увагу читача.

Сюжет в такому випадку важливий не як відображення життєвих явищ,а як приклад,за допомогою якого намагається найпереконливіше донести до читача якусь свою думку,ідею,змусити читача задуматись над нею. Голдінг розкрив проблему, яка була одна з провідних в другій половині 20 ст. : чому людина, яка оголошує себе носієм культурної спадщини цивілізації, в деяких ситуаціях миттєво перетворюється на звіра, безжального і немилосердного.

Назва повісті символічна: Володар мух - так розшифровується ім'я одного із прихильників Сатани -  Вельзевула - в дохристиянській міфології. В Новому завіті це, як відомо, одне з імен головного із демонів. Тобто можна сказати, що тут присутні деякі з християнських символів, що теж наближають роман до притчевого оздоблення. Також символ перешкоди - це море, яке не дає хлопцям зв'язатись з цивілізацією. У повісті-притчі «Старий і море» Хемінгуея теж є цей образ, але він символізує лише перешкоду для особистості, яка намагається реалізуватись в міру своїх сил.

Мова філософської притчі Голдінга дуже важка,полісемантична і потребує детального розбору багатьох символів,задіяних в оповіданні. Перш ніж приступити до аналізу головних символів, треба сказати про атмосферу,яка пронизує роман. Спочатку діти отримують свободу, бо опиняються на острові без дорослих. Потім необмежена свобода зводить їх до примітивного стану первісних дикарів. Тільки Ральф і Хрюша, найбільш раціональні із них,постійно надіються,що їх спасуть. І спасіння приходить до них?Але в якій формі?

Автором подано двояке бачення свободи, тобто він чутко розмежовує фізичну і духовну свободу, адже фізична свобода робить з людиною страшні речі, які приховуються в нашім єстві, достатньо не обмежувати людину соціальними нормами. Все що може врятувати людину - це глибокий духовний світ, віра в вищі сили, доброта, моральність і гідність. Духовний свобода частково не покидає Ральфа,адже він не перстає молитися і вірити, але його молитва так і не почута ніким.

Іронія звучить в інтерпретації  одної з людських якостей - раціоналізм. Одним з представників раціоналізму є хлопчик-товстун з смішним і значеннєвим прізвиськом Хрюша. Він єдиний не мириться з відсутністю дорослих і намагається всіма способами замінити їх. Він робить спроби відтворити на острові цивілізований світ,що дратує інших дітей. Йому приходить в голову створити на острові парламент(зібрання), коли він знаходить прекрасну раковину. Але він не задумується над тим, що це частина природи острова і роблячи її символом влади ,він опиняється під владою природи. Коли ракушку розбивають,паралельно «розбивається» життя Хрюши.