Слово о полку Ігоревім

Київський Національний університет імені Т.Г. Шевченка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат нат тему:

Слово о полку Ігоревім

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2012

 

 

Зміст

1. Вступ…………………………………………………………………………………3
2. Історія відкриття та редакції «Слова про похід Ігорів»…………………………..4
3. Авторство і ціль написання…………………………………………………………10
4. Жанр і своєрідність поетики твору…………………………………………………13
5. Дискусії щодо автентичності «Слова про похід Ігорів»…………………………..15
6. Подієва основа сюжету………………………………………………………………18
7. Висновок………………………………………………………………………………26
8. Список використано літератури……………………………………………………..27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Ліпше смерть, достойна слави, аніж зганьблене життя.

Шота Руставелі

Істоpія укpаїнського  письменства сягає у глибину віків…  Початок літератури губиться в усній наpодній твоpчості, в переказах, в легендах і повчаннях, історичних думах і піснях. Все це живило й живить твоpчість письменників. Так за княжих часів, особливо після пpийняття хpистиянства, в Київській деpжаві заpоджується книжна літеpатуpа. Hажаль, збеpеглася лише незначна часточка pукописних книжок. Однією із таких пам'яток є «Слово про похід Ігорів». В  ньому  з  геніальною  силою  і  пpоникливістю показано головне  лихо  "свого  часу"  -  відсутність  політичної єдності Русі, воpожнечу князів між собою і, як pезультат, слабість її  коpдонів  в обоpоні  від набігів кочівників. Автор «Слова» цікаво, поетично грамотно розповідає про ті буремні події. Попри суперечки щодо автентичності твору, значну кількість «темних місць» і відсутність на сьогодні оригінально тексту, твір є беззаперечним джерелом вивчення історії Київської Русі. Власне, вивчаючи «Слово»  виникає дуже багато питань. Але водночас й проливається світло розуміння на значну кількість історичних пордій. У даному рефераті я намагалася вивчити «Слово про похід Ігорів» з кількох аспектів, що дозволило зрозуміти багато невідомих і незрозумілих мені  до сьогодні фактів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Історія відкриття та редакції «Слова про похід Ігорів»

В другій половині ХVIII століття в Москві та Петербурзі серед багатьох вчених було поширене зацікавлення старовиною й ззбирання стародавніх пам'яток. Одним із таких вчених був граф Олексій Мусин-Пушкин (1744-1817), який і знайшов «Слово про похід Ігорів». Про відкриття Слова сам Мусин-Пушкин розповідає так. «До того часу, коли Спасо-Ярославський Монастир був закритий і обернений на Архиєрейський дім, ним керував Архімандрид Іоїль. Коли його монастир утратив штат, він таки позостався в своєму Монастирі аж до смерті. Останніми роками Іоїль терпів матеріальні недостатки, а тому мій комісіонер купив у нього всі російські книжки (рукописи), серед яких, під числом 323, булла одна, що звалася Хронограф, а в кінці її знайдено «Слово о полку Ігореві». Таким чином в кінці 1791-го або на початку 1792-го року й було вперше знайдено наше «Слово» . Сам рукопис був великого аркушевого розміру (фоліял), писаний, як свідчить історик Малиновський, так званим півуставним письмом «білоруським», а так тоді часто називали письмо українське. .сам Мусин-.пушкин свідчив, що рукопис «писаний на виглаженому папері, в кінці досить чистим письмом». [1, с. 31] 

Цілком очевидно, що О. І. Мусін-Пушкін не відносив № 323 до реєстру  своєї бібліотеки. Але його не було й у книгозбірні І. Биковського  та в описах монастиря. На нашу думку, він міг належати досить великому упорядкованому рукописному зібранню в Санкт-Петербурзі чи Москві, де і необхідно шукати сліди Спасо-Ярославського манускрипту. Натомість пошуки велися в різних інших напрямках. Обставини відкриття рукопису «Слова» вивчали К. Ф. Калайдович, митр. Євгеній (Болховітінов), Є. В. Барсов, М. Н. Сперанський, В. В. Данилов; в останні п'ятдесят літ — П. М. Берков, О. В. Соловйов, М. К. Гудзій, Ф. Я. Прийма, Л. О. Дмитрієв, В. Д. Кузьміна, Є. М. Караваева, Г. М. Мойсеева, В. В. Калугін, В. П. Козлов, Є. В. Синицина та ін. Думку про те, що «Слово» не було знайдене, а підроблене у XVIII ст., відстоювали А. Мазон та О. Зимін.

Природно, що основна  увага вчених була звернена на свідчення  О. І. Мусіна-Пушкіна, які піддаються перевірці ось уже двісті років. Деякі дослідники, не в усьому довіряючи О. І. Мусіну-Пушкіну, висловлювали ще в XIX ст. й інші версії відкриття рукопису «Слова», зокрема те, що сліди ведуть до Новгородсько-псковської єпархії, де був знайдений і Лаврентіївський літопис 3. У 1992 р. ужгородський дослідник С. Д. Федака звернувся до цієї версії і висловив припущення, що український список «Слова» від Феофана Прокоповича потрапив до Новгорода Великого; згодом митрополит Новгородський і Петербурзький Гавриїл передав рукопис Катерині II, а відтак з ним ознайомився й О. І. Мусін-Пушкін 4. Проте ключова роль у відкритті рукопису «Слова» відводилася все-таки Іоїлю Биковському, якого зображали то як вольтер'янця, то як невігласа, то навіть як автора «Слова» [2, с. 59]

 У 1797 році в жовтневому числі журналу французьких еміґрантів, що видається в Гамбурзі «Le Spectateur du Nord» російський історик Микола Карамзін вмістив замітку про відкриття «Слова»: «Два роки тому в наших архівах було виявлено уривомк з поеми під назвою «Пісня воїнам Ігоря», що її можна порівняти з кращими осіянівськимипоемами й котра написана в XII ст. невідомим автором». А 1812-го рукопис Спасо-Ярославського монастиря загинув у пожежі. Збереглися Катерининська копія, 60 примірників друкованого видання. А 1797 р. в жовтневому числі журналу французьких еміґрантів, що видається в Гамбурзі «Le Spectateur du Nord» російський історик Микола Карамзін вмістив замітку про відкриття «Слова»: «Два роки тому в наших архівах було виявлено уривомк з поеми під назвою «Пісня воїнам Ігоря», що її можна порівняти з кращими осіянівськимипоемами й котра написана в XII ст. невідомим автором». [3, с. 4]. Та стосовно факту втрати «Слова» у пожежі в Москві дослідники говорять неоднозначно. Глибший дослід цієї неясної справи дає надію, що може дорогоцінне «Слово» таки не згоріло. «Вісник Європи» ч.ч. 21-22 за 1813 рік, пише, що бібліотека Мусина-Пушина була надзвичайно цінною, тому спалили не все, а деякі рукописи, взагалі зберігалися «на селі». Також надію дають і «Воспоминания княгини С. В. Мещерской». Вона була дочкою князя В.П. Оболенського і онукою графа О. Мусина-Пушкина. В спогадах княгиня розповідає: «Наступив 1812 рік і тривогою відбився на всіх. Граф вибрався на літо в свій Ярославльський маєток. З обережності він позаховував свої дорогоцінні збірки та рукописи по підвалах. Їх заховано в підвальному поверсі зо склепінням, а вхід до них замуровано. Та після війни при маєтку зосталися кілька французьких родів. Французи  одного разу, у пошуках зброї, пробили стіну і забрали цінне, згодом там же відбулася пожежа.» Також є свідчення Н.Іванова, що говорить про можливу передачу «Слова» для Карамзіна. [1, с. 39-40]

У 1800 році текст виходить друком у Москві з паралельним перекладом російською мовою. Здійснив видання український історик Микола Бантиш-Каменський (1737-1814), вихованець Ніжинської школи та Києво-Могилянської академії, співробітник Московського архіву Колеґії іноземних справ, знавець давнього письменства та класичних мов. З ним співпрацював Олексій Малиновський (1762-1840) - випускник Московського університету, співробітник Московського архіву Колеґії іноземних справ.  Уже в цьому виданні були започатковані різні напрямки у вивченні «Слова»: філологічний, історичний, палеографічний, у зв'язку з народною творчістю і етнографією. Однак художня система, історична інформація «Слова», малозрозумілі місця в ньому часто осмислювались на рівні припущень. З цього починається етап дослідження реконструйованого списку «Слова о полку Ігоревім». Ритміка «Слова» особлива. Різноскладові рядки, відсутність сталого римування наприкінці рядків компенсуються інколи внутрішньою римою, а також своєрідним ритмом, який підтримується у завершених смислових періодах. [2, с.123-125] У травні 1812 р. у Товаристві любителів російської словесності було поставлене питання, якою мовою написана Пісня о полку Ігоревім. Молодий К. Ф. Калайдович відповів, що вона написана чи то давньою слов'янською мовою, чи то якоюсь обласною говіркою давньої мови слов'янської. І все ж К. Ф. Калайдович вважав, що Пісня могла бути написана жителем Новгорода-Сіверського 2. Згодом, коли рукопис «Слова» був уже втрачений, К. Ф. Калайдович звернувся до О. І. Мусіна-Пушкіна з рядом запитань, в тому числі і щодо археографії рукопису.

Рис. 1. Реконструйований текст «Слова о полку Ігоревім»

 

О. Ф. Малиновський датував  його то XV, то кінцем XIV ст.; О. М. Єрмолаєв говорив про півустав XV ст. Друкар С. І. Селівановський, який орендував  Московську сенатську друкарню, де видавалось «Слово», сам набирав  текст, повідомив, що «бачив у рукописі Пісню Ігореву. Вона написана справді у книзі, як сказано в передмові, і письмом, не таким давнім, схожим на почерк Дмитрія Ростовського». У наступні роки про орфографічні і меншою мірою палеографічні особливості рукопису писали М. О. Максимович, П. П. Пекарський, М. С. Тихонравов, О. І. Смирнов, О. О. Потебня, Ом. Огоновський, Є. В. Барсов, І. І. Козловський, П. К. Сімоні, М. М. Сперанський, Л. К. Ільшський, В. М. Перетц, С. П. Обнорський, М. В. Щепкіна, Д. С. Лихачов, Л. О. Дмитрієв, О. В. Творогов, Л. В. Милов та ін. В. М. Перетц запропонував свою реконструкцію тексту рукопису 5. Висловлювались різні припущення про рукопис, час і місце його виникнення, характер письма - півустав або півустав, що переходить у скоропис. Була розроблена наукова методика текстологічного і орфографічного аналізу рукопису, визначене коло джерел для дослідження, розкриті деякі прийоми роботи перших видавців «Слова» над текстом рукопису. У 1985 р. Л. П. Жуковська, пропонуючи кодикологічні коментарі до реконструйованої Б. О. Рибаковим композиції «Слова о полку Ігоревім», спробувала обґрунтувати гіпотезу про трикратне переміщення аркушів у різночасових редакціях «Слова» до кінця XV ст. У зв'язку з цим були висловлені також припущення відносно правопису і датування Мусін-Пушкінського списку «Слова» (далі: СМП), запропонований його північноросійський орфографічний аналог XV ст.   Основні аспекти взаємозалежності відомих текстів «Слова» були вперше сформульовані Д. С. Лихачовим 10, який, вивчивши прийоми передачі тексту в К і П, відношення цих текстів до рукопису і між ними, прийшов до обґрунтованого висновку, що текст К і текст П походять з одного і того ж протографарозшифровки, причому хоч текст П був звірений з рукописом СМП, його орфографія була до деякої міри уніфікована відповідно до правописних норм XVIII ст. Л. О. Дмитрієв у ґрунтовному дослідженні показав генетичний зв'язок перекладу, знайденого в паперах канцелярії Катерини II в 1864 р., зі всіма іншими перекладами XVIII ст., які використали переклад К як зразок. Разом з тим кожен з перекладів зберіг сліди звірки з СМП  11. Висновки Д. С. Лихачова і Л. О. Дмитрієва значно розширили базу для текстологічного, орфографічного і особливо палеографічного дослідження Мусін-Пушкінського рукопису «Слова», включивши у науковий обіг, окрім текстів і фрагментів пам'ятки, також і переклади XVIII ст.

У 20-х роках М. Н. Сперанський, завідуючий відділом рукописів Московського Державного Історичного музею, звернув  увагу на список «Слова» у зібранні П. І. Щукіна під № 1075 (далі: ЩС 1), але, задовольнившись побіжним оглядом, зробив висновок, що це підробка початку XIX ст. 2. Відтоді майже ніхто не цікавився тим списком. Лише в 1985 р. Н. К. Гаврюшин опублікував його, давши детальний опис, де, зокрема, зазначив, що рукопис «не залишає враження свідомої підробки».  І далі: «Над заголовком є скромна заставка так званого «балканського» стилю, яка часто зустрічається в рукописах кінця XV — першої половини XVI ст. ... Текст писаний прямим, впевненим, але нерівним швидким півуставом (який іноді помилково називають скорописом), що на останніх аркушах виявляє нахил праворуч, який свідчить про прискорення роботи писця... Якби не рідке використання виносних (як правило, наприкінці рядка) і майже повна відсутність скорочень під титлами..., зовнішні риси тексту можна було б вважати дуже характерними для рукописів першої половини XVI ст.» Дослідник зазначив характерну для того часу орфографію: «на початку слова переважно ставляться «оу», йотоване «а», у вжитку «Ђ» та «е» помітний різнобій, що також нерідко спостерігасться у наведений період. Зустрілися разові застосування лігатур «ти» й «ук», кендема у значенні «и» виносного» (с. 394 — 395). Були помічені й інші особливості письма XVI ст. Такий початок був цікавим і перспективним, особливо порівняння ЩС з Катерининською копією (далі: К) і текстом першого видання «Слова» (далі: П). Але Н. К. Гаврюшин несподівано перейшов до опису обкладинки ЩС. Порівнявши його з обкладинкою «Молитвенника» теж із зібрання П. І. Щукіна під № 1072, прочитавши на них якісь господарські записи 1852 та 1853 років, дослідник вирішив, що й ЩС можна датувати другою чвертю XIX ст. (с. 396). Не виходячи за ці хронологічні рамки, Н. К. Гаврюшин намагався перевірити кілька версій походження рукопису. Спочатку було висловлене припущення, що «книжник-старообрядець, взявши друковане видання 1800 р., вирішив відповідно до своїх можливостей відтворити зовнішній вигляд тексту (графіка, правопис, заставка), яким він повинен був бути в «дониконівські» часи». Мабуть, усвідомивши, що у нього мова йде все-таки про свідому підробку, «серйозну філологічну працю», яка була не під силу гаданому старообрядцю, Н. К. Гаврюшин відмовився від цієї думки, як і від ідеї компіляції двох джерел К та П, і відвів старообрядцю роль всього лиш старанного переписувача «іншого, невідомого нам рукопису «Слова». [2, с. 134-135]

 

 

 

 

 

 

 

Авторство і  ціль написання

Автор “Слова о полку  Ігоревім” нам невідомий. Ми не знаємо ні імені його, ні точних дат життя, ні походження, не кажучи вже про  конкретні подробиці біографії. Всі ж наші знання, висновки та припущення щодо творчої індивідуальності поета, його світогляду, філософських та політичних переконань, конкретних знань тощо базуються виключно на тексті його безсмертної поеми. У літературі не раз робилися спроби авторської атрибуції “Слова о полку Ігоревім”. Його автора ототожнювали з галицьким книжником Тимофієм. [4, с. 488] Так, О. Патрицький ствержує, що автор безсумнівно був родом з Галични. Адже укладаючи сон князя святослава, поет послуговувався топографічними назвами цього краю. Також його аргументом є те, що в «Слові» проходить цікава граматична форма «моужайме см», не вживана на Русі, окрім Галичини.[5, с. 102-104]

 І.Новиков, з видатним співцем Митусою, з тисяцьким Рагуйлом, сином тисяцького, що разом з Ігорем Святославичем потрапив до половецької неволі, з боярином-літописцем Петром Бориславичем, з рідним онуком Бояна, з сином головного героя поеми Володимиром Ігоровичем, навіть з самим Ігорем Святославичем і т.д. Деякі сироби виглядають зовсім фантастичними домислами, як, скажімо, спроби приписати геніальну поему Біловолоду Просовичу (втікачу з поля бою, який приніс Святославу Всеволодовичу звістку про поразку його племінників) або милоснику Святослава Коч-карю, який підбив свого патрона на безглуздий виступ проти Давида Ростиславича. Усі ці численні гіпотези, дуже різні за ступенем наукової обґрунтованості, залишилися надбанням лише їх авторів і не знайшли підтримки в літературі. Очевидно, слід рішуче відмовитися від ідеї персональної ідентифікації автора “Слова о полку Ігоревім” з кимсь відомим нам із інших джерел. Поза сумнівом, автор був людиною, що належала до феодальної верхівки суспільства, прекрасно поінформованою про всі деталі взаємин у навколокнязівському середовищі.[4, с. 488] Цілком можливо, що автор був особою військловою. Таку гіпотезу підтверджує те, що він мав багатий військовою термінологією словниовий запас. Авторові відома і зарубіжна зброя: латинський шелом, литовський меч чи шелом і багато іншого. [1, с. 20]

Також побутує думка, що автор скоріше за все був  чоловіком мирським, а не особою духовною. В «Слові» містяться численні згадки про «поганські вірування», яким автор певною мірою симпатизує. А от цитат з святого письма, якими наповнені інші твори практично немає. Також поет згадує про долю молодого князя Ростислава, який зі своєю дружиною потонув в річці Стугні. За Печерським патериком смерть князя булла заслуженною карою за зневажання одного монаха, якому Ростислав велів зв'язати руки та ноги , повісити на шию кімінь і викинути в Дніпро. Очевидно поет, коли б був духовною особою, не міг б из жалеем говорити про князя, зачисленного до безбожних убивць. [5, с. 101]