Сковорода Григорій Савич

Сковорода Григорій Савич 

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.

Життя філософа Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі, з 1734 року (Григорію 12) навчався у Києво-Могилянській академії. Його навчання в Академії, з перервами, тривало до 1753-го. Її бібліотека стала для нього джерелом знань. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку й інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних. У 1741 році Григорія забрали до Петербурга для співу в придворній капелі, звідки він повернувся у 1744-му. Згодом, в 1745–1750 роках, Сковорода їде до Європи: спершу до Угорщини в складі царської місії під проводом Ф. Вишневського, далі — до Словаччини (Братислава) й Австрії (Відень). Перебування Сковороди в Італії, Німеччині й Польщі не підтверджено документами. Після мандрівки він повернувся в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Саме в цей час мислитель зустрічає одного з найвідданіших учнів, Михайла Ковалинського, який після смерті вчителя написав його біографію, докладну, ґрунтовну, на яку посилалися й посилаються всі дослідники творчості великого мудреця. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом ставали основою філософських трактатів. Про стиль його життя з харківського періоду його перший біограф пише: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»).

Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль  життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна  пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ  із Біблією, сопілкою або флейтою  і своїми писаннями. Слава про  нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі  розуміли його — речника великої  правди.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника  Потьомкіна вона послала Сковороді  запрошення переселитись з України  в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він  відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець  передав йому запрошення цариці, але  Сковорода, просто й спокійно дивлячись  в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України —  мені дудка й вівця дорожчі  царського вінця».

Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський  теж засвідчував:«Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе».  »

Ставлення до релігії

Твори Сковороди за життя  друкувались сотнями екземплярів, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського "православ'я", спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав, що царство людини знаходиться всередині неї .Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі. 

Вірити в  Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися  Йому та жити за Його законом.   

Святість життя полягає в робленні добра людям». 

[Любов] ... є джерело всього  життя...

Все минає, але любов після  всього зостається.

Бути щасливим – це значить  пiзнати, знайти самого себе.

З видимого пiзнавай невидиме.

Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий.

Не за обличчя судiть, а за серце.

Офіційна московська релігія  ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а  навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що «всяка праця  благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим  гріхом. Московське "православ'я" і взагалі все московське духовенство  було нетерпимим до всього чужого як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине  завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в  тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними  шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна  правда проявляється на цьому світі  в різних формах. Будучи у ставленні  до себе самого цілковито безкомпромісним  і осягнувши внаслідок цього  повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був  надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.

 Тема дружби.

 Як на джерело радощів, а звідси — душевного здоров'я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних.

Дружать тiльки з тими, до кого вiдчувають особливе духовне ваблення.

Дуже правильно сказано: той, хто не має ворогiв, не має також і друзiв.

З просвітительською діяльністю, викладацькою роботою Г. Сковороди  пов'язані його педагогічні погляди. Критично ставлячись до існуючої системи  виховання і навчання, він розробив свої принципи, що базувалися на «сродности», як основі формування суспільно необхідної людини. Виховання, на думку Сковороди, повинно бути святим обов'язком батьків, на яких покладались «две суть главныя... должности» — «благо родить и благо научить». Удосконалення нахилів, задатків, «природи» необхідно кожній людині, незалежно від її становища в суспільстві. «Воспитание и убогим нужно есть», — писав Сковорода. Обов'язком учителів він вважав врахування «природи» дітей, допомогу в удосконаленні уроджених здібностей. Одним із важливих важелів у вихованні підростаючого покоління Г. Сковорода вважав принцип — навчити вдячності дітей батькам. Невдячність, на його думку, зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства.

Г. Сковорода відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно  від соціального становища, на щастя  і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини.

Майбутнє суспільство  Сковорода уявляв «горней республикой», де існували б загальна рівність і братерство. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття. Керуючись власним розумом і спираючись на власне чуття, кожна людина, в розумінні Сковороди, здібна пізнати саму себе як особу, вірно визначити свій життєвий шлях, найти і зайняти в суспільстві гідне для себе місце.

Все корисне і потрібне людині Сковорода називав прекрасним. Під красою ж розумів не зовнішню сторону суб'єкта, а його внутрішню  суть. В житті людей вважав красивими  поступки, відповідні природні здібності. Мистецтво, поезія, музика повинні служити  самопізнанню, а не бути самоціллю.

Найбільш мудрим вихователем  людини Г. Сковорода визнавав саме життя: «Взглянь на род человеческий. Он ведь есть книга, книга же черная, содержащая беду всякого рода, аки волны, восстающия непрестанно на море. Читай ее всегда и поучайся, купно же будто из высокия гавани на беснующийся океан взирай и забавляйся».

Світогляд і просвітительська діяльність Г. Сковороди віддзеркалювалися  в його поетичній творчості. Через  пісні, кантати і псалми він викладав свої філософські погляди, таврував соціальне зло, прославляв природу, волелюбність людини

Видатний український  просвітитель, філософ і поет Григорій Сковорода своєю творчою спадщиною  і сьогодні залишається разом  з народом.