Синтез міфотворчості та історичної достовірності у літописанні XVII-XIX ст

        Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

          Київський національний  лінгвістичний університет 
 
 
 
 
 
 

Самостійна  робота на тему:

Синтез  міфотворчості та історичної достовірності  у

літописанні XVII-XIX ст. 
 
 
 

студентки II курсу

факультету  романської філології

відділення  французької мови

206 групи

Шубалої Галини 

                                                      Київ – 2011 р.

    Літописи козацької доби належать до найцінніших пам'яток української писемності та найважливіших історичних та українознавчих джерел ХVІІ-ХVІІІ ст. Вони мали величезний вплив на розвиток українознавства, всіх його концентрів, збагатили джерельну базу українознавчих досліджень. Звісно, що й наукових праць, присвячених цим пам'яткам, досить багато. Чимало вчених у різні часи досліджували ці твори, розглядаючи їх здебільшого як історичні, рідше - як літературні та лінгвістичні джерела. Проте метою дослідження літописання XVII-XVIII ст. для вчених послугували так звані загадковість й таємничість козацьких літописів. Науковців, видатних істориків хвилювало питання історичної достовірності даних текстів, кожен намагався заглянути за межі таємничого полотна історії, щоб нарешті викрити істинну правду, яка стосувалась саме історії козацтва, козацтва величного, хороброго, безстрашного та відчайдушного. Отже в свої роботі я намагатимусь дослідити правдивість, а може й певну казковість, фантастичність, загадковість козацького літописання».

       Насамперед хотілось би звернути вашу увагу на метод, який я обрала задля того, щоб розкрити тему моєї самостійної . Мій метод – новий історизм. Варто сказати, що «новий історизм» приділяє більше уваги минулому, контексту, що включає соціальні відносини, питанням статі, класу, раси та неканонізованим авторам. Однією з його цілей є руйнуванням кордонів: між текстом і не-текстом, літературою і не-літературою та між жанрами загалом. «Новий історизм» розглядає історію не як суму чи взаємодію людських дій, в основному політичних, а як наративи, інтерпретації минулого, як особливий вид тексту.  Якщо Історію розглядати як текст, то історії пишуться як все нові його прочитання. Як казав швейцарський культурознавець Буркхардт історія - це те, що свій час помічають в іншому часі. Кожне покоління має свою історію, але воно продовжує читати старі книги, хоч і робить це по-новому. У цьому сенсі історія продовжується - все та ж, у нових прочитаннях, які самі й входять в історію. Повертаючись до предмету дослідження, хочеться наголосити на тому, що абсолютно все, що стосується козацького літописання криє в собі таємницю та загадку: починаючи від установлення справжнього автора того чи іншого тексту, закінчуючи кожним історичним фактом, що увійшов у пам'ять українського народу. В арсеналі козацького, тобто українського літописання ХVІ - ХVІІІ ст., найважливіше місце посідають: «Літопис Самовидця», «Літопис Самійла Величка», «Літопис Григорія Грабянки» та «Історія русів. Як справедливо зазначають дослідники -  ці пам'ятки, з одного боку, стали логічним продовженням традицій українського літописання княжої доби, а з іншого - утвердили новий етап його розвитку. Чільне місце серед козацьких літописів належить літопису Самовидця. Дослідження даного літопису розпочалося з того часу, коли відомий історик Орест Левицький[1, ст.410] супроводив літопис Самовидця при другому його виданні 1878 року. Вчений, порівнявши багато списків цього літопису, прийшов до висновку, що початковий оригінальний його текст піддався великим змінам і доповненням з різних джерел під пером пізніших переписувачів XVIII ст. У цих пізніших списках запримічені навіть свавільні скорочення та прогалини. Відомо також, що літопис Самовидця дійшов до нас без імені автора і місця його написання. Можливо ці вказівки загублені пізнішими переписувачами, а може, й сам автор волів приховати своє ім’я. Важко нам знайти відповідь на ці запитання. Досить довго серед науковців точилася полеміка про те, хто ж насправді був автором даного літопису?  Але одного разу відомий для свого часу дослідник генеалогії українських старшинських родів Вадим Модзалевський [1, ст.411], торкаючись життєпису такого собі генерального підскарбія 60-х рр.. XVIIст. Романа Ракушки-Романовського, порівняв деякі риси його життя та діяльності з певними подіями, описаними в літописі. Модзалевський висунув гіпотезу про те, що автором літопису міг бути ніхто інший, як Роман Ракушка. Але на мою думку, в цій гіпотезі теж немає остаточної достовірності, адже була проаналізована мова даного літопису Орестом Левицьким і висловлена така думка, що літописець походив із західної частини України, з Правобережжя, але переселився на Чернігівщину, де й написав свій твір. Хоча подивіться-но на сторінках літопису зустрічається багато висловів типу: той, тамтой, тая, тот бок Дніпра, сей бок Дніпра, сим боком Дніпра, сегобочная Україна і под., які стверджують, що Правобережну Україну автор називає «тою стороною», а Лівобережжя — «сей бік», «Задніпрям». Остання назва рідко вживалася в XVII — XVIII ст. Лівобережних козаків він вважає за «наші войска». Наприклад, описуючи умови Андрусівської угоди 1667 р., автор твердить, що «козацтво, которое зостает на том боку Дніпра, як Чигирин, Черкаси, то повинни слухати короля его милости, а которое зостает на сем боку Дніпра, то повинно слухати его царского величества». Досить суперечливе питання, чи не так? І як ми можемо тепер стверджувати, що автор даного твору з західної частини України?  Тай й стверджувати, що саме Роман Ракушка був справжнім автором «Літопису Самовидця» ми не можемо також,адже не маємо на те достовірних доказів. Хоча історики продовжують дотримуватись думки про авторство саме Ракушки-Романовського до сих пір.                                                                                           Якщо говорити окремо про сам зміст даного літопису, то варто сказати, що головним завданням літописця було безпосередньо залишити для пам’яті нащадків описання подій блискучої доби Богдана Хмельницького. Зміст літопису – як зазначив відомий літературознавець Олександр Білецький – великою мірою схарактеризовує соціальне обличчя й ідеологію автора. Літописець є виразником інтересів заможного козацтва російської орієнтації, разом з тим його погляди пронизані українським козацько-старшинським патріотизмом. Коло соціальних інтересів автора визначається із самого початку, де він говорить про причини визвольної війни, в розділі «Про початок війни Хмельницького». А саме причини війни він вбачає в гонінні на православ’я, в обтяженні козаків повинностями з боку Польщі, в тому, що козаків «примушували панщину робити». Що ж стосовно долі посполитих, то автора вона практично не турбує, він навіть зазначає, що селяни жили у достатку, але все ж він змушений підкреслити, що посполиті не звикли терпіти такого тяжкого гніту і це було також немало значимою причиною війни. Якщо зробити висновок з усього вищесказаного, то все-таки можна визначити, що можливо, автор таки мав досить почесний соціальний статус. Автор з захопленням описує битви Хмельницького під Корсунем та Жовтими Водами, позитивно оцінює факт утворення козацького гетьманського уряду, але досить негативно охарактеризував політику Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного, Петра Дорошенка, авантюристів Правобережжя – Опару та Ханенка.

       Взагалі на думку дослідників, характерною особливістю літопису є відносно правдиве відображення загальної панорами історичних подій, що відбувалися в Україні в 2-й пол. XVIIст. Не може бути й мови ні про який підступ, чи написання на замовлення. «Літопис Самовидця» можна назвати значним явищем в історії української літератури кінця XVII і поч. XVIIIст. У значній кількості оповідань ми зустрічаємо часто образні характеристики подій та історичних осіб свого часу, що подані автором іноді не без домислів, відповідно до його соціально-політичних поглядів і художніх смаків. Автор був дуже добре обізнаний з усною народною творчістю, знав звичаї і традиції українського народу. В текст своїх літописних повістей він вніс немало різного роду народних оповідань, переказів, прислів’їв та приповідок.  В силу всіх цих якостей «Літопис Самовидця» більше ніж будь-яка з раніших  літописних пам’яток здобув виразний національний характер.  Варто відмітити те, що «Літопис Самовидця» помітно вплинув на дальший розвиток української історіографії. Глибокі сліди цього впливу особливо помітні в багатьох літописних працях XVIII ст. Літопис Самовидця, наприклад, є істотним джерелом праці Граб’янки. Хочеться також згадати, що провідне місце в українській історичній літературі XVIII ст. належить літописам Григорія Грабянки та Самійла Величка. Літопис канцеляриста війська Запорозького Самійла Васильовича Величка завжди привертав до себе увагу вчених. Адже це наймонументальніший твір у давній українській історіографії, і твір, можна сказати, найзагадковіший. Вчені, оцінюючи його, завжди стояли на роздоріжжі. Що це? Твір історичний чи белетристичний? Твір науковий чи витвір «красного письменства»? Спалахували суперечки. Загадки Літопису, зрештою, й досі не розгадано, та й хто знає, чи буде розгадано: час не приносить нових свідчень про його автора — таємниці Літопису продовжують вабити, дратувати й ставити в тісний кут дослідників. І справді, знайомлячись з цим величезним твором, читач або дослідник мимоволі задає собі немало запитань. Хто він був, цей чоловік, котрий у далекому XVIII ст. взяв на себе непосильний труд писати таку працю? Чи то ретельний і доскіпливий дослідник, чи фантазер і містифікатор? Як бути з фактами, яких не можна перевірити ні за якими джерелами? Чому Літопис має на собі виразні ознаки необробленості? Як поєднати спокійний, величний тон мудрої людини, чесну пристрасність, що струмує зі сторінок Літопису, з численними звинуваченнями, на зразок: він багато чого навигадував? Тож знову-таки: це твір літератури чи історії? І ще багацько таких питань можна поставити. Але ж е аніскільки не применшує величної монументальності його праці. Самійло Величко був освіченою людиною невідомого походження. Ми нічогісінько про нього не знаємо: ні те, який він був на зріст, ні те, чи мав він родичів, друзів. Не знаємо ми інформації стосовно середовища, де він виховувався та вчився, і врешті, де його могила. За його власним виразом «в кільканадцять років» він служив при дворі генерального писаря Кочубея, прослуживши там п'ятнадцять років він був переведений до генеральної канцелярії. Цікаво кинути погляд і на самий стан військових канцеляристів. Вони набиралися переважно з дітей значного козацтва, не одержували за службу платні і складали фактично той суспільний стан, з якого виковувалися основні державні кадри. «До військових канцеляристів,— пише дослідник Літопису С. Величка Я. Дзира,[3,ст. 201]— нелегко було потрапити, належало мати достатні докази чесної поведінки і доброї моралі і про здобуту науку в Київському колегіумі: достатнє знання граматики, синтаксису, риторики і хоча б першої основи знань філософії, особливо логіки». «Вони повинні були досконало вправлятися в юриспруденції, камерних науках і воєнній теорії. Вивчали музику, співи, займалися фізичними вправами. Виконували державні доручення, посилалися за кордон. Пізніше одержували, як звичайно, сотничий уряд чи навіть виводились у полкову старшину або в чин бунчукових товаришів. Вони жили всі разом в одному домі, чи курені, під наглядом старшого військового канцеляриста, що відав всіма справами генеральної канцелярії. Цей старший числився в ранзі полкової старшини, і йому надавалися в майно села, що приписувалися до його посади, - зазначає Я. Дзира[3,cт. 200]. Отже Самійло Величко насправді був зовсім не простою, пересічною людиною.  Важко сказати напевне, чи писав він свій Літопис у згоді з новим своїм патроном В. В. Кочубеєм, але годі припускати, що таку роботу С. Величко від нього приховував. На хліб він заробляв, навчаючи дітей, а маючи величезну енергію, брав на себе, крім Літопису, ще й велику працю перекладу «Космографії» (866 с.). Як людина освічена, збирав колекцію документів і мав власну бібліотеку. Дослідниця В. Колосова виявила в московських архівах сім книжок із власної бібліотеки С. Величка, на яких є автограф: «З книг Самоїла Величка, канцеляристи». Він пише власний твір, складаючи його з десятка інших, зводячи все у велику й простору історію. «Величко — це історик,— писав Д. Багалій,[4, cт.68]— але історик свого часу». Так само можна було б сказати: Величко — це письменник, але письменник іншого, для нас уже забутого, жанру, який пізніше розклався або на чисту белетристику, або ж на чисту науку.

Величкова історіографія — це частина мистецтва  риторики, як визначали її і вчені  Київської академії. Ф. Прокопович [5, ст. 101], наприклад, писав: «Достойність мистецтва треба вбачати в тому, що воно приносить дивну приємність, тому що трактує про найвеличніші справи, і воно надзвичайно могутнє, і дає всяку силу, бо всі сприймають його оплесками, і його завжди будуть наділяти найвищими почестями». Звичайно, С. Величко не дочекався вшанування, але він мав перед собою «уявного» читача і саме той «читач» і вшановував свого письменника. Отже, С. Величко будує Літопис згідно тих-таки законів риторичного мистецтва: «Оратор повинен вибрати те, що найбільш сприяє справі, він повинен вибране розташувати у відповідному порядку, повинен сам те оформити відповідними словами, найкращими реченнями і формами речень або слів» [5, ст. 100]. От звідки ота пристрасть до високого мовлення. С. Величко писав свій Літопис складною канцелярською мовою, яку можна назвати й штучною,— такою мовою не розмовляв ніхто. П. Житецький [6, cт.117] визначив її як «строкату, причавлену при тому канцелярською рутиною, з роздутим уявленням про козацьке наріччя». І справді, С. Величко називає свою мову «козако-руською» і визначає як козацьке наріччя. У ньому живе оте дивне, як на наш погляд, переконання, що освічений чоловік все-таки повинен користуватися мовою особливою, яка відрізнялася б від тієї, якою розмовляють у побуті.                                                                                    Хотілось би сказати про історичні погляди С. Величка. Їх він виявив у передмові до літопису, названій «Передмова до чительника». Тут автор ставить перед собою загальноповчаньне, моралізуючи завдання. Його настанови полягають у зверненні до читача з повчанням та вказівкою на те, що «у людини крім тілесних потреб , немає нічого потрібнішого і приємнішого, як читання книжне, знання минулих діянь і поведінки людей… Ніщо  в печалі людям не може так швидко подати ліки, як той книжний, з старанністю і увагою вживаємий медикамент». Щодо історичної вірогідності даного літопису,то тут трохи проблематично. Недостовірностей, домислів залишилося у Величка сила силенна , так само як і в його попередників та його наступників.  Хоч Самійло Величко не раз говорить про необхідність дотримання вірогідності у викладі історичних подій і не раз нападає на «щупленькі писання», як він називає відомі йому козацькі літописи за їх тенденційність в описанні подій, він сам таки впадає в цю тенденційність , вигадує і створює сам гетьманські універсали, промови, листи, аби лише підкреслити величність подій, про які йде мова у його творі. Цей твір виявився настільки переконливим під майстерним пером Величка як історика, а головне як письменника XVIII ст. , що ніскільки не дивує той факт, що йому довірялися видатні дослідники XIX та навіть XX ст. Проте, якого б погляду ми не дотримувались щодо історичної достовірності літопису Величка, він був і лишається важливою пам’яткою нашої вітчизняної історіографії і літератури XVIII ст.

        А тепер хочу перейти безпосередньо до «Літопису Григорія Грабянки». Варто зазначити, що цей твір є нічим інакшим як цілеспрямованою компіляцією, яка ідейно підпорядкована певному завданню – розкриттю і показу на широкому тлі однієї з головних тем визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування та возз’єднання України з Росією. Літопис Грабянки був відомий дослідникам XIX ст. в багатьох списках. Проте незважаючи на велику кількість різних варіантів примірників літопису Грабянки, жоден з них не зберігся в оригіналі. Читаючи історичні монографії Миколи Костомарова [7, ст.2], присвячені Богдану та Юрію Хмельницьким , не можна не помітити таку деталь. Історик окремо зробив посилання на два джерела: рукопис «Истории о действиях презельной брани» та опублікований у 1854 р. Комісією для розбору давніх актів «Літопис Грабянки», хоч уже на той час усталилась традиція синонімічного вживання цих двох назв. Причому перший твір Костомаров відніс до важливих і цінних джерел, а «Літопис Грабянки» означив як другорядну компіляцію . На перший погляд, це здається парадоксальним - автор посилається на одне і те ж джерело як на два різних. Подібні судження висловив сучасник Костомарова Геннадій Карпов [7, ст. 3] у своєму критичному огляді джерел з української історії: «Летопись, цитируемая Костомаровым й изданная комиссиею, это, нужно полагать, одно й то же...». Далі Г. Карпов[7, ст.4] піддає різкій критиці характер використання джерел у працях Костомарова, зокрема «Літопису Грабянки». Ним навіть вирахувано, що в монографії «Богдан Хмельницький» зроблено понад 300 покликів на «Историю о действиях презельной брани». «И при этом, - зауважує Карпов[7, ст.4], - Костомаров указывает, что «Летопись Грабянки» есть компиляция разных книг й рукописей, составленная уже в XVIII веке» . Позиція Г. Карпова контрастує з припущенням Михайла Максимовича. В одному з листів до Костомарова він, між іншим, зазначає: «В обозрении источников Вашей книги «Богдан Хмельницкий» неупомянуты оба печатных издания «Летописи Грабянки», а показана под номером «История о действиях презельной брани». Судя по заглавию, это «Летопись Грабянки», но у Вас иногда приводятся из нее очень любопытные сведения, коих нет ни в двух печатних изданиях, ни в других известных мне списках. Итак, Ваша рукопись составляет третью, особую редакцию этой летописи, полнейшую й доселе неизвестную». [7, ст.5].  Відомо нам те, що у центрі твору Григорія Грабянки стоїть героїчна історія визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 та возз’єднання України з Росією. В оцінці подій Грабянка близький до автора «Літопису Самовидця». В оповіданнях про події XVIII ст. він як сучасник досить стриманий в оцінках та висновках про них. 

           Також дуже цікавою є одна з найважливіших пам’яток української літератури – «Історія Русів». Біля цього твору багато таємниць, над якими ламали голови немало вчених, але розгадати їх і до сьогодні не вдалося: де і коли твір, був написаний, хто його автор, які джерела його, ідеологію якого середовища він відбивав, чому він написаний російською мовою, де подівся автограф і тому подібне. На деякі з цих питань було дано більш-менш задовільну відповідь, а на інші — ні.  Перша таємниця — це факт виявлення «Історії Русів» і введення його в суспільний ужиток. Історія ця майже детективна. За свідченням М. Ханенка, рукописа уперше було знайдено близько 1828 року в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії, що належало небозі Олександра Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Знайшли твір члени Стародубського суду Лайкевич та Гамалія — описувачі бібліотеки. Вони показали його родичеві О. Безбородька , губерніальному маршалкові С. Шираєві, і той наказав зробити копію для себе. Рукопис, як спадщина, перейшов разом із бібліотекою до князя Голіцина, а з копій С. Ширая зроблено ще декілька: для Д. Бантиш-Каменського і для С. Бодянського, а може, ще для декого. З цих копій «Історія Русів» ніби й поширилася, а доля автографа залишилася невідомою, можливо, він був знищений для того, щоб таємниця авторства не була розгадана. Історія, здавалося б, ясна: з неї випливає, Що рукопис, який перейшов до князя Голіцина і був автографом, таємницю якого певна група людей чи родичів автора воліли не розкривати. Однак є кілька обставин, які дозволяють нам сумніватися, що в м. Гриневі було знайдено саме автограф. Річ у тім, що один із списків «Історії Русів» потрапив у Львів, і цей список написаний на папері з водяним знаком 1817 року. Точна назва списку: «История малороссийская. Сочиненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским в ... годе, переписана в 1818 году». Потрапив рукопис до Галичини так: наддніпрянець Яків Пугач подарував цю копію в 1872 р. В. Ганкевичу, той — О. Партицькому, відомому галицькому історику, останній — К. Заклинському, також ученому, а брат останнього Роман передав рукописа в 1890 році до бібліотеки товариства «Просвіта». Факт надзвичайно цікавий, він безсумнівно свідчить про те, що «Історія Русів» мала поширення і переписувалася до її відкриття в 1828 році принаймні за десять років. Інший рукопис відсуває цю дату ще далі. Друга таємниця книжки — час її написання. Василь Горленко[8, ст.182] вважав, що її написано між 1822 і 1828 роками, хоч вище подані факти про поширення «Історії Русів» в другому десятилітті XIX століття перекреслюють цей здогад — то, зрештою, крайня межа, до якої відсувають написання твору дослідники. Друга крайня межа — 1769 рік, дата береться з самого тексту «Історії Русів», бо твір закінчувався так: «На початку 1769 року призначено військам військовий похід і відкрилася справжня з турками війна, котра як закінчиться, Бог відає». Але цю дату дослідники вважають облудною, вжитою з конспіративною метою, щоб сховати автора.  Ми прийшли впритул до ще однієї, чи не найбільшої, таємниці «Історії Русів» — хто її написав? Автор мав підстави ховати своє ім'я і зробив ряд конспіративних заходів, притому так вдало, що його таємницю, можна сказати, не розгадано й досі, хоч це питання вирішувалося не одним серйозним дослідником. Воно складне, тож спробуємо в ньому розібратися.  Авторство Георгія Кониського, українського освітнього та культурного й церковного діяча, поета, автора поетики, драми, філософа, було поставлено на найдавніших, хоч і не на всіх, списках «Історії Русів»[8, ст.180]. Зрештою, про те, що книга не належить перу Г. Кониського[8, ст.186] скоро переконалися всі історики, особливо коли познайомилися з його справжніми творами. В передмові до «Історії Русів», до речі, тільки й сказано, що історію Кониський передав своєму учневі Григорієві Полетиці, велася вона начебто як літопис при кафедральному Могилівському монастирі «вправними людьми, що з'ясували потрібні свідоцтва з ученими мужами Київської академії і з усякими знаменитими монастирями». В. Горленко[8, ст.190] бачить у цих словах, і небезпідставно, звичайну містифікацію, за якою хоче заховатися автор. Додамо до того, що це писала людина, яка, напевне, навчалась у Київській академії, бо тут не тільки містифіковано джерела літопису, але й дотримано одну із вимог до історіографії, власне, риторичного мистецтва, як це викладалось у Київській академії, тобто автор мав обов'язково шукати для свого твору підкріплення авторитетів. Отже, загалом текст «Історії Русів» не дає ніяких підстав вважати Г. Кониського автором, він тільки передав Г. Полетиці готовий твір. На сьогодні маємо щодо пошуків автора «Історії Русів» таку статистику. З авторством Г. Кониського покінчено після виступів М. Максимовича. Думку про авторство Г. Полетики підтримали В. Іконников,  Д. Дорошенко, М. Горбань. В. Горленка в тому, що твір написав В. Полетика, підтримали М. Драгоманов, А. Єршов. М. Грушевський,  Д. Майков, Є. Онацький висловилися за спільне авторство Григорія та Василя Полетик. Остаточно поклав край цій гіпотезі М. Возняк у книзі «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика». Гіпотезу про авторство О. Безбородька розробляли П. Клепацький, А. Яковлів, М. Слабченко та М. Возняк у вказаних працях. Додамо до цього, що автором «Історії Русів» називалися князь М. Рєпнін (М. Драгоманов), О. Лукашевич (М. Петровський), О. Лобисевич та інші[8, ст.192]. «Історія Русів» — це дійсно найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII століття; не дивно, що він значною мірою вплинув на багатьох видатних митців, особливо в 30-х роках XIX століття, коли поширився рукописно. Проте давайте подумаємо, що ж собою являла «Історія Русів» як твір? Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (XVIII століття) — документами. Основна засада твору — натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії. Центральна постать «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, в цій частині автор виявляє антишляхетську тенденцію, Богдана Хмельницького високо шанує, називає його досконалим політиком, уміщає віршовану епітафію йому, посилається на договірні статті. Богдан Хмельницький звільнив Україну і повернув їй незалежність, відтоді автор «Історії Русів» вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 року розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі І. Борщак[8, ст.182] назвав «Історію Русів» «історичною легендою України, політичним трактатом, втіленим в історичну форму». «Історія Русів» — великий, навіть епохальний твір, незважаючи на всі його історичні недоладності й неточності — одна з найвидатніших пам'яток української духовності, політичного й історичного мислення, і саме в цьому її головна цінність.