Розвиток українського літературознавства

Автор: Пользователь скрыл имя, 20 Декабря 2012 в 22:26, реферат

Описание работы

Першою працею з літературознавства в Україні був вільний переклад з болгарської мови трактату Георгія Херабоска "О образах", вміщений в "Ізборнику Святослава" (1073 р.). Значну частину праці Херабоска складають визначення тропів і синтаксичних фігур.
Розвиток теоретико-літературної думки в Україні в перші десятиліття XIX ст. пов'язаний з іменами І.С. Рижського, І. Кронеберга, А. Гевлича, М. Максимовича, І. Срезневського.
У розвиток українського літературознавства середини XIX століття значний внесок зробили фундатори Кирило-Мефодієвського братства М. Костомаров, Т. Шевченко і П. Куліш.
У XX столітті українське літературознавство мало помітні здобутки і втрати, пов'язані з поразкою української національної революції, приходом до влади більшовиків, насадженням марксистсько-ленінської ідеології, розколом літературознавства на радянське і емігрантське.

Содержание

1. Зародження та розвиток українського літературознавства (XI—XVIII ст.)
2. Українське літературознавство в перші десятиріччя XIX століття
3. Розвиток українського літературознавства в середині XIX століття
4. Українське літературознавство в останні десятиліття XIX століття
5. Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати
Список використаної літератури

Работа содержит 1 файл

Розвиток.doc

— 137.00 Кб (Скачать)

Думки Миколи Хвильового підтримали М. Зеров, П. Филипович, М. Куліш, М. Могилянський. Опоненти звинуватили Миколу Хвильового у націонал-ухильництві, під яким розуміли ідеологічну диверсію, спрямовану проти марксизму-ленінізму. Почався наступ на академічне літературознавство, було засуджено 35 "контрреволюційних академіків", серед них — С. Єфремова, М. Зерова, П. Филиповича, О. Дорошкевича.

23 квітня 1932 року  ЦК ВКП (б) прийняв постанову  "Про перебудову літературно-художніх  організацій", згідно з якою  усі письменницькі організації  були ліквідовані з метою створення єдиної Спілки радянських письменників. У цей же час розпочалася полеміка про метод радянської літератури. В. Коряк, Ф. Якубовський, Б. Коваленко, Я. Савченко, С. Щупак пропонували такі назви методу: пролетарський, діалектико-матеріалістичний, монументальний, героїчний, романтичний, соціальний. Перший всесоюзний з'їзд письменників ухвалив назву соціалістичний реалізм. У письменницькому статуті відзначається, що цей метод вимагає від письменника соціалістично усвідомленого, правдивого історично-конкретного відображення дійсності у її революційному розвитку.

У другій половині 30-х років у літературі утвердився вульгарно-соціологічний погляд на літературу, літературознавство і літературну  критику. Історію літератури трактують  як постійну боротьбу реалізму і антиреалізму. Під реалізмом розуміють правдиву в класовому розумінні ілюстрацію історичних процесів. Нереалістичні течії (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм) оголошуються буржуазними. З літературного процесу вилучають твори ваплітян, неокласиків, футуристів, конструктивістів. Літературна критика підтримує письменників, відданих "справі пролетаріату".

Чи не найпомітніше місце у літературознавстві радянського  періоду займає О.І. Білецький (1884—1961 рр.). Його праці "В майстерні художнього слова" (1923 р.), "До побудови літературних стилів" (1931 р.), "Проблема синтезу в літературознавстві" (1940 р.), "Поетика драми" (1950 р.), "Про специфіку літературного мистецтва" (надрукована у 1984 р.) є вагомим внеском у розвиток теоретико-літературної думки. На працях О. Білецького теж позначився вплив вульгарного соціологізму. Він використовував терміни "пролетарська" і "буржуазна" література, дотримувався політизованої періодизації літератури ("література епохи громадянської війни і перших років непу, література епохи відбудови..."), досліджував проблему "марксизм і література", ототожнював літературу з різними формами ідеології.

Досліджуючи літературний процес 20—30-х років, Я.Гординський приходив до висновку, що літературознавство і критика потрапили у "глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство", бо думка "підпорядковується партійним наказам: критика переходить одверто на партійного жандарма". Вона пильно слідкувала за дотриманням норм, яких вимагав соціалістичний реалізм, уніфікувала і знеособлювала літературу, вишукувала "ворогів народу". У повоєнний період з'являються партійні постанови, "пройняті турботою" про розвиток літератури. Вони, як відзначає М. Наєнко, "ставали нормою літературного життя, заганяючи талановитих письменників у дедалі глухіший кут несвободи, а спритних ділків від літератури підносячи на нові й нові п'єдестали офіційної слави і вседозволеності". У 1946 році з'являються постанови ЦК ВКП (б) про "Нарис історії української літератури", "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення", у 1948 році публікується постанова "Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі". Українські більшовики за прикладом російських "творили" свої постанови, у яких шельмували, таврували, викривали. Вони прийняли постанови "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", про оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", про "націоналістичний" вірш В. Сосюри "Любіть Україну". 15 вересня 1947 року на пленумі СРПУ О.Корнійчук гнівно розвінчував роман Ю. Яновського "Жива вода", в якому "виявилися" "буржуазно-націоналістичні тенденції". Критичні проробки, ідеологічні акції, ярликування стали нормою життя. Ті письменники, які виходили за традиційні рамки реалізму, зараховувалися до буржуазних націоналістів, декадентів, формалістів, космополітів. Були вилучені з літературного процесу П.Куліш, М. Драгоманов, М. Зеров, М. Драй-Хмара, В. Винниченко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка, Є. Маланюк та ін. Із 280 українських літературознавців у 20—30-х роках 39 знищено, 103 репресовано, 50 пропало безвісти, 74 перестали писати, 25 опинилися в діаспорі. Ідеологічне літературознавство мало деструктивний характер.

Цілковитим  антиподом соцреалістичних праць  українських літературознавців  стала книжка Дмитра Івановича Чижевського (1894—1977 рр.) "Історія української  літератури" (1956 р.), у якій український літературний процес розглядається за художніми течіями. У вступі до названої праці Д. Чижевський подав загальну схему розвитку української літератури. Вона виглядає так:

1. Доба монументального  стилю — 11 ст.

2. Доба орнаментального  стилю — 12—13 ст.

3. Переходова доба — 14—15 ст.

4. Ренесанс та  реформація — кінець 16 ст.

5. Бароко —  17—18 ст.

6. Класицизм  — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст.

7. Романтика  — кінець 20-х років — початок  60-х років 19 ст.

8. Реалізм —  від 60-х років 19 ст.

9. Символізм  початок 20 ст.

Про стилі, які  виникали пізніше, Д. Чижевський писав: "Вже безпосередньо перед революцією зародилися нові напрями, наприклад, футуризм. За революції, поруч панівних течій революційної літератури, постає яскрава течія неокласицизму. Як звичайно буває, вичерпна характеристика недавніх течій має властиві труднощі".

Науковість  запропонованої Д. Чижевським періодизації у тому, що її, за словами М. Наєнка, "узгоджено (в основному) з "картою" загальноєвропейського естетичного  розвою X—XIX ст. Орієнтуючись на нього, автор урахував також специфіку розвитку людської психології, від якої значною мірою залежить характер стильової організації художнього мислення".

"Історія  української літератури" Д. Чижевського  має широкий літературний контекст. У цій праці український літературний процес розглядається у взаємозв'язках із літературами світу. "З появою праці Д. Чижевського, — відзначає М. Наєнко, — розпочався цілком очевидний ренесанс українського літературознавства, головна риса якого — в наближенні до світової літературознавчої системи".

Певні досягнення мало українське літературознавство в  період "хрущовської відлиги". Вони пов'язані з іменами Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, І. Світличного, В. Дончика, Л. Новиченка, С. Крижанівського, В. Фащенка, М. Жулинського, М. Наєнка. Та основні зусилля літературознавців були спрямовані в цей час на вивчення ідеологічних проблем: класовості, партійності, теорії соціалістичного реалізму, марксистсько-ленінської естетики.

Суттєві зміни  в українському літературознавстві відбулися в період утвердження державності. Здобуття Україною незалежності створило умови для повернення в літературознавство науково-критичних досліджень М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Я. Гординського, М. Гнатишака, Д. Чижевського. Об'єктивна оцінка літературного процесу постає в "Історії української літератури XX століття" (за ред. В.Г. Дончика) в двох книгах (1998 р.), "Історії української літератури XIX століття" (за ред. М.Т. Яценка) в трьох книгах (1995—1997 рр.), з "Історії українського літературознавства" М. Наєнка (1997 р., 2001 р.). Стало доступним для науковців, студентів і учителів літературознавство діаспори, зокрема праці Ю. Лавріненка, Ю. Шереха, Б. Кравціва, І. Фізера, Б. Рубчака, Л. Рудниць-кого, Л. Онишкевича, В. Державина, Івана Кошелівця, І. Качуровського, Г. Грабовича.

В арсеналі сучасних українських літературознавців, крім уже випробуваних методів, таких  як біографічний, культурно-історичний, порівняльно-історичний, психологічний, психоаналітичний, міфологічний, структуралістський, нові: постструктуралізм, деконструктивізм, фемінізм, пост-колоніалізм, рецептивна естетика.

Сучасне українське літературознавство, як відзначає Л. Голомб, "переживає великі труднощі, пов'язані з процесом становлення нової методології, але ці труднощі, мабуть, неминучі і вказують скоріше не на кризу, а на початок виходу з неї, бо ж знаменують пошуки нових продуктивних шляхів вивчення літератури". У доповіді на І конгресі Міжнародної асоціації україністів І. Фізер сказав: "Кінець науки починається тоді, коли одну понятійну систему проголошують універсальною в часі і просторі. Тоді вона стає міфом, догмою чи псевдорелігією і як така, у кращому випадку, веде до цензури, а в гіршому — до інквізиції, концтабору чи ГУЛАГу. Так було в недавньому минулому, але вірю, що такого проголошення на Україні вже більше ніколи не буде".

 

 

 

Список  використаної літератури:

 

  1. Абрамович ГЛ. Введение в литературоведение. — М., 1975.
  2. Барабаш Ю. Алгебра и гармония: О методологии литературоведческого анализа. — М., 1977.
  3. Введение в литературоведение / Под ред. Г. Поспелова. — М., 1983.
  4. Волинський П.К. Основи теорії літератури. — К., 1967.
  5. Вступ до літературознавства: Хрестоматія / Упорядник Н.І. Бернадська. —К., 1995.
  6. Головенченко Ф.М. Введение в литературоведение. — М., 1964.
  7. Голомб Л. Методологія та методика студентських наукових досліджень із українського літературознавства. — Ужгород, 2002.
  8. Грабович Д. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997.
  9. Історія української критики та літературознавства: Хрестоматія. -К., 1996. — Кн.І.
  10. Літературознавча енциклопедія: У 2 т. / Автор-укладач Ю.І. Ковалів— К., 2007.
  11. Наєнко М.К. Історія українського літературознавства. — К., 2001.
  12. Федунь О. Постколоніальна критика в українському літературознавстві // Слово і час. — 2001. — № 10.
  13. Франко І. Із секретів поетичної творчості. — К., 1969.
  14. Чижевський Д. Історія української літератури. — Тернопіль. 1994.

 


Информация о работе Розвиток українського літературознавства