Оспівування теми кохання в лицарській літературі

Трістан та Ізольда належать до «вічних образів» світовою культури. Сучасний французький письменник Мішель Туруньє вважає, що кожен вічний образ – Дон Кіхот, Прометей, Гамлет, Фауст – є втіленням бунту проти встановленого порядку. Особливе місце він приділяє порівнянню контрастних, полярно протилежних образів Трістана і Дон Жуана : «Дон Жуан – утілення бунту свободи проти вірності, бунту свободи людини, що шукає насолод, проти подружньої вірності. Дивний парадокс Трістана та Ізольди полягає в тому, що вони так само постають проти подружньої вірності. Але вони чинять це не заради свободи, а в ім’я вірності більш глибокої, більш стійкої – вірності фатальної пристрасті»[4, 73].

Дослідник культури французького Середньовіччя Дені де Ружмон звертає увагу на те, що справжніми жертвами в легенді виявляються не Трістан та Ізольда, а король Марк – символ законного шлюбу.

Але не забудьмо й про ще одну жертву – Ізольду Білокуру, яка так само символізує законний шлюб. Обидва шлюби (Ізольди Злотокосої з Марком і Трістана з Ізольдою Білокурою) приречені на невдачу: накинений іззовні обов’язок геть руйнується при зіткненні з живим, повнокровним непереможним почуттям. Внутрішня цілісність героїв стародавньої легенди залишається неперевершеним зразком на всі часи. Проте в наші дні, на думку Віктора Коптілова – дослідника цієї легенди, міф про Трістана та Ізольду втрачає свою життєвість, і винна в цьому «вичерпаність душі» сучасної людини, надто раціональної, щоб у ній знайшлося місце для непереборної пристрасті. Зникло багато давніх табу, у протистоянні з якими гартувалася людська душа, - і разом із ними вогонь великого почуття згас у здрібнілому серці. Цю думку підхоплює Жан Жіоно (автор книги «Трістан», яку видали в Парижі в 1941р) : «Ми стали дуже вправними автомобілістами, авіаторами, стратосферниками, але розучилися любити» [4, 74]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Таким чином, вивчення й розгляд лицарської лірики та поезії є важливим спектром у літературі. Рицарський роман відіграв важливу роль у розвитку художньої літератури як мистецтва слова.

Як ми вже зазначали вище, відблиск найяскравішої історії середньовіччя про Трістана та Ізольду лежить у творах Шекспіра та Гете, титанів західноєвропейської класики, Леся Українка написала поему «Ізольда Білокура», Вагнер створив музичну драму «Трістан та Ізольда».

Письменники Середньовіччя виявляли особливий інтерес до внутрішнього світу. У рицарському романі, здійснюються спроби відійти від традиції однопланових образів, які діють відповідно до своїх рольових функцій. Середньовічний автор починає усвідомлювати складність людських характерів і стосунків і намагається розкрити різні риси людської особистості.

Герой лицарського роману діє, маючи на меті інтереси й накази своєї Прекрасної дами. Лицар зустрічається у двобої з іншими лицарями, фантастичними чудовиськами, бореться проти чаклунів і таким чином завойовує собі славу в віках та любов коханої.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Галич О. А., Дмитренко В. І., Фоменко В. Г. Історія зарубіжної літератури. Античність. Середньовіччя. – Луганськ: Янтар, 2003. – 228с.
2. Кирилюк З. В. Література Середньовіччя [Текст]: посібн. Для вчителя/ З. В. Кирилюк – Х.: Ранок, 2008. – 176с.
3. Література західноєвропейського середньовіччя/ За редакцією Н.О. Висоцької. – Вінниця: Нова книга, 2003. – 464с.
4. Пурищев Б. И. Зарубежная література средних веков. Латин., кельт., скандинав., прованс., франц. лит-ры. Учеб. пособие для студентов філол. спец. пед. инт-ов. Изд. 2-е, испр. и доп. М.: Просвещение, 1974.
5. Трістан та Ізольда: Давньофранцузька легенда/ Пер. Та післямова Т. Каптілова. – К.: Либідь, 2004. – 80с.
6. Шапагінов Б. Б.Зарубіжна література від античності до початку XIX століття. К.: Академія, 2004. – 360с.
7. Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. – Л., 1982.
8. Алексеев М. П. История зарубежной литературы=Средние века и Возрождение: Учеб. пособие для филол. спец. ун-тов и пед. ин-тов – 3-е изд. – М.: Высшая школа, 1978 – 527с.
9. Артамонов С. Д. Литература средних веков. М.: Просвещение, 1992. – 240с.
10. Бернард де Вентадорн. Песни. М.: Наука, 1979 – 311с.
11. Бурцев А. А. История западноевропейской литературы Средних веков и епохи Возрождения: учебн. пособие/ А. А. Бурцев – М.: Вузовская книга, 2008. – 116с.
12. Гуляев Н. А. История немецкой литературы. – М.: Университетская книга; Логос,2007.
13. Дынник В.А. Бернарт де Вентадорн и “радостная наука” трубадуров // Бернарт де Вентадорн. Песни. М., 1979.
14. История зарубежной литературы: Средние века. Возрождение [Учеб. пособие для филол. спец. ун-тов и пед. ин-тов]/М. П. Алексев,  В. М. Жирмунский, С. С. Мокульский, А. А. Смирнов. – 3-е изд. – М.: Высшая школа, 1978. – 525с.
15. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: учеб. пособие для филол. спец. вузов – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая школа, 1987. – 415с.
16. История немецкой литературы в III томах. Том I – от истоков до 1789г. – М.: Радуга, 1985. – 350с.
17. Косиков Г. К. Средние века// История французской литературы. М.: Высшая школа, 1987. – 540с
18. Мейлах М.Б. Язык трубадуров. М., 1975;
19. Мелетинский Е. М. Средневековый роман. Вопросы типологии./ В кн.: худ. яз. средневековья. – М.: Наука, 1982.
20. Мелетинский Е. М. Средневековый роман: Происхождение и классические формы. – М.:Наука, 1983. – 304с.
21. Михайлов А. Д. Французский роман и вопросы типологии жанра в средневековой литературе. – узд 2-е. – 2006. – 352с
22. Песни трубадуров. Пер. со старопрованс. сост., предисл. и примеч. А. Г. Наймана. М., Главная редакция восточной литературы изд-ва «Наука», 1979. – 260с.
23. Пронин В. А. Теория литературных жанров. – М.: Изд. Московского Гуманитарного Университета, 2003. – 75с.
24. Пронин В. А. История немецкой литературы. – М.: Университетская книга; Логос, 2007.
25. Черноземова Е. Н. История зарубежной литературы средних веков и епохи Возрождения. – М.: Флинта; Наука, 2004. – 200с.
26. Энциклопедия мировой литературы / Под ред. С. В. Стахорского. Санкт – Петербург. Невская книга, 2000. – 656с.