Особливості творчого методу Шекспіра

       Наче на порозі другого періоду творчої діяльності Вільяма Шекспіра (приблизно 1594—1601 роки) стоїть один із знаменитих його творів — «Венеціанський купець». У ньому ще немало наслідування, але в цій п'єсі геній Шекспіра вже могутньо виявив свою самостійність і з незвичайною яскравістю проявив одну з найдивовижніших своїх здібностей — перетворювати грубий, неотесаний камінь запозичуваних сюжетів на художню скульптуру, що вражає досконалістю. Сюжет «Венеціанського купця» узятий з нікчемної італійської розповіді XVI століття. Але завдяки художній різносторонності або об'єктивності Шекспіра, ім'я Шейлока стало прозивним позначенням історичного зв'язку єврейства з грошима — і в той же час у всій величезній літературі, присвяченій захисту єврейства, немає нічого переконливішого і людянішого, ніж знаменитий монолог Шейлока: «Та хіба у жида немає очей?..». Залишком настрою першого ідеалістичного періоду в «Венеціанському купці», окрім наслідування Марло, є віра в дружбу, самовідданим представником якої виступає Антоніо.

        Перехід до другого періоду позначився у відсутності тієї поезії молодості, яка така характерна для першого періоду. Герої ще молоді, але вже достатньо пожили, і головне для них в житті — насолода. Порція пікантна, жвава, але ніжної краси дівчат «Двох Веронців», а тим більше Джульєтти, в ній вже зовсім немає. Безтурботне, веселе користування життям і добродушне жуїрство — ось головна межа другого періоду, центральною фігурою якого є третій безсмертний тип Шекспіра — сер Джон Фальстаф. Це справжній поет і філософ веселого черевоугодництва, у якого прагнення до іскристого життя духу, до блиску розуму таке ж сильне, як і жадання ублаготворення тваринних потреб. Фейєрверк його добродушно-цинічної дотепності так само для нього характерний, як і черевоугодництво. Викривати його — нічого, це його нітрохи не бентежить, тому що особистої кар'єри він ніколи не робить і далі того, щоб дістати гроші на вечірній херес, його турботи не йдуть. Кращим доказом цієї відсутності особистого елементу в цинізмі Фальстафа — інакше він був би звичайним шахраєм — може служити невдача «Віндзорських насмішниць». Шекспір написав цю п'єсу за кілька тижнів на прохання королеви Єлизавети, що бажала побачити Фальстафа на сцені ще раз. Але великий драматург в перший і останній раз захотів моралізувати, захотів «проучити» Фальстафа. Для цього він перекрутив саму суть безтурботно-безпутної, ні про що, навіть про саму себе, не думаючої натури Фальстафа і додав йому хвалькувату зарозумілість. Тип був зруйнований, Фальстаф втрачає всякий інтерес, стає смішним і огидним.

       Набагато вдаліша спроба знову повернутися до фальстафівського типу в завершальній п'єсі другого періоду — «Дванадцятій ночі». Тут ми в особі сера Тобі і його антуражу маємо ніби друге видання сера Джона, правда, без його іскристої дотепності, але з того ж привабливого добродушного гульвіси. Відмінно також вкладається в рамки «фальстафівського» переважно періоду грубувата насмішка над жінками в «Приборканні норовистої». З першого погляду, мало в'яжеться з «Приборканням норовистої» майже одночасно створена граціозна поетична феєрія «Сон в літню ніч», де так ароматно і соковито відбилася молодість, проведена в лісах і лугах. Але вдумаємося, проте, глибше в центральне місце п'єси, в істинно-геніальний епізод раптового приливу пристрасті, з якою Титанія обсипає ласками ослячу голову Основи. Як не визнати тут добродушне, але безперечно глузливе символізування безпричинних капризів жіночого відчуття?

       Третій період художньої діяльності Шекспіра, що приблизно охоплює 1600—1609 роки, — це період глибокого душевного мороку, але разом з тим період створення найбільших літературних творів. Перший натяк на зміну настрою і світобачення з'являється в комедії «Як вам це сподобається», у психології стомленого життям меланхоліка Жака. І все росте ця меланхолія, що спочатку тільки тихо сумує, але потім швидко переходить у пориви найпохмурішого відчаю. Все покривається для погляду розуму великого художника чорною пеленою, він у всьому сумнівається, йому здається, що «розпався зв'язок часів», що весь світ просмердів, як тухла риба, він не знає, чи варто взагалі жити. Перед нами розгортається страшна драма суперечностей реального життя з вищими прагненнями в «Гамлеті»; художник, що зневірився, дає нам картину краху кращих політичних ідеалів у «Юлії Цезарі» (хоча трагедія хронологічно відноситься до другого періоду, але з поставлених у ній питань її прийнято відносити до третього), показує в «Отелло» жахи, приховані під трояндами любові, дає приголомшливе зображення невдячності найближчих людей в «Королі Лірі» і невдячності натовпу в «Коріолані», показує на хороших по суті людях згубну чарівливість земної величі в «Макбеті».

       Але не тільки в земному так зневірився художник, що глибоко задумався над метою буття. Річ найстрашніша для людини XVI століття, та ще й англійця — він засумнівався навіть у замогильному житті, для нього були безсилі утіхи релігії. І разом з тим у цьому безмежному відчаї було приховано найблаготворніші начала. Органічно потребуючи душевних ліків — інакше жити було нічим, а тим більше творити, — Шекспір гамлетівського періоду створює низку найблагородніших образів. З одним презирством до людей нічого великого не створиш. Потрібне захоплення, потрібне глибоке переконання, що який не поганий світ, але є в нім і праведники, завдяки яким рятується град нашого буття. Хай Гамлет пристрасний, але нерішучий, глибокий, але позбавлений свіжості безпосередності. Але в той же час, і це найголовніше, він володіє високим духом. Корделія, Дездемона і Офелія виткані з якогось найтоншого ефіру поезії; всі гинуть, тому що не можуть вміщати в собі зло життя і хоч трохи пристосуватися до нього. Навіть лиходійська пара Макбетів гине від надлишку совісті. А серед другорядних осіб великих трагедій залишається ціла галерея чарівно-ніжних і самовідданих жінок і благородного духу чоловіків. Все це показує, що песимістичний настрій художника був породжений не тільки спогляданням зла світу. Воно має своє джерело і в тому, що в душі його, під впливом дум про призначення життя, створився дуже високий ідеал призначення людини. Він був такий суворий до світу, тому що хотів його бачити досконалим.

        Справжня мізантропія проступає тільки в «Тімоні Афінському» — і найбільшого в світі художника спіткала невдача: людиноненависник Тімон не вдався Шекспірові, характер його мало мотивований. Очевидно, самотня злість не містить в собі творчого початку. Якщо ми звернемо увагу на те, що п'єса відноситься до самого кінця похмурого періоду, то ми зрозуміємо, що за ним-то нарешті наступає світлий період примиреного шукання душевного миру і спокою. Переходом до цієї смуги шекспірівської творчості можна вважати «Антонія і Клеопатру». В «Антонії і Клеопатрі» талановитий, але позбавлений всяких етичних засад хижак з «Юлія Цезаря» оточений істинно-поетичним ореолом, а напівзрадниця Клеопатра героїчною смертю в значній мірі спокутує свої гріхи.

        Четвертий період, якщо не брати до уваги «Генріха VIII» (більшість дослідників сходяться в тому, що майже вся п'єса написана Джоном Флетчером), обіймає всього лише три-чотири роки і чотири п'єси — так звані «романтичні драми» або трагікомедії. З них «Перікл», «Цимбелін» і «Зимова казка» належать до п'єс другорядних, і лише в «Бурі» геній Шекспіра знову позначився у всьому блиску своєї узагальнювальної сили, створивши одностороннє, але незвичайно яскраве втілення некультурності черні в особі п'яного дикуна Калібана. У п'єсах четвертого і останнього періоду все йде благополучно, важкі випробування вводяться тільки для того, щоб солодше була радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинність виправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, ті, що люблять, — з'єднуються в щасливому шлюбі. У цьому оптимізмі немає, проте, нічого нудотного, тому що відчувається дійсна примиреність. Поетичні дівчата, створені тепер, — Марина з «Перікла», Пердіта з «Зимової казки», Міранда з «Бурі» — це вже не захоплення коханця, як Джульєтта, не насолода чоловіка, як Дездемона, а тихе милування щасливого батька. Надзвичайно принадне бажання багатьох шекспірологів бачити автобіографічне символізування в завершальній сцені «Бурі», цій останній самостійній п'єсі Шекспіра: як Просперо зрікається від свого чарівництва і йде на спокій, так і сам письменник виїхав з Лондона, щоб повернутися до рідного Стретфорда.

       Також  виділяють окремий період у  творчості Шекспіра – період  написання віршів. Загалом вірші Шекспіра не можуть йти в порівняння з його геніальними драмами. Але самі по собі узяті, вони носять відбиток неабиякого таланту, і якби не тонули в славі Шекспіра-драматурга, вони самі цілком могли б доставити і дійсно доставили авторові велику популярність: ми знаємо, що учений Мірес бачив в Шекспірові-поетові другого Овідія. Але, крім того, є низка відгуків інших сучасників, що говорять про «нового Катуллу» з найбільшим захопленням.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Шекспір і Україна

 

       Перші переклади Шекспіра українською мовою належать Пантелеймонові Кулішеві та Михайлові Старицькому. Від Куліша до Григорія Кочура з'явилося 8 перекладів «Гамлета». Інші драматичні твори Шекспіра перекладали Іван Франко, Юрій Федькович, Павло Грабовський, Яків Гординський, Максим Рильський, Іван Кочерга, Юрій Клен та інші. До визначніших належать переклади Тодося Осьмачки («Макбет», «Король Генрі IV»), Майка Йогансена і Володимира Щербаненка («Отелло»), Ірини Стешенко («Отелло»), Григорія Кочура («Гамлет»), Миколи Лукаша («Двоє сеньйорів з Верони»), Миколи Бажана («Буря»). На еміграції Шекспіра перекладали Максим Славінський, Ігор Костецький, Святослав Гординський, Остап Тарнавський, Яр Славутич, Олег Зуєвський та ін.

       Уперше з творів Шекспіра на українській сцені було виставлено «Макбета» трупою «Кийдрамте» (1920, режисер Лесь Курбас). Найчастіше українські театри виставляють комедії Шекспіра: «Приборкання гострухи», «Віндзорські витівниці», «Багато галасу даремно» та ін. «Отелло» вперше поставив львівський театр «Руська бесіда» (1923, режисер і виконавець гол. ролі Олексій Загаров), а слідом театр імені Марії Заньковецької в Катеринославі (1926, режисер Панас Саксаганський, у гол. ролі Борис Романицький). Українська прем'єра «Гамлета» відбулася у Львові (1943, режисер Йосип Гірняк, у головній ролі Володимир Блавацький), потім у Харкові (1956, у гол. ролі Я. Геляс). Роль короля Ліра в однойменній виставі театру імені Івана Франка (1959) виконав Мар'ян Крушельницький.

       Протягом 1920-х років до творчості Шекспіра зверталися режисери Лесь Курбас («Ромео і Джульєтта», 1918—1919; «Макбет», 1919—1920, 1924), Панас Саксаганський («Отелло», 1926), Гнат Юра («Сон літньої ночі», 1927). Першим постановам Шекспіра в Радянській Україні присвячено монографію Ірини Макарик «Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років».

       Крім поодиноких видань Шекспіра, збіркою вийшли «Вибрані твори», І — II (1950 — 52), «Твори», І — III (1964), повне видання «Твори», І — VI (1983 — 86). Повне видання сонетів вийшло на еміграції в перекладі І. Костецького (1958) і в Києві (1964, в перекладі Д. Паламарчука).

 

 

 

 

2. Особливості світогляду В.Шекспіра

 

        Середньовіччя мало цікавилося внутрішнім світом людини. Епоха відродження поставила людину в центр уваги, письменники відкривали нові глибини внутрішнього світу людини. Звільнившись від світосприйняття Середньовіччя, згідно з яким людина була слухняною маріонеткою в руках Бога, вони зрозуміли величність людини.

        В історії людства є періоди, коли нове відношення до людини виявляється з більшою пристрастю, ніж звичайно. Таким періодом, в історії Англії було Відродження. Саме в цей час філософське поняття людини підлягло значній зміні і розвитку, що в свою чергу, привело до відповідного розширення значення слова людина, збагачення його ідейного змісту, зміни синонімічного ряду, втрати старих та появи нових співвідносних зв'язків його з іншими словами та поняттями.

        В сучасному зарубіжному шекспірознавстві можна помітити нові намагання заперечити вплив гуманістичної філософії на світогляд і філософський словник Шекспіра та представити творчість великого драматурга в цілому продуктом середніх віків.

       Саме в цей час філософське поняття “людини” підлягало значній зміні і розвитку, що, в свою чергу, привело до відповідного розширення значення слова “людина”, збагачення його ідейного змісту, зміни синонімічного ряду, втрати старих та нових співвідносних зв’язків з іншими словами та поняттями.

       Активне використання слова “людина”, зміна і збільшення лексичних засобів вираження позначуваного ним поняття, нове тлумачення і філософський зміст – все це пов'язане із ствердженням нового відношення до людини, характерного для світогляду передових мислителів епохи Відродження, епохи гуманізму, коли утверджується нове розуміння людини, людської індивідуальності.

       В основі вживання слова “людина” в цьому контексті лежить уявлення про людину як істоту, наділену нескінченними здібностями, високими розумовими якостями та красою тіла. Саме в даному випадку “людина” вживається як термін філософії у повному розумінні цього слова.

       Нове трактування та відношення до терміну “людина” в “Гамлеті” стане ще більш переконливим, коли навести такі середньовічні та антигуманістичні порівняння та епітети “людини”, як комаха, залишок, нікчема, крихта. Таким чином, слово “людина” виступає в “Гамлеті” як термінологічний виразник поняття “людини” і має виразно закінчене філософське значення. Аналіз показує, що дане слово Шекспір наповнює новим гуманістичним змістом, продовжуючи кращі традиції класичної і гуманістичної філософії.

       Термін “людина” виступає в творі як центральний член синонімічного ряду, члени якого, стаючи його синонімами або доповненнями, сприяють розкриттю його смислового і філософського змісту.

       З поняттям людини також пов'язується наявність розуму, інтелекту. Лексико-семантичний зв'язок слів “людина” та “розум”, “тварина” є постійним і стоїть на передньому плані. Немає сумніву, що в основі співвідношення “людина - розум” лежить уявлення про розум як про суттєвий визначальний компонент змісту філософського поняття людина, причому словом “розум” позначається та якість, яка в першу чергу відрізняє людину від тварини.