Особливості художнього мислення у романі “Правда і кривда” М.Стельмаха та однойменній п’єсі: Транспозиція змісту

Сивак Л.М., аспірант кафедри української  літератури Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету

 

Особливості художнього мислення у  романі

“Правда і кривда” М.Стельмаха  та однойменній п’єсі:

Транспозиція змісту

 

Художня майстерність творчості М.П. Стельмаха, її високі духовно-етичні аспекти, глибокі національно-філософські критерії, фольклорно-поетичні витоки і на сьогоднішній день залишатимуться цілющим джерелом на шляху до духовної досконалості, врешті до морально-християнського ідеалу у національному відродженні.

Цінність творчої спадщини одного з найдовершеніших стилістів  в українській прозі (поряд з  М.М.Коцюбинським, звичайно) незаперечна  поза всякими сумнівами і в  часи сучасних переоцінок багатьох мистецьких надбань і суспільно-етичних ідеалів.

З точки зору сьогоднішніх невизначеностей у виборі естетичних і моральних орієнтирів у художній, літературно-науковій, освітньо-виховній сферах актуальною залишається передусім  увага до творчої індивідуальності в культурному та суспільному  житті, у вирішенні проблем, які в даний час набувають особливої значимості у протистоянні національно-духовній нівеляції людини, різним псевдоестетичним концепціям.

Творча спадщина М.П. Стельмаха  цінна для сучасника не тільки оригінальною самобутністю лірико-романтичної і лірико-психологічної прози чи й навіть цікавої простотою, колоритною свіжістю, мудрою афористичністю народної драми, а й моральними факторами, тими соціально-етичними витоками, що йдуть безпосередньо від національної душі, а не від ідеологічних постулатів.

Роман Михайла Панасовича Стельмаха  “Правда і кривда” вийшов у  роки хрущовської відлиги і його справедливо відносять до найпомітніших  здобутків української літератури 60 років ХХ століття. Це був роман, який не просто змальовував долю українського села на протязі декількох десятків років, але й розвінчував породжені культівською системою явища в усіх їх багатогранності (наскільки це було можливо зробити в той час): від князювання й свавілля колгоспного бюрократичного керівництва, від адміністрування керівників обласного масштабу, від кривавих злочинів беріївських катів до цілковитого безправ’я сільських трудівників, до внутрішнього несприйняття народом тоталітарного режиму. Письменник ставить і художньо переконливо розробляє дуже важливу і актуальну тему – тему народу і величі його духу, тему безсмертної правди, тему суспільного оновлення.

“Правда і кривда” Михайла Стельмаха  – це роман, де тісно переплітаються епос і лірика, творячи в кінцевому  рахунку дійство, де персонажі стають і бачаться героями за рахунок “подвигів” скоріше художнього ніж бойового походження. Мається на увазі густа насиченість оповіді народно-пісенною символікою, що дозволяє одразу, без зайвих сторінкових витрат, ставити Марка Безсмертного поруч з тими, кого народ помістив у духовній своїй божниці хтозна ще коли, але – назавжди.

“У розвинутих літературах, вважає У.Далгат, - та чи інша апеляція митця  до фольклорних жанрів, насамперед, обумовлена його творчими задумами. Літературно-фольклорна жанрова спадкоємність ускладнюється функціональним підходом до свідомо обраного митцем матеріалу. Письменник може при цьому орієнтуватися на кілька жанрів, на їх багатоскладовість, що є достатньо видимим, наприклад, в оповідній системі роману, в якому утворюються складні корелятивні зв’язки і можуть перехрещуватися різні фольклорні жанрові традиції. Проте і в розвинутих літературах не виключається вплив якого-небудь функціонально значущого жанру” [1; 23]

У “Правді і кривді” цей жанр самоочевидний – казання. При  цьому – в настільки “незавуальованій псевдореалістичними риштуваннями” [7,. 136] формі, що є чимало підстав твердити про існування в сучасній українській літературі, яку, безперечно ж, слід вважати “розвинутою”, народного роману. Тобто твору, в якому загально-фольклорний план явлений в неприховано чистому своєму вигляді. Свідомо йдучи на це, митець враховував, якою могутньою, спресованою у віках силою володіє багатоваріативна форма казково піднятої над буденною реальністю оповіді про боротьбу правди з кривдою, де, хоч би які випробування не випадали на долю тих, хто захищає останню, неминуче перемагає правда. І правда не офіційна, а лише така, що могла б стати офіційно впроваджуваною і визнаною.

Ті кому сподівання на це й по сьогодні видаються компромісними, такими, що лестили тодішньому режимові найперше тим, що вважали усі його вади минущими, - мають рацію лише в одному: до кінця чесним з можновладцями, яким він справді видавав бажане за суще, М.Стельмах ніколи не був.

“Правда і кривда”  – народний роман, бо вболіває він  народними болями, живе він селянськими проблемами, розвінчує він всенародне зло, поділяє він долю народу, радіючи кожному у ній послабленню, кожному слову на захист святинь, од яких залежав не один добробут, а й безжально соціалізмом нищений селянський духовний макрокосм:

“...Про це ми якось мовчимо, бо декому спадає на думку, що це власницькі тенденції, пережитки. А хліб ще ніколи не був пережитком!.. Що ж залишається  робити хліборобу, коли після жнив він  свої трудодні виносить в одному мішечку  чи торбі? Або пухнути з голоду, або якось викручуватися в лукавити, гублячи свою гідність і серце. От і починає він викручуватись, як може, як уміє: один, що бачить, те і цупить ночами з колгоспного поля і навіть не вважає це крадіжкою; другий, зігнувшись у три погибелі, пре на базар городину і стає поруч з перекупкою чи сидухою не гордим хліборобом, а зіщуленим мішконосом; а третій кидає землю і шукає деінде певнішого шматка хліба, хоч із сторожування, будь воно неладне” [4; 293]

Важко уявити більш дохідливу, а головне – точнішу і ближчу до правди тогочасного сільського буття форму вислову хліборобського позову до держави, аніж вона явлена у М.Стельмаха. І вимагати на сьогодні од неї повного заперечення колгоспів і тих над ними голів, що мислили і діяли так само як Безсмертний – це все одно, що заперечувати існування українського села у голодоморні 30-ті, повоєнні 40-ві, коли те село, вибиваючись із сил, себе таки вирятувало.

Незабаром на основі роману була створена й однойменна драма. Особливості  романного і драматургічного  мислення письменника безперечно різні - Стельмах, насамперед, романіст. Поетичне бачення світу, епічність у зображенні подій і характерів Стельмаха-прозаїка, безперечно, вплинули на драматургічний доробок письменника. Як і роман, п’єса “Правда і кривда” – твір масштабний, проблемний. Розгортання в ньому подій логічно вмотивоване, конфлікти загострені, характери розкриті у зіткненнях. П’єса не є інсценізацією прозової оповіді. Це цілком самостійний твір зі значними сюжетно-композиційними змінами. Написаний він у дусі фольклорного романтизму, де поєднується фантастичне і реальне, мова персонажів насичена елементами народної філософії.

“Зіткнення істинно  народного гуманізму, споконвічної людської правди, любові, добра, істинної совісті і честі з жовчною  злобою, фарисейською підступністю, жорстокістю сталінських догматиків і політичних циніків – головний конфлікт багатопроблемної драми  М.П.Стельмаха “Правда і кривда” [2; 216]

Пошуки найбільш сильного емоційного впливу на глядача визначили  жанр – народна драма з прологом і епілогом.

Наскрізна дія п’єси і роману – боротьба Марка Безсмертного за правду проти кривди. Це зумовило основний принцип творення образів – монументалізм та вимагало максимальної напруженості та динамічності сюжету. Його розвиток у драмі обумовлюється логікою життя та хронологічною послідовністю суспільних подій. Опускаються побічні картини та епізоди, авторські оповіді переводяться в план діалогічного та монологічного мовлення. Розгорнуті пейзажні картини стають надзвичайно лаконічними ремарками, збільшується ідейне навантаження взаємохарактеристик; особливої ваги набирає пісня та музичний супровід.

Особливістю художнього мислення Михайла Стельмаха (як прозаїка, так і драматурга) є релігійність, теологічні тенденції. Особливо яскраво  вони виражені у пролозі драми, де письменник, акцентуючи увагу на вічній боротьбі добра зі злом, вводить діалог головного героя з Святим Петром, Богом-Отцем, що так нагадує зовнішньо мудрого селянського правдолюба діда Євмена. Велике змістове навантаження несуть видіння Марка: зустріч з Оленою та події в райському саду допомагають розкрити інтимні почуття Марка, зустріч біля воріт до раю з Безбородьком відразу ж визначають та загострюють конфлікт правди з кривдою. Накреслюється основна лінія драми: хто обкрадає дух людський, той не достойний ні людського, ні райського порога. Марко входить в рай у видіннях, Безбородько – як реальність. Цим прийомом письменник підкреслює дві позиції – видима неминучість смерті, яка стає безсмертям, і видима життєдіяльність, яка іде в небуття. Звернення до раю і пекла, як одвічних символів нагороди за добрі і злі діяння на землі, у письменника не нове. “Фольклорна основа п’єси дозволила авторові поєднати дійсне та фантастичне...”- слушно зазначали літературознавці у свій час, підкреслюючи естетичну спорідненість драматургічної оповіді М. Стельмаха з творами письменників-романтиків Ю.Яновського та О.Довженка.

Підкреслюючи закоханість  Марка у життя, його людинолюбство, нетерпимість до кривди, показуючи  немічність зла в образі смерті-костомахи  перед силою любові, автор у пролозі до драми ніби визначає наступні дії, вчинки, боротьбу героя у земному житті. Уже з перших сторінок як роману, так і п’єси, Марко постає людиною, покликаною перемагати разом з війною і смертю також і кривду, найголовнішого супротивника героя, що ніби “прийшов у наш час з народно-пісенної вічності, аби допомогти увічненню і тих цнот, що їх увібгано поняттям правда” [7, 135]

У романі автор більше акцентується на художніх деталях (добір  лексики, широко поетизовані описи). Стислість, сконденсованість дії у п’єсі змушують Стельмаха-драматурга виділити в психології і поведінці персонажів найголовніше, найсуттєвіше, що може визначати характер. Життєвими у своїй сутності і ,можливо, більше, ніж в однойменному романі, постають у драмі і по-селянському мудрий Безсмертний, і непримиренний до підлості і фальші Задніпровський, і наклепник-іуда Поцілуйко, і бюрократ-чиновник Кисіль, і беріївський кат Чорноволенко.

Закони драматургічного  мистецтва не дають можливості висвітлити всебічно минуле Марка (за винятком ретроспекцій, з яких випливають відносини зі Степанидою, допити у беріївській в’язниці). Нічого немає у п’єсі про дружбу з Устимом Тримайводою, про одруження з Оленою. Герой поданий у драмі фактично в один період свого життя – підняття з руїн сплюндрованого села, боротьби проти чорної сили шахраїв, пристосуванців, бюрократичних чиновників-виконавців.

Конфлікт між Григорієм  Задніпровським та Гнатом Поцілуйком дуже широко і всебічно відображений у романі, у драмі розкривається  лише в одній сцені, але розкривається дуже глибоко та пристрасно. Події у п’єсі дещо зміщені на противагу сюжету роману, і це обумовлено тим, що драматургічний персонаж є обмеженим у просторі і часі. Так, конфлікт з обласним чиновником Киселем драматург започатковує відразу ж після приїзду Безсмертного. У сутичці Кисіля, який уособлює собою бюрократичну обмеженість тогочасного керівництва, з одного боку, та Безсмертного з іншого, схрещується ідея правдоборства. За допомогою мови персонажів Стельмах підкреслює фанатичну сліпоту та обмеженість чиновника-самодура, який звик залякувати приклеюванням ярликів неблагонадійності, глузує з нього устами Марка Безсмертного. Досить сміливо, як на той час, письменник йде далі у зображенні повного безправ’я сільського трудівника у колгоспному селі у монолозі Івана Гайшука (його перепалка з Киселем): “...Яка ваша програма? Роби дядьку, та давай, та виконуй, та вивозь, та плати, та знов ори, і сій, і давай. На трибуні ви про все згадуєте... тільки не про дядька. А він теж по своїй відсталості їсти хоче...”[5, 535]. У романі такого поєдинку Гайдука й Киселя немає.

Маючи можливість після 1956 року відтворювати обмежену правду про  культівське свавілля, Стельмах торкається (правда досить побіжно) іще однієї теми – каральних злочинів більшовицької машини (сцена допиту Марка Безсмертного Чорноволенком у сталінській в’язниці). І тут письменник показує моральну вищість духовно незламного Марка над своїми катами, над невіглаством та професійною тупістю Чорноволенка.

Спільним для роману та драми  є пафосність у дусі соцреалізму: зло рано чи пізно буває покаране, правда – перемагає. Впадають у очі  легка перемога над кривдою, яка не могла бути достовірною в реальній дійсності, деяка карикатурність негативних персонажів, але для Стельмаха-романтика вони не виглядають недоліками. Кожному, звичайно (і література тут не є винятком), хотілося б дочекатися повного довкіл розпогодження ще за власного життя. На цім, власне, земний світ і тримається – упевненості, що прийдуть часи кращі, хоч приходять вони чи й не щодня.

Основа неповторного художнього стилю  Михайла Стельмаха – це незвичайна особистість самого митця, світ його інтересів і захоплень, любові і  ненависті, його світовідчуття й  світорозуміння, це світ поетичного слова, яке викристалізовується в стилі. Адже в душі кожної людини живе, принаймні повинне жити, прагнення до кращого життя, до справедливості, до морального й духовного очищення, а твори Михайла Стельмаха пробуджують у ній саме такі відчуття, торкаються найпотаємніших її куточків.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ:

1. Далгат У.Б. Литература и фольклор М., 1981
2. Кудрявцев М.Г. Драма ідей в українській новітній літературі ХХ ст. – Кам.-Под., 1997
3. Новиченко Л. До суперечок про роман Михайла Стельмаха – зб.: Праці Одеського державного університету ім.. І.І. Мечникова, Серія філологічних наук,1663
4. Стельмах М. Твори: У 6 т. Т.4 – К., 1964
5. Стельмах М. Твори: У 7 т. Т.7 – К., 1964
6. Штонь Г.М. Романи Михайла Стельмаха. – К., 1985
7. Штонь Г.М. Духовний простір української ліро-епічної прози. – К, 1998

 

In this article are lit up the ideological problems of the novel and drama“The truth and the lie” by M. Stelmakh. Besides, the author shows the peculiarities of the novel and dramatical thinking of the writer in descriling characters and situations and poetic spiritual and moral beauty of a man.