Осип Турянсський. Загальнолюдські мотиви та гуманістичні цінності в повісті «Поза межами болю»

 

 

   

                                 Р Е Ф Е Р А Т

                                     на тему:

 «Осип Турянсський. Загальнолюдські  мотиви та гуманістичні цінності  в повісті «Поза межами болю» »

 

 

      

 

                                                      

 

 

 

 

 

                                                                              Підготувавала: учениця 11-А класу                                                                            

                                                                                   Крохмаль К.Р.

 

 

 

                                       Луцьк  -    2012 рік

 

                                                         ЧАСТИНА 1

   Про повість-поему «Поза межами болю» Осипа Турянського письменник, критик, громадсько-політичний діяч на еміграції Михайло Селегій колись писав: «Автор дав геніальний твір, що, користуючись лише національними засобами творчості, увійшов у сім’ю видатніших всесвітніх творів і своєю вірою в перемогу людяності та добра надбав собі вічної юності безсмертя». Саме цим єдиним твором письменник надійно увійшов в історію української літератури ХХ століття.

   Осип Турянський — західноукраїнський  письменник, літературний критик, перекладач, педагог, чия прозова спадщина  загалом мало відома сучасному українському читачеві, оскільки її давно не передруковували. Водночас його твір «Поза межами болю», уперше виданий у Відні 1921 року німецькою мовою, воднораз приніс йому світове визнання. Тодішні європейські критики оцінювали його вище, ніж «Вогонь» А. Барбюса (Франція) та «Червоний сміх» Л. Андреєва (Росія), у яких також зображено події Першої світової війни. Він же своєю безкомпромісною життєвою позицією не вписувався в галицьке мистецьке оточення 1920—1930 років, не приставав до жодного з угруповань, як писав один із сучасних його шанувальників, зовсім «не вмів блудити словом», чим грішила тоді більшість. Осип Турянський зізнавався, що ніби спостерігав за виром життя, диким танком «людських пристрастей і душевного озвіріння», постійно відчував себе «чужим, самітним, сиротою між людьми». Для земляків, тодішнього галицького мистецького оточення довго залишався незрозумілим і навіть дивакуватим.

   Найповніше сучасне видання  його творів з’явилося 1989 року  в Києві. Лише нещодавно повість  «Поза межами болю» було введено  до шкільних програм із української  літератури, що означає зарахування  спадщини письменника до національної  класики.

   Він мав духовно щедре,  водночас досить драматичне творче  життя.

   Народився Осип Турянський 22 лютого 1880 року в селі Оглядів  Радехівського повіту (нині Радехівського  району) на Львівщині в багатодітній  селянській родині. Щоб заробити  на прожиття, батько ще й теслярував.

   Тому лише через особливі  здібності найстаршого сина Осипа  віддали до початкової школи  в рідному селі. Надалі його підтримав учитель — і хлопець опинився у Львівській українській гімназії. Батько влаштував його на квартиру до свого знайомого, колишнього односельчанина Андрія Волошка. Осип узявся готувати до школи його сина. На другому році навчання батько утримувати гімназиста перестав, тому юнакові довелося заробляти на життя репетиторством. А навчався він добре, багато читав, студіював іноземні мови.

   Щоправда, один неприємний  випадок мало не зіпсував усі  благородні наміри хлопця. Сталося  це в старшому класі. Він  захопився нелегальною літературою,  вступив до підпільного студентського гуртка, відверто висловлювався під час лекцій, за що його виключили з гімназії. Поновили ж лише завдяки проханням батька та підтримці повітової управи.

   Після успішного закінчення  гімназії Осип Турянський вступив  на філософський факультет Віденського університету. Велична, архітектурно багата столиця тодішньої Австрійської імперії справила на юнака неабияке враження — у нього наче крила виросли. Тому тут також бере активну участь у студентському гуртку української молоді, починає писати художні твори — оповідання, нариси, статті. 1908 року в місцевому альманасі «Січ» навіть з’являються його перші оповідання, в яких він змальовує нужденне життя українського селянства, яке знав достеменно. Паралельно серйозно займається й наукою — захищає докторську дисертацію на тему «Голосний «е» в українській мові». Однак після закінчення навчання йому насилу вдалося влаштуватися викладачем мови й літератури в Перемишлянську українську гімназію. Прийшло до молодого вчителя й кохання — він одружується з дочкою місцевого адвоката Онишкевича, в них народжується син. Проте недовгим було їхнє сімейне щастя.

   Восени 1914 року О. Турянського  мобілізували до австрійської армії, одразу ж відправили на австро-сербський фронт. Він близько бачив пекло війни. Але найстрашніше було ще попереду — сербський полон. Взимку 1915 року разом із іншими 60-ма тисячами австрійських полонених вояків його відправлено етапом через Албанські гори. Це був жорстокий шлях смерті — від голоду й холоду гинули й самі сербські конвоїри. Лише 15 тисяч полонених вижили. Серед них і письменник, який ішов цим жахливим шляхом в групі з сімома іншими вояками. Очевидно, йому судилося вижити, щоб розповісти світові про той аморальний, антигуманний злочин. Це трапилось у дивовижний спосіб.

   Сербські лікарі серед  семи замерзлих полонених несподівано помітили якісь слабенькі порухи. Людину повертали до життя, помістивши в холодну воду — такий кардинальний спосіб запропонував лікар-українець Василь Романишин. Так полоненого доктора філософії Осипа Турянського врятували від смерті. Однак пережите в зимових горах йому не даватиме спокою. Загине згодом і рятівник, що особливо мучитиме письменника.

   У передмові до віденського  видання повісті «Поза межами болю» О. Турянський зізнавався: «Тіні моїх товаришів являються мені у сні й наяву… Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко, далеко до моїх товаришів… І згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! І ти вже не живеш… Ні, я не можу, я не смію мовчати».

   Однак поки що він залишається  військовополоненим; є відомості, що його відправили на італійський острів Ельба, відомий в історії як місце заслання в 1814 році французького імператора Наполеона І Бонапарта. Перебуваючи на цьому острові, Осип Турянський дещо заспокоївся, до нього повернулася хоча б відносна «рівновага духу», він пише публіцистичні статті, фейлетони, які надсилає до італійських часописів. Тут у 1917-му створив і свою повість-поему «Поза межами болю».

   У 1918 році Австро-Угорська  імперія розпалася, й письменник  нарешті зміг виїхати до Відня. Тут якийсь час викладає в університеті порівняльне право, та понад усе мріє повернутися на батьківщину. Там же, у Відні, 1921 року виходить друком його повість «Поза межами болю», яка одразу отримала досить широкий розголос: читачі пишуть йому зворушливі листи, викладачі розповідають про неї на лекціях, у пресі з’являється чимало схвальних відгуків.

   Тоді ж окрилений автор  завершує філософсько-публіцистичний памфлет «Дума пралісу», надрукований у 1922-му. Через розгорнуту алегорію автор спробував уже інакше донести до читача своє осмислення наслідків Першої світової війни, філософські та суспільно-політичні погляди, торкнутися вічних морально-етичних проблем.

   До Галичини Осипові Турянському  вдалося повернутися лише в 1923 році. У Рогатині бере участь в організації видавництва «Журавлі», де було надруковано кілька його творів. Працює у приватних українських та польських навчальних закладах Яворова, Дрогобича, Рогатина — директором, викладачем іноземних мов (французької, німецької, латини). В останні роки — у польській державній школі Львова.

   Повернувшись у рідні краї уславленим автором повісті «Поза межами болю», письменник намагається працювати й далі, шукає нових способів виразити наболіле. Проте укладає лише невеличку книжечку «Боротьба за великість» (1926) із двох давніх гумористично-сатиричних оповідань. 
Наболіле — це відчуття себе одиноким, чужим у тодішньому галицькому мистецькому й освітянському середовищі. Тому й з’являється його сатирична комедія «Раби» (1927), заснована на непривабливих життєвих реаліях, спрямована проти «грубого матеріалізму           українських душ», проти «українського рабства», що відзначила й тодішня критика.

   У цей час Осип Турянський  активно займався й художнім  перекладом, бо ж добре знав кілька іноземних мов. Наприклад, відомі його переклади угорського поета Шандора Петефі, які він друкував у журналі «Нові дні». Сам він також писав оригінальні поезії. Його перу належать і літературно-критичні статті, зокрема про «Слово о полку Ігоревім», яким він захоплювався.

   Свої твори він іноді  підписував псевдонімами Іван Думка або І. Думка.

   1933 року вийшла друком  вільна обробка різдвяної легенди «Як люди приймали Христа». Тоді ж двома випусками в серії «Українська бібліотека» з’явився і роман «Син землі», на який автор покладав великі сподівання. Це був текст зовсім іншого стильового ґатунку, ніж повість «Поза межами болю». Однак у тодішню західноукраїнську прозу вписався органічно й вагомо, хоча його й не помітили сучасники.

   Це був останній твір письменника. У свого героя Івана Куценка він вклав чимало власних думок, переживань, відчуттів у складному й жорстокому світі. Отож, попри несприятливі обставини, Осип Турянський завершував свій непростий земний шлях на досить високому регістрі свого нескореного духу. Невиліковна недуга дедалі більше мучила його. Помер він 28 березня 1933 року. Його скромно поховали на Личаківському цвинтарі у Львові, без жалобних промов та вінків.

   Невдовзі заросла стежка  до його могили, а згодом сліди її загубилися, як і сліди цього митця в історії української літератури. Лише в 1968 році Степан Пінчук уперше після довгого забуття розповів про його незвичайне життя і творчість. 1987-го з ініціативи Романа Федоріва за допомогою молодих ентузіастів удалося розшукати й упорядкувати могилу Осипа Турянського. І нині залишається актуальною думка Р. Федоріва: «Ми винні перед ним. Час винен перед ним. Розгорнім сьогодні його повість, вчитаймося у неї, переймімся її болем, смутком і надією — і подивуймося, як ми жили стільки літ без цієї пекучої сповіді про «дорогу смерті», на якій лунав протест проти війни. Він вірив у нас. Він писав, що є у житті сонце!»

   Справді, творча доля  цього талановитого українського  майстра художнього слова була  трагічною, як і шлях до читача  його найкращого твору.

 

 

 

 

 

                                     

                                                         ЧАСТИНА 2

Через сльози і терпіння  
 
Шлях веде до просвітління:  
 
Хто боровся, скутий тьмою,  
 
Тому сонце — мрія мрій. 
 
 
   Стиль повісті Осипа Турянського «Поза межами болю» належить до напрямку класичного експресіонізму в розвитку української літератури початку XX ст., у якому мистецтво тісно пов'язане з реальністю, проте вираження знаходить через дослідження глибинних психологічних і душевних процесів, що відбуваються в людині. У творі Турянського зображено загострене суб'єктивне світобачення через призму переживань та емоцій автора в екстремальній ситуації. Письменник засуджує потворні явища життя, жорстокість війн і кровопролить. Безумовно, світ далекий від досконалості, де «слабший мусить померти, аби сильніший вижив». Письменник воював від час першої світової війни, зазнав жахів полону, тому його твір, пропущений крізь власне серце, набуває великої значущості в скарбниці української прози.  
   За визначенням О. Турянського, «Поза межами болю» — повість — поема. У центрі сюжету — поневіряння військовополонених, колишніх солдатів австрійської армії, сімох друзів у нещасті: Штранцінгера,  
   Добровського, Ніколича, Саба, Бояні, Пшилуського та Оглядівського (саме від особи останнього ведеться розповідь). У передньому слові автор зазначає, що вони стали жертвою злочину: «Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства». Утікши від охоронців, чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод, голод і жодної живої душі. Найбільша небезпека для втікачів — замерзнути в лютий зимовий мороз. Письменник досить точно використовує оксюморон, щоб передати весь жах ситуації, в яку потрапили герої твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи». Здається, що й природа відвертається від нещасних людей: «Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення». І далі ті ж хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу. Лише в передсмертному маренні природа змінюється у свідомості людини: «Синє небо любо й приязно сміється...»  
   У кожного з сімох учасників двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити». І це стосується не лише їхньої ситуації, це проектується на весь недосконалий світ, що може кидати цілі народи у війну, ввергати їх у коло насильства не заради захисту власної домівки, а заради амбіцій великих можновладців.  
   Щоб зігрітися, колишній аранжер світських балів Добровський влаштовує химерні й жахливі за своєю суттю танці з уявними «дамами», це дає змогу уявити себе в минулому, віднайти ті острівці, за які гарячково чіпляється свідомість на межі божевілля. Цей дивний танець забирає останні сили, а разом з ними і життя молодого хлопця Бояні. Та завдяки його смерті шестеро тих, хто лишився, мають бодай мізерний шанс вижити. Голод діймав коленого, проте спроба їсти людське м'ясо нічого не дала: кожен волів померти, але не стати людожером. Навіть у такій ситуації людська гідність узяла гору над неміччю людської плоті.  
   Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штранцінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх підступним чином здобув на війні,' і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить Дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».  
   Осип Турянський порушує багато проблем у цьому творі: держава й людина; війна й людина; війна й політичні амбіції верхівки; влада грошей; збереження духовності й моральних цінностей, та основною через увесь твір проходить ідея протесту проти війни: «Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!» Можливо, тоді все на світі стало б інакшим, добрішим: «Тоді боги стали б людьми, а люди братами». Як докір усій спільноті людей звучить авторське питання: «Навіщо ми, люди, вбивали людей?» Оптимістично звучать слова Добровського наприкінці твору, звернені до оповідача, а насправді до кожної людини: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Тож попри трагічність зображуваних подій (живим лишився лише Оглядівський) провідна ідея перемоги духа над матерією яскраво втілена через засоби експресіонізму.  
   Гуманістичний пафос поеми у прозі, його вселюдська значимість врешті створюють передумови пошуку позитивних ідеалів, без яких людство не може існувати, бо це є запорукою поступу у всеосяжному масштабі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                              ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА