Образ Мирона Катранника - як уособлення духовної сили нації (за романом В.Барки "Жовтий князь")

Образ Мирона Катранника - як уособлення духовної сили нації (за романом  В.Барки "Жовтий князь")

Роман Василя Барки  «Жовтий князь» — це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України — голодомору 33-го року. Цей твір за жанром роман, хоча його можна було б назвати, на думку О. Забарного, сімейною хронікою: у ньому розповідається про життя Мирона Катранника і його родини від осені 1932 до жнив 1933 року. А саме, йдеться про Звичайну хліборобську сім'ю, яка живе за давніми світлими християнськими заповідями в атмосфері теплоти і сімейної злагоди.  
В образі Мирона Катранника, одного з головних героїв твору, уособлено духовну силу нації. Він успадкував від свого народу людинолюбство, глибоку емоційність, повагу до праці, любов до землі і рідного народу. Його поважають односельці, йдуть до нього за порадою, відкривають найпотаємніші думки. І це не дивно, бо навіть його прізвище говорить про його вдачу: «катран» — це лікувальна рослина. Та не тільки прізвище у Мирона українське, він — типовий представник українського народу, якому властиві риси національного характеру — лагідність, покірність, беззастережна віра в Бога, в долю, жага до життя, повага до жінки, любов до дітей. Він ввібрав у себе мудрість усього хліборобського роду, християнсько-моральні принципи своїх пращурів.  
Коли голод чорною примарою став на порозі рідної оселі, загрожуючи життю його рідних, Мирон найрізноманітнішими способами намагається прогодувати свою родину. Він до останнього зали шається годувальником своєї родини. Його смерть дуже символічна — він помирає від голоду на порозі рідного будинку з хлібиною в торбі, яку приніс для своєї сім'ї.  
Мирон Катранник був совістю односельців, йому довіряли як нікому іншому, тому і віддали саме йому церковну чашу, бо були впевнені в тому, що не зрадить. Ця чаша могла б урятувати його родину від голодної смерті, якби він віддав її владі. Але це означало зрадити віру, довір'я односельців. Тому він вчинив згідно зі своїми моральними принципами: «Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде мені і дітям... І хто виживе в селі, прокляне Катранників, місця собі не знайду, краще вмерти».  
Переживаючи лиху годину, Мирон Данилович залишається таким же чуйним до чужого горя. Він не відганяє слабшого за себе від дохлого мерзлого коня, завдяки якому у родині ще кілька днів буде їжа. Він співчуває рядовим колгоспникам, хвилюється за дітей.  
Наділений жагою до життя, Мирон Катранник, доведений до смертної межі, не перестає боротися за нього. І лише повністю вичерпавши фізичні та духовні сили, він помирає. Загибель Мирона і більшості членів його родини підкреслює ще раз жахливу національну трагедію українського народу під час штучного голодомору 1932—1933 років. 

Образи "хліботрусів" у романі В.Барки "Жовтий князь"

Живучи в Америці, Василь Барка ніколи не переставав любити свою Батьківщину, кожною часточкою  своєї душі він належав їй. Знаючи, що в Україні було заборонено не тільки писати, але й навіть згадувати  деякі трагічні сторінки історії  українського народу, письменник вважає своїм обов'язком відкрити правду про жахливі події, що відбувалися  в Україні в 1932—1933 роках, і пише роман «Жовтий князь».  
Головних героїв твору можна згрупувати на два протилежні табори — «хліботрудів» та «хліботрусів». Між ними знаходяться «хлібокуси», «хлібопроси», «хлібокупи», «хлібокради». «Хліботруси» — посланці «жовтого князя», які принесли людям голод та смерть, це гвинтики тоталітарної системи, для яких передусім — служіння радянській владі.  
Василь Барка правдиво змальовує, як винищувалось українське селянство, а, отже, і «українська проблема». На село кинули армію «тисячників», для яких селяни-трудівники — «борщоїди», «жуки». «Вибивання» останнього хліба для багатьох партробітників — спосіб «просунутися через низову мережу». Тут вони «прибирають німб подвижництва і пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мріють виплисти». Тому застосовують найжорстокіші засоби примусу: «Постанова є — виконай!». Хай навіть «мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, ... до ніг. Поклоняться недодачу».  
Одним із головних «хліботрусів» у селі Кленоточі є Григорій Отроходін, який усі свої життєві сили спрямував на досягнення будь-якою ціною партійної кар'єри. Дістатися до вершин партійного керівництва й одержати «великориб'ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти...» — ось його заповітна мрія. Його віра — партійно-більшовицька, віра в Сталіна, який, нищачи цілий народ, забезпечує «світле комуністичне життя» таким, як Отроходін. Він з презирством ставиться до селян, його навіть обурює «непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю. Йому подобається принижувати і залякувати людей, ламати їхню волю. І це вже не «за інструкцією», а заради власного задоволення.  
Отроходін та інші «уповноважені» — люди без честі і совісті, без роду й племені. їх девіз — виконувати постанови будь-якою ціною, навіть всупереч здоровому глузду, бо це єдиний шлях «просунутися» до «смачних місць, зайнятих рибищами». Отроходін і йому подібні — це людиноненависники, вони дикі і жорстокі. Недаремно автор ніде не згадує ні про сім'ю цих персонажів, ні про любов. Єдине своє захоплення секретаркою обкому Григорій вважав прикрою помилкою. Майже ніде письменник не називає представників влади людьми. Для нього вони «зайди», «здобичники», «супостати», «напасники», «обдиральники», «не люди, а гаки — тягни хліб». Немає селянам ні від кого захисту: навіть міліціонери — «охоронці правопорядку» — «скрізь запускають причіпливі п'ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських».  
Так, без жодного перебільшення, змалював Василь Барка в своєму романі «хліботрусів» — слуг «жовтого князя», і хочеться сподіватися, що вони більше ніколи не повернуться на нашу землю.  
 

Василь Барка –  один із перших носіїв правди, як для  українців, так і народів світу. «Жовтий князь» у його довгому  творчому житті став справжнім подвигом. Важко не погодитися з висновком  В. Абліцова, який пише: «Подібного романові В.Барки «Жовтий князь» в українській  літературі немає. Як немає і письменника, який би так яскраво представив своєю  творчістю інтелектуальні вияви  української духовності на тлі світової культури» [4,с.13].

Цінність роману полягає в тому, що в його основу покладено дійсні факти з життя, українського народу 1932-1933рр., власні враження самого автора та спогади його сучасників. Роман – це хроніка жахливого  голоду в Україні від осені 1932 до жнив 1933року, а сім’я Катранників  і село Кленоточі – тільки модель, через яку автор перепустив усі  події цієї страшної трагедії. Разом  з тим образи родини, як і інших  персонажів, глибоко індивідуальні.

Сюжет і композиція роману гармонійно і доцільно вибудовані, багатоплановість змісту органічно  злита в єдиному потоці життя, чуттів і помислів героїв, їх повсякденних борінь і страждань. Це твір не тільки про голод, але й арешти, репресії, висилки людей за межі України, масові розстріли, спустошення осель і  цілих сіл. Це узагальнена й болюча правда про радянську тоталітарну  систему всебічний показ основної причини трагедії: поневолення України  російської комуно-більшовицькою імперією.

Поряд із головною проблемою  твору-проблемою хліба, життя і  смерті людей, на яку звертають увагу  більшість дослідників, виділяємо  не менш важливі проблеми – віри, чистоти і совісті людської душі, родинного виховання на основі народної етики й моралі.

Роман засвідчує  високий художній рівень, неповторний  авторський стиль. Зображенню трагедії в ньому підпорядковані всі мовно-художні  та стилістичні засоби. Твір насичений  відступами, роздумами героїв, вставними  новелами. У романі значну роль виконують  позасюжетні елементи, описи жителів  і спустошених садиб, міських  кварталів, вулиць і залізничних  станцій. Описи, як правило, стислі, але  дуже виразні, насичені образністю й  символікою. Варто сказати і про  особливу роль образів-символів, які  надають романові алегоричності  широти підтексту.

Мова персонажів яскрава й експресивна, індивідуалізована, багата на місткі авторські неологізми та словотвори.

Василь Барка –  справжній майстер рідного слова, вписав яскраву сторінку в історію  світового письменства, чим засвідчує  невмирущість нашої мови й безсмертя  народного духу. У цьому полягає  безперечний вклад митця в  розвиток не тільки української літератури ХХ ст., але й української літературної мови.