Настроєвий діапазон збірки Гюго «Орієнталії».

 

ВСТУП

Якось Мопассан сказав, що Віктор Гюго представляє у Франції весь романтизм, і в цьому є значна доля істини. Творчість Гюго вражаюче розмаїта: він великий поет, знаменитий драматург, широко відомий романіст, до того ж літературний критик і  темпераментний публіцист. В ній  представлені різні жанри й стильові течії французької романтичної  літератури. Гюго прожив довге творче життя, що охоплює сім десятиліть, його творчість за такий тривалий час зазнала значної еволюції, але в цілому, за винятком класицистичної молодості, він вкладається в  художню систему романтизму, яка  теж не залишається незмінною.

Слід сказати, що сприйняття і поцінування Гюго на батьківщині  і за її межами мають істотні розбіжності. Для французів Гюго – це великий  національний поет, високо вони цінують  Гюго – драматурга, вбачаючи в ньому  творця вітчизняної романтичної  драматургії, і вже за ними йде  Гюго – романіст. За межами Франції, в тому числі й у нас, ця шкала «перевертається», тут Гюго найвідоміший своїми романами, за ними йде його драматургія, котра нерідко з’являється на сцені театрів, а замикає цю шкалу його поезія. Пояснюється це насамперед тим, що повноцінне відтворення іншими мовами – дуже непроста річ, і доля великих національних поетів в інших країнах залежить від того, чи з’являються там її переклади високого рівня і чи стає вона завдяки цьому набутком національної культури. Таких перекладів поезія Гюго не мала і лишалася за межами Франції недостатньо відомою і освоєною, в тому числі й в Україні.

Поступово українські перекладачі  зверталися до поезії Гюго, і зараз  вона становить незамінний набуток  української літератури.

Отже, реферат присвячено розгляду поетичної творчості французького письменника Віктора Гюго.

Мета роботи полягає у дослідженні тематично – настроєвого діапазону збірки Гюго «Орієнталії».

Досягнення поставленої  мети передбачає виконання завдань:

• розкрити світоглядні орієнтири Віктора Гюго;
• визначити тематику та настроєвий діапазон збірки «Орієнталії»;
• проаналізувати поезії Гюго.

Об’єктом дослідження є творчість Віктора Гюго.

Предмет – збірка поезій «Орієнталії».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЕСТЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ  ВІКТОРА ГЮГО

Віктор Гюго – романтик у житті та творчості, але його романтизм занурений в реалії буття, направлений на утвердження  справедливої соціальної ідеї. Цей  письменник, політизований у кращому  розумінні цього слова. Кожен  його твір – прозовий, поетичний, драматичний  – це гімн добру та справедливості, слово на захист пригноблених.

З особливою цікавістю  романтики – Гюго зокрема –  зверталися до епохи Середньовіччя. Якщо їхні попередники – просвітителі XVIII ст. – цілком ігнорували середні  віки, вважаючи, що це – темні часи, яке не варте уваги людей розуму, то романтики зрозуміли, що і тоді феодальному варварству протистояли  високі мистецькі та духовні цінності.

Звернення Гюго до далекого минулого було викликане трьома факторами  культурного життя його доби: поширенням історичної тематики в літературі, захопленням історичним середньовіччям, боротьбою за охорону історичних архітектурних пам’ятників. Інтерес  романтиків до середніх віків виник  як реакція на класичну зосередженість на античності. Свою роль тут відіграло й бажання подолати зневажливе ставлення до середньовіччя, яке поширилось завдяки письменникам – просвітителям XVIII ст., для яких ця доба була цариною мороку та неосвіченості, безкорисливою в історії розвитку людства. Середні віки захоплювали романтиків своєю незвичайністю, як протилежність прозі буржуазного життя, темному звичайному існуванню. У Середньовіччі, на думку романтиків, можна було зустріти великі цілісні характери, сильні почуття. Свій погляд на середні віки Гюго виклав ще в 1827 році у передмові до драми «Кромвель», яка стала маніфестом демократично налаштованих французів і проголосила естетичну позицію Гюго.

Гюго починає свою передмову  з викладу власної концепції  історії літератури в залежності від історії суспільства. За Гюго перша велика епоха в історії  цивілізації – це первісна доба, коли людина вперше у своїй свідомості відокремлює себе від Всесвіту, починає  розуміти, яка вона прекрасна, і своє захоплення відображає в ліричній поезії. Поезія – основний жанр первісної епохи.

Своєрідність другої епохи, античної, Гюго вбачає в тому, що в  цей час людина починає створювати історію, утворює суспільство, осмислює себе через зв'язок з іншими людьми, провідний вид літератури в цю епоху – епос.

Із Середньовіччя починається, за словами Гюго, нова епоха, яка  знаходиться під знаком нового світогляду – християнства, яке вбачає в  людині боротьбу двох начал, земного  та небесного, тлінного та безсмертного, тваринного та божественного. Людина складається  з двох істот: « одно – бренное, другое – бессмертное, одно – плотское, другое – бесплотное, одно – скованное вожделениями, потребностями и страстями, другое – взлетающее на крыльях восторга и мечты». Боротьба цих двох начал людської душі драматична за своїм існуванням. Третьому періоду в історії людства належить драма.

Гюго заперечував традиційну єдність, змертвілі правила вимогливого  розподілу жанрів, закликав вводити  в сферу мистецтва комічне  поряд із трагічним, страшне –  з прекрасним, низьке – з високим. Теорія гротеску, яку розвивав Гюго,при її метафізичному характері виражала намагання втілити життя в мистецтво. В цьому літературному документі Гюго викладає програму романтизму. Він проголошує: «Нет ни правил, ни образцов; или, вернее, нет иных правил, кроме общих законов природы, господствующих над всем искусством, и частных законов для каждого произведения, вытекающих из требований, присущих каждому сюжету». Гюго впевнений: все існуюче в природі і в суспільстві може бути відображене в мистецтві. Мистецтво не повинно себе обмежувати, воно має бути правдивим. Правда життя належить сильному перетворенню, перебільшенню в уявленні художника, яке покликане романтизувати дійсність, за її буденною оболонкою показати вічну боротьбу добра і зла. Виходячи з цього, художник показує не звичайне, а виняткове, малює контрасти. Тільки він в змозі виявити тваринне і божественне начало в людині.  Цей заклик відображувати крайності є одним з поглядів естетики Гюго. У свій творчості письменник постійно звертається до контрасту, перебільшення, до гротескного співставлення потворного й прекрасного, комічного й трагічного.

 

ПОЕЗІЇ ЗБІРКИ «ОРІЄНТАЛІЇ»

Поетична творчість Гюго 20 – х років увінчується збіркою  «Орієнталії» (1829), яка мала великий  успіх, витримала за два місяці чотирнадцять видань і створила авторові репутацію  великого поета. Вона належить до найяскравіших  зразків французького «живописного романтизму», одного з цікавих і своєрідних породжень європейської романтичної літератури. Для «живописного романтизму» характерна спрямованість на зовнішній об’єктивний світ, прагнення зображати красу й форми матеріально – чуттєвої реальності, що, до речі, спростовує поширені уявлення про суб’єктивність як визначальну рису романтичної літератур, її «родову прикмету».

Збірка «Орієнталії» здивувала  читачів своєю новизною. Уже в  передмові до неї Гюго заявив про  право поета на цілковиту свободу, на незалежність його від будь –  яких догм або регламентацій: « Пространство и время принадлежит поэту. Пусть поэт идет, куда он хочет, делает то, что ему нравится. Это закон. Пусть он верит в бога или в богов или ни во что не верит… пусть он пишет в стихах или прозе, пусть он идет на Юг, Север, Запад или Восток…». Право поета мати свою точку зору, своє бачення світу, а читача – слідувати за ними. Гюго – поет рішуче пориває з віковими традиціями французького віршування, революціонізує форму вірша, його розмір, послідовно проводить принцип музикальності.

Як поету на думку спало  намалювати умовний Схід? Це тоді було в моді. Греція боролася за свободу, Байрон помер за Грецію. У всьому світі люди ліберальних поглядів були на її стороні, до них належали і друзі Гюго – художники та поети. Дельфіна Ге, Ламартін, Казимир Делавінь – усі вони писали величальні вірші про Грецію. Але ці вірші були пласкими. Гюго, володіючи драматичним чуттям, намагався створити в «Орієнталіях» живі сцени. Йому подобався передзвін слів, коли вони відбивали в його віршах «дьявольскую чичетку», пересипалися неочікуваними римами, незвичайним чином зберігаючи і кількість складів, і ритм, і чудову гармонію строфи. Декорацією йому слугували заходи сонця в садках Гренель. Його Схід знаходився на вулиці Нотр – Дам – де – Шан.

За мною по углам роится мгла густая,

А я задумчиво смотрю в  окно, мечтая

О том, чтоб там, вдали, где  горизонт померк,

Внезапно засиял восточный город алый

И красотой своей нежданной, небывалой 

Туманы разорвал, как яркий  фейерверк.

(«Мечты»).

 

Для живописних картин Сходу  у нього було достатньо джерел: Біблія, поради орієнталіста Ернеста  Фуїне, поеми Байрона, а головне  – Іспанія, та, яку оспівали в  «Романсеро» і та, яка жила в  його спогадах. Він бажав, щоб збірка «Орієнталії» була схожа на яке –  небудь старовинне і прекрасне іспанське  місто, в якому знаходиться великий  готичний собор, а «на другом конце города, среди смоковниц и пальм, - восточная мечеть с куполами из меди и олова… с арабской вязью стихов из Корана над каждой дверью, со сверкающими святилищами с мозаичным полом и мозаикой стен». Східні мотиви або не дуже східні, вони були неймовірні. Поет відроджував у них прекрасну строфіку поетів Плеяди:

Зара в прелести ленивой

Шаловливо

Раскачалась в гамаке

Над бассейном с влагой чистой,

Серебристой,

Взятой в горном ручейке.

С гамака склоняясь к холодной

Глади водной,

Как над зеркалом живым,

Дева с тайным изумленьем

Отраженьем

Восхищается своим.

 

«Східні мотиви» - збірка чудових  та живописних віршів, злегка забарвлених  іронією, і поет раптом, забувши, що він лише грає, потрапляє в полон  пристрастей, і через легку істому екзотичних слів піднімається щира, молода чуттєвість, і купальниця Зара, розхиляючи квіткові рамки солодкої гравюри, виникає прекрасною спокусницею, яка хвилює автора і читача.

Выйдет Зара молодая,

Вся нагая,

Грудь ладонями прикрыв.

Зовсім іншим настроєм пройнятий вірш «Ентузіазм». Він  виступає як заклик боротися за визволення найпрекраснішої землі – Греції:

О друзі, в Грецію! Мерщій! Свобода! Мста!

На голові – тюрбан! Є  шабля і мета!

Нехай коня мені сідлають!

Читаючи вірш, розумієш, що сам  автор готовий піти в бій:

Я хочу битися в передових  рядах,

Уздріти, як спагі летять і сіють жах

На розтривожену піхоту.

Ніщо не страшить ліричного  героя, він прагне звільнити народ, цілком віддати себе на поталу. Але  згодом розуміє, що невдатний бою, адже він лише – поет, його зброя –  слово, а життя – це мрія:

Хто ж я? чи вдатний сам  до бою?

Я мов березовий листочок, і мене

Запінений струмок по гребнях  хвиль жене,-

Я мрією живу одною.

Поет відчуває, що десь в  глибині душі – він борець за правду і справедливість. Проте його існування – в мистецтві. Його чутлива натура сприймає всі порухи природи і це відтворюється у  віршах:

Мене хвилює все:гобоїв млосний  звук,

І листя шум, і вітер  ярий.

І в сутінках легких на долі, що завмер,

Люблю я дзеркало просвітлених озер,

Як дивляться у нього  хмари.

Не в змозі кинутися у відчайдушний бій, ліричного героя  не полишає ентузіазм, який все життя  червоним факелом палатиме в його душі, підштовхуючи на боротьбу зі злом та несправедливістю.

Громадянським пафосом пройнятий  вірш «Канаріс». У ньому автор  описує нещасну долю підкорених народів, зокрема англійських колоній:

Коли вже корабель, підтятий у бою,

Пливе назустріч смерті,

І звислі паруси втрачають  міць свою,

Всі ядрами подерті…

Гюго зображує прапори  та герби країн – завойовників з певною мірою іронії:

Венеція в морях 

Звела на стягах сяйних

Свій геральдичний лев, що наганяє жах

На левів всіх звичайних.

Змія стиска дітей 

На прапорах Мілана.

На стягах Франції цвіт золотих лілей,

Немов якась омана.

Автор засуджує ці країни, оскільки вони лишають завойований народ  свободи, національної свідомості, культури:

Підносять так герби на щоглах королі,

Здіймаючи їх грізно.

І взяті у бою невільні кораблі

Міняють враз вітчизну.

Вони стають тоді до лав  ескадр чужих,

Підкорені судьбою

І прибувають порт у стягах бойових

Блискучою юрбою.

Але є ще такі герої, які  ладні покласти своє життя за волю та незалежність рідної держави. Такою  людиною у творі постає Канаріс. Відчуваючи поразку він не полишає  віри у краще, і героїчно бореться:

Та славний Канаріс, що човном залишав

Сліди в морськім безмежжі,

На взятих кораблях, мов  стяг свій, підіймав

Палкий огонь пожежі!

Гнівно картає поет жорстокість  загарбників у вірші «Здобуте місто». Автор малює жахливі картини міста: повсюди смерть, розпука і неволя:

Каліф! Цілує люд в ганьбі твої сандалі,

Що золотим кільцем  прип’яті до ноги.

Картини невимовної жорстокості  поет малює на контрастах, щоб найсильніше  відтворити те, що неможливо більше повернути:

Убивство – велет устає. І крізь – руїни:

Могили зяють там, де сяяв шпиль дворців.

Знищено націю: «і гинуть всі:батьки, чоловіки, дружини!» Навіть майбутнє її приречене на смерть: «роздушено малят. Поглянь, вони зостались конати долі, наче вороги…»

Змальовуючи здобуте місто, поет переймається великим жалем  за народ, його серце тривожить його майбутня доля. Люди позбавлені щастя, краси та віри. Це зруйнує їх духовно, знищить національну самосвідомість.

На мою думку, найкращим  твором цієї збірки є «Екстаз», який Гюго написав, відірвавшись і від  Сходу, і від Заходу, і від часу та простору:

Раз ночью один я стоял  на просторе: