Літописання і література 16 столетия

Літопис

 

Літо́пис — історико-літературний твір у Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі, в якому  оповідь велася за роками (хронологія). В інших країнах подібні давні  твори мають назву «хроніки».

 

Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV—XVIII ст. частина пишеться латинською.

Вплив ідеології Відродження  і Реформації знайшов відображення у розвитку літератури і книгодрукування. Винахід Йоганна Гуттенберга, перехід  від папірусу і пергаменту до паперу у XV столітті були передумовами активного  розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV — на початку XVI століття перші книги церковнослов'янською  мовою надрукували Швайпольт  Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні  поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федорович. Власне, Іван Федоров (Іван Федорович) який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI століття в Україні відновив занедбане книгодрукарство (імовірно розпочате раніше у Львові - див. Дропан Степан). У 1573 році Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий «Апостол» (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К. Острозького, — одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, — переїхав у його маєток в місті Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К. Острозького здійснювався грандіозний проект — готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К. Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 році «Острозька Біблія» (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що «Острозька Біблія» довго залишалася єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в  першій половині XVII століття тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування  в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574—1605) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 сторінок), то тільки за 5 років (1636—1640 рр.) — вже понад 1927 друкарських аркушів.

Поряд зі стаціонарними  друкарнями також були пересувні. До середини XVII століття нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу  питому вагу у друкарській продукції  мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був Мелетій Смотрицький (1619), Михайло Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

В частині України, яка  перебувала під владою Москви, у XVIII столітті царський уряд проводить реакційну  політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII століття, говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб «никакой розни и особливого наречия не было». Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 книгодрукування українською мовою занепало.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розвиток літератури

 

 В XIV-XV ст. на Україні  спостерігається перерва в літературному процесі. Внаслідок зруйнування культурних осередків центральної України літературне життя жевріє лише на західних околицях. Оригінальна творчість розвивається слабо, літературні пам’ятки ідейно та стилістично не виходять за рамки традицій Київської Русі; зокрема, продовжує розвиватись обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння), яка створювалася ще в дохристиянські часи.

Саме в цей період боротьба запорізького козацтва проти турецько-татарських нападів, його походи на турецькі городи, виправи на чайках (козацьких човнах) і одчайдушні бої з ворогом за визволення невільників породили героїчний епос – думи та історичні пісні, створювані співцями-кобзарямн, що з’являлися серед козацтва. Виконувались ці твори речитативом (мелодійною декламацією) під супровід бандури, кобзи чи ліри. У найбільш давніх зразках героїчного епосу змальовуються події раннього періоду козаччини: турецько-татарська неволя, втеча з полону, смерть козака в степу тощо. Популярною була тема трагедії жінок-невільниць, якими татари й турки поповнювали гареми феодальної знаті і які змушені були ставати дружинами своїх ворогів. В історії відомо кілька прикладів, коли українські полонянки ставали дружинами султанів, кримських ханів. Так, українка-полонянка родом з Рогатина Настя Лісовська, відома як Роксолана. була дружиною Сулеймана II й мала великий вплив на нього. Одна з невільниць стала дружиною кримського хана Іслам-Гірея III, союзника Богдана Хмельницького. За народним переказом, вона нібито отруїла свого чоловіка за те, що той зрадив Хмельницького. Образ зажуреної жінки, яка не могла розірвати зі своїм чоловіком – турецьким султаном, але залишилась патріоткою рідного народу й допомагала співвітчизникам звільнятися з неволі, відображений у думі «Маруся Богуславка».

Оригінального пам’яткою народної поезії другої половини XVI ст. є «Пісня про Байду», яка розповідає про  страту в Царгороді відважного борця  проти турецько-татарського гніту; його образ у народних переказах  пов’язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневецьким, що також був страчений турецьким урядом.

Умови розвитку української культури в XVI ст. XVI ст. характеризується подальшим  розвитком української культури. Проте умови, у яких він відбувався, були досить складними. Головною передумовою  розвитку культури будь-якого народу є наявність власної держави. На жаль, відсутність державності в українців у цей період спричинила залежність розвитку культури від політики урядів країн, у складі яких перебували українські землі. Унаслідок Люблінської унії 1569 р. в межах однієї держави опинилися більшість українських земель. Це, з одного боку, сприяло їх культурному зближенню, а з іншого — спричинило процеси полонізації та окатоличення українців. Важливе місце в культурному розвитку цього періоду належало церкві. Укладення Берестейської унії 1596 р. призвело до поглиблення кризи православної церкви і втрати нею свого привілейованого становища в суспільстві, що негативно позначилося на розвитку української культури. На розвитку культури позначилася також боротьба різних станів українського суспільства за свої національні й релігійні права.

У XVI ст. українська культура зазнавала  впливу культурно-ідеологічних течій, що панували в цей час у Європі. Із заходу на схід українськими землями  поширювалися віяння, пов'язані з  Відродженням, Реформацією та Контрреформацією. Українські культурні діячі, сприймаючи нові європейські ідеї цієї доби, шукали в них шляхи розв'язання тогочасних проблем своєї Батьківщини.

Розвиток української мови. У XVI ст. писемну мову українців

і білорусів називали «руською». У Великому князівстві Литовському  вона була офіційною мовою, якою були написані Литовські статути, велося діловодство в судах і державних  установах тощо.

У текстах багатьох тогочасних документів дослідники визначають вплив усної народної мови. Вважається, що в XVI ст. в руській мові під впливом усного народного мовлення з'являються риси української літературної мови.

Однією з перших книг, перекладених із церковнослов'янської  тогочасною українською мовою, було, як ви вже знаєте, Пересопницьке Євангеліє, написане в монастирі в селі Пересопниця на Волині. Багатьох дослідників цієї унікальної пам'ятки вражають талант і сміливість його перекладачів — архімандрита Пересопницького монастиря Григорія і сина священнослужителя з міста Сянок Михайла Василевича. Вони не просто замінювали слова церковнослов'янської мови або неслов'янського походження на зрозумілі тогочасним українцям розмовні, а й наводили їх тлумачення й добирали синоніми.

Дещо пізніше з'являються  інші переклади релігійних текстів українською мовою — Крехівський Апостол (60-ті pp. XVI ст.), Волинське Євангеліє (1572 р.) та інші.

Розвиток книжкової  справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI столітті були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову «для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого».

Поряд з перекладною  літературою з'являються оригінальні  твори. У XVI столітті відмічається розквіт  українського епосу — створюються  думи, балади, історичні пісні, які  Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли  дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка»,"Іван Богун", "Корсунська перемога", народний епос "Хмельницький та Барабаш" та інші. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

 

Полемічна література

 

 

Сплеск літературного процесу  в Україні був пов'язаний з  Брестською церковною унією. Помітне  місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію  католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос» (грец. — «плач» — плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у «Палінодії» («книга оборони»), Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою  боротьби з наступом католицизму. У  своїх творах вони порушували питання  реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

У XVI—XVII століттях поетичні твори  найчастіше створювалися мандрівними  дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У період літніх канікул  вони подорожували і писали віршовані  твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович — «Роксоланія», «Звитяжство богів» та інші, Симон Пелакід — «Про Острозьку війну», Дем'ян Наливайко — «Про час», «Про старожитний клейнод» та інші, ієромонах Дубненського монастиря Віталій — епіграми з книги «Діоптра, або Дзеркало», Симон Симонід (Шимонович) — «Чари», «Женці», книга «Селянки», Мелетій Смотрицький — «Лямент у світа вбогих…», Касіян Сакович — «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович — книга любовних пісень «Роксоланки, або Руські панни», Софроній Почаський — поетична книга «Евхарістиріон, або Вдячність», Афанасій Кайнофольський — книга «Тератургіма, або Чуда», Кирило Ставровецький — збірник віршів «Перло многоцінноє», Олександр Мітура — «Узор доброчесности», Лазар Баранович — вірші в книзі «Аполлонова Лютня»(1971), Іван Величковський — книжка «Зегар з полузегарком» та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI—XVII століття дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI — першої половини XVIII століття переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т. зв. силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII столітті найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Сковороди.