Літературна мова

Українська  мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує: 
А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові; 
Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності. 
За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. 
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. 
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. 
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. 
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. 
Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники. 
В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер: 
-- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку; 
-- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо. 
Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння синтетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді) 
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм. 
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови. 
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. 
Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови. 
Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру. 

Літературна мова є  вищою (зразковою), наддіалектною формою існування

національної мови. О. Горький писав: "Поділ мови на літературну і

народну означає  лише те, що ми маємо, так би мовити, "сиру" мову і

оброблену майстрами..." Літературною мовою створюються  художні твори і

наукові праці, це мова театру, школи, газет і журналів, радіо і

телебачення, інакше кажучи, це мова загальнонародної культури і мова

спілкування культурних людей. У той самий час нею  розмовляють у родині,

на роботі, у колі друзів, у громадських місцях. Літературна  мова

об'єднує представників  нації незалежно від місця  їх проживання чи

соціального стану. 

До найважливіших  ознак літературної мови належать: 1)нормативність;

2)багатий лексичний  фонд; 3)розгалужена система стилів;

4)багатофункціональність (використання у всіх сферах  комунікації);

5)наявність усної  і писемної форм. Основною її  ознакою є наявність норм,

тобто історично  усталених і соціально закріплених  правил, обов'язкових

для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної,

територіальної належності. Отже, літературна мова — це внормована (або

кодифікована) мова суспільного спілкування.