Конфлікт честі і почуттів у трагікомедії П’єра Корнеля «Сід»

Реферат на тему:

«Конфлікт честі і почуттів у трагікомедії П’єра Корнеля «Сід»»

Трагедія (чи, як визначав жанр твору сам автор, трагікомедія – «трагедія з щасливим фіналом») «Сід», написана у 1636 році – шедевр визначного французького драматурга епохи класицизму П’єра Корнеля, що підкорив серця тогочасної паризької публіки своєю вишуканістю і емоційною насиченістю. Проте заради його створення автору довелося дещо відступити від канонів класицизму, що передбачали запозичений з античних творів сюжет, чистий, незмішаний жанр, єдність часу, єдність дії та єдність місця, що викликало осуд «учених мужів» Французької академії під патронатом кардинала Рішельє. Проте є підстави вважати, що така зневага до твору з боку кардинала та його оточення із Академії мала причиною скоріше неузгодженість п’єси з сучасною Корнелю соціально-політичною ситуацією у Франції, ніж його художні характеристики. Адже у творі змальовані сюжети із іспанського героїчного епосу про хороброго Сіда, борця з маврами; його персонажі – благородні, чесні іспанці, що викликають у глядачів виключно позитивну реакцію – і це в той самий час, як Франція перебуває в стані війни з Іспанією. Герої вирішують свої долі, б’ючись на дуелях за честь свого роду – і це тоді, коли кардинал виступає проти подібних архаїчних, руйнівних звичаїв. Звичайно, це не могло сподобатися тогочасній французькій політичній «верхівці».

Проте драматург (як і його іспанський попередник Гільєн де Кастро, із твору якого Корнель і запозичив сюжет трагікомедії) не виступає на захист феодального свавілля – навпаки, він засуджує його і співчуває долі закоханих. Драматург майстерно змальовує характерний для класицистичної літератури і драматургії конфлікт між суспільними обов’язками і особистими почуттями. Вищий обов’язок честі є надособистісним, він стоїть над людиною та її природною чуттєвою сутністю, змушуючи героїв «Сіда» зовні слідувати його законам, проте… Родріго, Хімена, інфанта, дон Санчо – всі ці персонажі були би пласкими і передбачуваними «героями однієї риси», якщо б Корнелю не вдалося так майстерно, витончено, насичено і повно продемонструвати їх внутрішні муки, їх сумніви і сумління, властиві кожній людині. Їх почуття – звичайно, ідеалізовані і гіпертрофовані – здаються справжніми саме за рахунок цього підходу. Критики твору звинувачували Хімену в непослідовності дій, в нездатності прийняти остаточне рішення, в нелогічності її вчинків – проте її не можна охарактеризувати однобоко, як «доньку» чи як «закохану», бо ці сутності в ній борються, і жодна з них не може перемогти. Таким самим виявляється і Родріго – опинившись між батьком і коханою нареченою, він вагається, він втрачає землю під ногами, будучи вимушеним обирати між любов’ю і честю.

Проте і Родріго, і Хімена зрештою роблять свій вибір аргументовано і зважено. Поважаючи один одного за благородство і непохитність, вони розуміють, що мусять вчинити за законами честі, адже в іншому випадку вони не будуть варті один одного: збезчещений Родріго буде соромом для Хімени, адже втратить її повагу і стане плямою на її репутації; так само, Хімена, не здатна відстояти своє право на помсту, Хімена, що схилилася перед вбивцею її батька, не була би для Родріго рівнею. Таким чином, вони приймають таке рішення заради взаємної поваги і взаємного кохання. Проте голос кохання не задушиш виконанням обов’язку, тому майбутній герой ладен прийняти смерть від рук своєї коханої після здійснення вбивства її батька, а вона згодна загинути в той самий момент, коли вбивцю, засудженого королем за її вимогою, стратять.

Фамільний обов’язок честі  – архаїчний пережиток феодального  свавілля у системі цінностей  буржуазного світу, що став на шлях остаточного становлення. Граф Гормас і дон Дієго – не просто аристократи і вельможі минулих часів – вони придворні, престиж яких вимірюється ставленням до них короля і їх воїнською славою. Саме престиж, боротьба за статус стала причиною їх сварки; для обох честь і положення їх роду стоїть вище за почуття їх рідних дітей. Почуття для них – дещо нестійке, мінливе, слабке, у той час як заплямована честь родини залишається такою до тих пір, поки помста не змиє цього сорому кров’ю. Гордість та зарозумілість заважають дону Гомесу охолонути і тверезо поглянути на ситуацію – адже він молодший і сильніший за дона Дієго, він прагне витіснити його з гральної дошки, зайняти його місце. Він не згадує про свою доньку, не думає про її щастя. Що до дона Дієго, він мало співчуває коханню і горю сина - вони люди різних поколінь, він вважає любов сердечною слабкістю, що не може зрівнятися по силі з законом честі і обов’язком. Саме самолюбство графа Гормаса і холодність душі батька Родріго призводять до трагічних наслідків.

Проте, в той самий час, автор не змальовує їх як героїв, що викликають стійку антипатію, обидва мають риси, що звеличують їх. Дон  Гомес виказує повагу до Родріго, що зважується виступити проти нього, досвідченого, тренованого і талановитого воїна і фехтувальника. Дон Дієго перед королем бере на себе вину за вчинок сина, демонструючи силу своїх батьківських почуттів. Ми могли би звинувачувати обох у трагічній долі закоханих, якщо б у дію не вступала третя сила – сила, вища за обов’язок перед собою і перед ріднею, сила, що здатна зрівняти и розсудити вбивцю і месницю.

Цією силою стає король, дон Фернандо, і саме обов’язок служіння королю і державі виявляється вищим за закон фамільної честі, вищим за почуття, найвищою градацією обов’язку. Саме він і є тим психологічним і сюжетним вирішенням конфлікту, який дозволяє вирішити цей конфлікт таким чином, щоб запобігти його трагічному фіналу.

Дотримання цього обов’язку  перед монархом і рідною країною  робить Родріго національним героєм, наступним після графа Гормаса захисником трону і вітчизни. Король висловлює йому подяку, звільняючи його від вимог обов’язку, що діють для простих людей – проте, на відміну від гордого Гормаса, впевненого, що саме на ньому і тримається трон і безпека влади монарха, Сід не визнає своєї заслуги і запевняє, що його перемога була лише виконанням його обов’язку підданого і була досягнута лише завдяки хоробрості і відчайдушності кожного іспанського воїна, що бився на його боці. Реальність трансформується, характерні риси ролей зміщуються, коли король каже лицарю, що не володіє могутністю, достатньою для того, щоб нагородити його за заслуги. Король і воїн в цій сцені рівні – Родріго намагається знецінити свої заслуги через скромність і благородство, а король стверджує, що значення його подвигу настільки значне, що потребує винагороди, якої він, всевладний монарх, не може надати.

Зрештою, король починає розуміти, що єдиним способом подбати про своїх підданих, зберегти життя національному герою і не збезчестити Хімену буде силою своєї влади звести їх знову, виявивши її справжні почуття до Сіда і поставивши її в ситуацію, коли вона не зможе противитися своєму обов’язку перед державою. Замість страти, якої вимагала месниця, дон Фернандо влаштовує двобій між Сідом і доном Санчо, пообіцявши переможцю руку Хімени. Проявляючи великодушність, Родріго щадить переможеного супротивника, і дон Санчо повертається до дівчини, щоб повідомити її про свою поразку – проте Хімена, не втримавши своїх почуттів, ще не почувши звістки, фактично, прилюдно визнає свою любов до вбивці батька, якого вважає мертвим. Скориставшись цим, дон Фернандо оголошує, що Родріго насправді живий, але, сподіваючись, що страсті дещо згаснуть, переносить весілля на рік. Таким чином, король змушує закоханих підкоритися своїй волі, звільняє їх від тягот, що лягли на їх плечі, і це дозволяє їх почуттям зрештою вивільнитися, забезпечуючи їх щасливе майбутнє.

Не менш героїчна і благородна любов зображується і через образи закоханої у Родріго інфанти і дона Санчо, які вплетені в сюжет трагікомедії не випадково. Кохання інфанти, доньки короля, до звичайного лицаря Родріго є забороненим, тому вона, відмовляючись від власних почуттів, «віддає» майбутнього Сіда Хімені і, звівши їх, своїми руками вибудовує їх щастя. В її любові немає нічого егоїстичного, нерозсудливого, «привласнювального». Ні, звичайно, в душі принцеса вагається, сподіваючись на те, що коли-небудь Сід зможе зрівнятися з нею у соціальному статусі і отримає право взяти її собі за дружину, - але її вагання є цілком природними, людськими, справжніми, вони роблять її особистістю, а не пласкою одновимірною героїнею. А той факт, що зрештою вона все-таки вирішує повністю відмовитись від Родріго на користь Хімени, розуміючи, що її коханий лицар ніколи її не полюбить і лише з Хіменою він може бути щасливим, робить її особистістю сильною, вольовою і альтруїстичною. Зазвичай люди, засліплені ревнощами и надіями, не здатні відпустити своє кохання з власної волі, але інфанта бажає коханому щастя, навіть ціною своєї печалі, і проявляє рідкісну людяність, доброту і тверезість мислення, не чіпляючись за неможливе.

Введення дона Санчо у сюжет також не є зайвим – крім того, що в останніх сценах п’єси він своєю появою провокує Хімену на те, щоб визнати і висловити прилюдно свої почуття до Родріго, він ще й проявляє те саме благородство у нерозділеному коханні, що й інфанта. Він кохає дівчину, проте не намагається отримати її за будь-яку ціну. Дон Санчо – галантний і хоробрий кавалер, він поважає Хімену, як особистість, розуміє її почуття, приймає той факт, що вона закохана у Родріго, але, тим не менш, прагне стати для неї підтримкою і захисником її честі. Дізнавшись про почуття дівчини до Сіда, він так само, як і інфанта, не бажає ставати на заваді їх щастю.

Кожний образ у трагікомедії надає форми і втілює у собі віру драматурга у необхідність відкинути  архаїчну жорстокість і абсурдність  її звичаїв, у непереборну силу кохання  і у необхідність присвятити себе служінні державі і монарху, як втіленню вищої справедливості на землі.