Иван Сокульский

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені Олеся Гончара

ЦЕНТР ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

КАФЕДРА МАСОВОЇ ТА МІЖНАРОДНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни

«Історія  української журналістики»

на тему

«Іван Григорович Сокульський»

 

 

 

 

 

 

ВИКОНАЛА:

слухач  гр. Ж-12з              Ремезова К.А.

 

ПЕРЕВІРИЛА:

канд. філол. наук, доц.             Темченко Л.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Дніпропетровськ

2013 р.

Зміст

ВСТУП ……………………………………………………………………..   3

1. Життєвий шлях Івана Григоровича Сокульського………………....  5

2. Антирадянська діяльність …………………………………………….  6

3. Дисидентський рух ……………………………………………………. 7

4. Політична діяльність ………………………………………………….. 8

5. Іван Сокульський про себе ……………………………………………. 9

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………… 12

ДОДАТКИ

 

ВСТУП

 На захист свободи українського слова виступали багато діячів. Проте мало хто з них дійсно присвятив цій справі все своє життя. Небагато громадських діячів відстоювали свою думку до самого кінця, йшли проти влади, не думаючи про наслідки. Одним із таких відданих рідній Батьківщині героїв був Іван Григорович Сокульський. Захищаючи українське письменство і культурні пам’ятки, він був виключений з комсомолу і відрахований з університету. Іван Сокульський був одним із перших шістдесятників, які стали на захист української духовності і культури.

 Сокульський контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав. 1968 виступив одним із авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування нац. інтелігенції, плюндрування пам'яток культури, цькування роману О. Гончара «Собор».

За свою громадянську позицію Івана Григоровича було заарештовано декілька разів. Після повернення із чергового заслання працював в Українській Гельсінській спілці, був одним із засновників обл. організацій Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного руху України, "Меморіалу". Очолював обласну організацію Української республіканської партії. З 1989 редагував і видавав журнал «Пороги». Активно підтримував відродження Української автокефальної православної церкви.

Твори Сокульського публікувалися лише за кордоном. В Україні перша збірка поезій «Владар каменю» вийшла друком лише після смерті поета -1993 у Києві. У липні 1995 Сокульський прийнятий в Спілку письменників України (посмертно).

Збірка «Владар каменю» вмістила лише невеличку частину, створеного поетом за життя. Видання його творів продовжуються. Стараннями дружини, громадської  діячки Орисі Сокульської побачили світ збірка вибраного «Означення волі», унікальна книга листування з  донькою «Листи до Марієчки», двотомник  епістолярної спадщини «Листи на світанку», вибрані поезії «Лірика». Творчий доробок Сокульського, мов магічне свічадо, віддзеркалив одухотворену постать поета-філософа, осягнення якого ще попереду.

 13 липня 2010 року йому виповнилося б 70 років. Патріот, один з лицарів незалежності України, поет, фундатор і редактор культурологічного часопису «Пороги», правозахисник, член Української Гельсінкської групи, глибоко віруюча людина, в’язень совісті, ім’я якого стало символом мужності і свободи – ось яким запам’ятають нащадки Івана Григоровича Сокульського.  

1. Життєвий шлях Івана Григоровича Сокульського

 

Іва́н Григо́рович Соку́льський (*13 липня 1940, Червоноярське — †22 червня 1992) — український поет, правозахисник, один з авторів "Листа творчої молоді м. Дніпропетровська", головний редактор самвидавного літературно-мистецького та громадсько-політичного альманаху «Пороги», що виходив головно за його діяльною інціятивою у Дніпропетровську (Січеславі) у 1988–90 рр. Поет, відомий громадський і політичний діяч Січеславщини і України, дисидент з виразно національною орієнтацією, багаторічний в’язень сумління, правозахисник.

1966 р. його було відраховано  з 5-го курсу Дніпропетровського  університету за «негідну поведінку». У червні 1969 р. заарештований як  один з авторів «Листа творчої  молоді м. Дніпропетровська» та  за поширення самвидаву, зокрема  праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм  чи русифікація?». 1970 р. засуджений  на чотири з половиною роки  лагерів суворого режиму. Відбував  термін (1970–73) в Мордовії, з кінця  1971 р. – у в’язниці у м.  Володимирі.

1978 р. вступив до УГГ. У квітні 1980 р. його знову заарештовано  і засуджено на 15 років (5 років  – тюрми, 5 – лагерів суворого  режиму, 5 – заслання). У квітні 1985 р. засуджено ще на 3 роки. У  жовтні переведено у лагер  особливого режиму № 36 у Пермській  обл., де перейшов на статус  політв’язня. 

Звільнений з ув’язнення у 1988 р.

Став одним із засновників Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного  Руху України, «Меморіялу», громади  УА ПЦ. Очолював обласну організацію  УРП.

1993 р., після смерти поета, вийшли збірки його поезій «Владар каменю» (К., 1993), «Означення волі» (Дніпропетровськ, 1997) та книги «Листи до Марієчки» (К., 2000), «Листи на світанку» - епістолярій, документи, фотографії (Дніпропетровськ, 2001– 2002)

2. Антирадянська діяльність

 У 1966 р. «за написання націоналістичних віршів» виключений з комсомолу і відрахований з університету. Працював пожежником, бібліотекарем, кореспондентом газети «Енергетик», матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав.

У серпні 1968 р. разом з журналістом Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам'яток культури, цькування роману О. Гончара «Собор». Навесні 1969 р. «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації.

У середині червня 1969 p. Сокульского  заарештували, і 27 січня 1970 р. Дніпропетровський облсуд засудив його за статтею 62, ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 4,5 років таборів суворого режиму.

Покарання Сокульський відбував спочатку у Мордовії, а з кінця 1971 р. — у Володимирській в'язниці^ru, згодом у таборах Пермської області.

Звільнений 14 грудня 1973.

  
        3. Дисидентський рух

 

Після звільнення Іван Сокульський  жив у Дніпропетровську, займався опозиційною діяльністю, впорядкував  самвидавну поетичну збірку.

У жовтні 1979 вступив у правозахисну організацію — Українську гельсінську групу. У квітні 1980 був знову заарештований, рішенням суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений разом з Григорієм Приходьком у січні 1981 до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання.

Покарання відбував у Чистопольській в'язниці (тепер Татарстан, РФ). За 9 днів до закінчення тюремного терміну 3 квітня 1985 р. втретє заарештований і засуджений Чистопольським міськсудом до трьох років таборів за сфабрикованими звинуваченнями за «хуліганство».

У жовтні 1985 переведений на дільницю особливо суворого режиму Кучинського  концтабору Пермської області.

Неодноразово його карали ШІЗО (штрафний ізолятор) за відмову від роботи та інші «порушення режиму». У 1987 р. переведений на 1 рік в одиночку, позбавлений права на передачі.

Звільнений з ув'язнення у  серпні 1988.

  
       4. Політична діяльність

Після повернення в Дніпропетровськ  працював в Українській гельсінській спілці, був одним із засновників  обласних організацій Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Народного руху України, «Меморіалу».

Очолював обласну організацію Української республіканської партії. 3 1989 р. редагував і видавав журнал «Пороги».

Активно підтримував відродження Української автокефальної православної церкви.

20 травня 1991 р. був жорстоко побитий агентами КДБ під час пікетування з вимогами незалежності України в Дніпропетровську, що призвело до різкого погіршення здоров'я.

22 червня 1992 р. Сокульський помер. Похований у Дніпропетровську.

  

5. Іван Сокульський про себе

 

Перемінити  чорновий начерк долі, з яким народжуємось, не в змозі вже ніякі обставини нашого подальшого існування в світі. А місце і час народження — початкова точка відліку на її, долі, координатах. Передовсім зауважую це на прикладі власного життя: постійно чую свою приналежність до тої єдиної цятки на Землі, що звемо отчою землею (малою батьківщиною). Отже, липень 1940 року, невеличке село, яке ще донедавна стояло навсібіч відкрите степові та небу — неподалік колишнього Ненаситецького порога на Дніпрі. Обоє — і село, і дніпрові пороги — свого часу визнані за «неперспективні»: місце, де було село (власне, хутір), переорано, пороги зірвано вибухівкою та затоплено.

Таємнича  сила дніпрової води, в якій - було - топився підлітком, могуть предвічного  дніпрового каменю (залишків колишніх порогів), що, як казали мені, росте, безконечний простір степу і неба — ці перші найсильніші враження незрадно супроводжували мене впродовж прожитих літ, а надто — в глибоких камерах тринадцятилітньої неволі по далеких чужинах. Дніпро, Пороги, Степ, як то мені бачиться, стали своєрідними трьома мітами мого життя.

До двадцяти двох років (до вступу на філологічний факультет Львівського університету) писав і друкував дещо — російською. Значний вплив на мене мало львівське оточення; архітектура старого міста і, звичайно, сам університет, де на початку шістдесятих ще залишалося трохи від колишньої («досовітської») академічної атмосфери. І все ж довше двох літ не міг залишатись без щоденного причастя Дніпром та степовою далечінню. Із третього курсу перевівся вчитися до Дніпропетровська. Десь від цього часу, а точніше — від Шевченківського вечора у Львові — за сценарієм київського Клубу творчої молоді (березень 1964-го), в повній мірі відчув свою причетність до покоління шістдесятників, репрезентованого блискучою київською плеядою: Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк... Чуття цієї приналежності, близьке знайомство із колом тодішньої київської інтелігенції, що називала себе Молодою громадою, власне, і допомогло мені здійснитися українцем зі всіма випливаючими звідси наслідками. Це надихало, перевертало всі твої дотеперішні совєти-зовані уявлення та погляди — як розігріте залізо, перековувало тебе на українського інтелігента. Ти ставав кимось, здійснювався як особистість... Захоплююче і сильне, як дніпрова повінь, було те чуття! Та саме це не могло не стати тоді предметом пильної уваги спеціалізованого відомства, зокрема, приставленого до університетської молоді «компетентного» жандарма КДБ, ну і, звісно, вірних церберів від науки. 5 травня 1966 року мене було «дружньо» випхнуто з університету. За «написання націоналістичних віршів».

До першого арешту і засудження (1969-й) встиг надрукувати свої поезії в альманасі «Вітрила» за 1967 рік, у харківському журналі «Прапор», переклади з білоруської (Анатолія Грачанікова) — у «Вітчизні». На 1971 рік було заплановано видання книжки поезій у видавництві «Молодь».

1980 року  мене було заарештовано вдруге  за участь в Українській громадській  групі сприяння виконанню Гельсінкських угод. Разом з тим це було для КДБ і нагодою розправитися зі всіма моїми написаними до того часу поезіями. Звільнився у серпні 1988-го. Від початку 1989 року разом з тісним гуртом січеславської інтелігенції, що явно не вписується в офіційні культурницькі структури, видаю незалежний культурологічний журнал «Пороги». Доводиться виконувати як обов'язки головного редактора, так і всі інші, пов'язані з випуском кожного чергового числа журналу. Маємо надію, що будемо видавати його і в нинішній, скрутний для всієї української преси час, хай і не так часто, і не в такому, як раніше, обсязі. Нарешті само проголошення повної незалежності України і навіть перші самостійницькі кроки на нелегкім шляху незалежності. Подія радісна і довгождана, хоч і важко повірити в це, коли все в державно-суспільному житті, по суті, залишалось на свосму місці — могутня тоталітарна машина ще не демонтована. Але є Акт проголошення незалежності, і вже сам по собі є він великою силою, точніше можливістю, якою маємо належним чином скористатися. Для нового покоління нашої інтелігенції відкривається велика перспектива, а перед всіма нами — перспектива конечного звільнення з-під кормиги кількасотлітнього рабства. Як фізичного, так і морального, що набагато небезпечніше та ганебніше. Дай, Боже, творчого злету новому, незнайомому мені поколінню — набагато вищого і щасливішого, ніж його мали ми, покоління шістдесятників!

 

 

ВИСНОВКИ

Постать Івана Сокульського продовжує привертати до себе увагу. По-перше, як прекрасного  поета, інтимна лірика якого бентежить  душу, а громадянська поезія вселяє сили, не дає зневіритись. По-друге, як визначного громадського діяча, дисидента, що ціною власного життя виборював  право, для себе і всіх, бути українцем, мати власну державу – незалежну  Україну. Особа поета і громадянина  викликає зацікавленість у середовищі інтелігенції, студентства: про нього  надруковані десятки статей в  періодиці, філологи досліджують його поетичну творчість, а історики –  дисидентську діяльність, Іванові Сокульському присвячують вірші, про нього  знято фільм, Указом Президента України  поета нагороджено орденом Свободи.

Написав він чимало, але вроджена скромність не дозволяла йому навіть тоді, коли відкрилися можливості, потурбуватися  про видання власних книжок –  він вважав цю справу другорядною, бо в такий напружений час треба  було боротися, досліджувати культуру Придніпров’я, видавати альманах „Пороги”. Тим часом, у видавництві „Український письменник” дуже повільно готувалася до друку його перша книжка „Володар каменю”, якої він так і не встиг  побачити... Як не встиг написати спогади, привести у належний стан листування, бо, окрім всього, не мріяв про  славу. На цьому над могилою Івана  наголошував не один промовець, але  кожен з них був переконаний, що колись до читача потрапить усе, написане Іваном, що місто, з якого  почався і в якому закінчився Іванів шлях, назве його іменем одну з вулиць, що вклониться його могилі прийде ще не одне покоління.