Треба сказати, що автор не
малює образ Єремії суціль
чорними фарбами. Він захоплюється
ним як талановитим полководцем,
що організував добре вишколене
військо. Єремія - бережливий
господар, що веде майже аскетичний спосіб
життя і весь свій час проводить не на
балах, а в походах. І.Нечуй-Левицький,
на відміну від інших авторів творів про
Вишневецького, не змальовує його й фанатиком
католицької віри: "йому було байдуже,
чи він українець, чи поляк: віра була задля'нього
формальність, без котрої не можна було
досягти визначеної для себе високої мети"
12.
Засіб контрасту як композиційний
прийом і принцип попарного
групування персонажів є одним
із найуживаніших у І.Нечуя-Левицького.
Антиподом Вишневецького виступає Максим
Кривоніс, і кожен з власних позицій бачить
майбутнє України. Якщо перший не любив
Україну за демократизм і вважав, що "козаків,
їх гетьманів, усю Україну треба знищити
і вбити на смерть" 13, то Кривоніс с виразним
представником української ідеї, він хоче
бачити рідну землю вільною від шляхетського
панування і спрямовує на цю боротьбу
всі сили й засоби. Максим виступає умілим
організатором і розважливим політиком,
який може захопити людей своїми ідеями,
повести за собою.
Прагнучи до всебічного висвітлення
характеру головного героя, письменник
розповідає історію кохання Єремії
й простої козачки Тодозі Світайлихи.
І.Нечуй-Левицький пізніше зізнався:
"Зразець кохання Єремії [...] взяв я у Наполеона І, схожого на
вдачу..." Але й це кохання, і все, що робив
Єремія, має риси жорстокості та егоцентризму:
"пошматую тебе, щоб твоя краса нікому
не дісталась, по віки вічні", — каже
Єремія Тодозі. Кохання простої козачки
- це внутрішня драма жінки, в якій борються
суперечливі почуття: з одного боку, їй
полюбився цей рішучий і деспотичний чоловік,
а з другого — розуміє, що це кохання не
принесе їй щастя, бо коханий - кат її народу.
Вона намагається у цій ситуації зберегти
людську гідність. Любов Світайлихи до
Вишневецького чиста і благородна. Незалежно
від випробувань долі, ця жінка залишається
людяною й попереджає пролиття безвинної
крові княгині і її малого сина Михайла.
Богдан Хмельницький у романі
— досвідчений полководець, який
очолив визвольну боротьбу рідного
народу. Письменник показав незаперечний
авторитет гетьмана у війську.
Продовжуючи тему визвольної
війни, яка завершилася підписанням
принизливої для України Переяславської
угоди, автор вказує на те, що
боротьба не закінчилася, а перейшла на інший рівень.
Композиційно
роман "Гетьман Іван Виговський"
складається з двох сюжетних
ліній, які взаємно переплітаються
і доповнюють одна одну: історія
сім'ї Виговських та родини
простого козака Демка Лютая.
Саме через життєпис цих двох сімей
письменник прагне показати ситуацію
в Україні після Переяславської угоди
та смерті Богдана Хмельницького, ставлення
простого народу до намірів своїх провідників.
Цей
роман теж належить до історико-біографічного
жанру. Письменник показав життя
головного героя, в зрілому віці як людину
з уже сформованим характером, життєвою
позицією, певним соціальним статусом.
Ідучи за історичними-фактами, а також
даючи волю художньому домислу, автор
переконливо й аргументовано розкриває
трагічну долю державного лідера, якого
у вирішальний для України час не зрозуміли
й не підтримали представники провідної
верстви суспільства. І.Нечуй-Левицький
в історичному нарисі про І.Виговського
не дає власної оцінки діям гетьмана, але
в романі відчувається авторська позиція
щодо героя: уже з перших сторінок видно
симпатії автора до гетьмана Виговського
як до мудрого політика, який в усьому
прагне наслідувати Богдана Хмельницького,
хоч у деяких питаннях не завжди з ним
погоджується. Письменник співчуває людині
з таким високим інтелектуальним потенціалом,
що не змогла його зреалізувати на благо
свого народу. Іван Виговський, як і інші
патріоти України, прагне втілити в життя
ідеї Б.Хмельницького - відвернути Україну
від темної Московщини, але бачить вихід
не в самостійності: "Визволимо Галичину
і Волинь, зберемо весь наш український
народ докупи, і пристанемо до хисткої
Польщі і матимемо силу і снагу вдержати
самостійність при слабкій Польщі"
14. Письменник засвідчує, що така ідея
гетьмана була прогресивна, але неприйнятна
для народу, який багато натерпівся від
польської шляхти й сподівався "зажити
в щасті" під Росією.
На відміну
від попереднього роману в
"Гетьмані Іванові Виговському"
І.Нечуй-Левицький створив цілу
галерею цікавих, почасти суперечливих
чоловічих і жіночих образів: стомленого
військовими походами і хворобою, інколи
непередбачливого й свавільного в останні
роки життя Богдана Хмельницького, поміркованого
й розважливого Івана Виговського, мудрого
Юрія Немирича, неврівноваженого й хворобливого
Юрія Хмельницького, честолюбної Олесі
Виговської, веселої Катерини, сестри
гетьмана, шанованої та розважливої Ганни
Золотаренко тощо.
Із неприхованою
симпатією І.Нечуй-Левицький змалював
образ Юрія Немирича, овруцького
старости й київського підкоморія,
який, будучи шляхтичем, "залишився
при вірі свого народу і відрікся від привілеїв
свого стану" 15, приєднавшись до Богдана
Хмельницького. Він був справжній патріот:
"...люблю рідний край і ладен служити
на добро йому, поки й мого живоття"
16. Саме думки Юрія Немйрича про розбудову
України як автономної держави, в союзі
з Польщею, в якій гарантувалися б широкі
політичні й культурні свободи для українців,
глибоко запали в душу І.Виговського й
стали одним із поштовхів до підписання
Гадяцької угоди, яка передбачала створення
Конфедерації Польщі й України. Не вина,
а біда І.Виговського і Ю.Немирича, що їхні
плани не здійснилися. Тодішнє українське
суспільство, передовсім провідна верства
не зрозуміли і не підтримали їх. Певна
річ, Конфедерація теж не розв'язала б
до кінця усі проблеми, які б призвели
до створення незалежної Української
держави (про це говорить і той факт, що
Виговського, попри його пропольську орієнтацію,
вбили поляки). Та все-таки це був би крок
уперед у порівнянні з Переяславською
угодою, тобто питання про самостійну
державу українського народу залишилося
б відкритим.
По-різному
можна ставитися до історичних
романів І.Нечуя-Левицького. Можна
їх приймати, можна критикувати
за ідеалізацію чи "пониження"
того чи того історичного героя,
за неточне й неповне висвітлення подій
минулого, але треба взяти до уваги те,
що письменник писав ці романи на основі
тих історичних джерел, які були йому доступними.
Історичний роман, ясна річ, — це не академічний
виклад історії (хоч і цей виклад не позбавлений
суб'єктивізму), і йому властиві чітка
авторська позиція, художній домисел тощо.
Світоглядним орієнтиром письменника
був націоналізм, тобто любов до України,
що позначилося на інтерпретації історичних
подій та осіб. Сюжетну основу романів
І.Нечуй-Левицький побудував за принципом
контрасту характерів героїв, їх життєвої
та моральної поведінки. Найбільш яскраво
письменник розкрився як художник-портретист,
майстер психологічного відтворення внутрішнього
світу героїв, "побутописець". У своїх
романах він прагнув через психологічні
й соціальні чинники простежити причини
деформації людської душі, мотиви віровідступництва
тощо. Хоч би якими барвами малював характери
своїх героїв, він усе-таки не приховує
жалю за змарноване ними життя, втрачені
надії. Автор намагався показати, що віровідступництво,
духовне зубожіння, егоїстичність натури,
прагнення величі за будь-яку ціну призводять
до "обміління" людської душі, до
життєвої та політичної драми.
У своїх
історичних творах І.Нечуй-Левицький
продовжував розвивати художньо-естетичні
здобутки української літератури попереднього
періоду. Письменник відходить од романтичного
зображення національного минулого, основою
його творчої практики стає документалізм.
Історична проза І.Нечуя-Левицького одночасно
виконує дві функції: з одного боку, є посібником
для вивчення історії України, має просвітительський
характер, а з другого — засобами художнього
письма відтворює реальні постаті нашого
минулого.