Філософія та сентименталізм роману “Знедолені” В.Гюго

З подальших розповідей, ми не впізнаємо  нашого каторжника Вальжана. Він став мером міста Монтрея – Приморського, був чесною, доброзичливою людиною, яка допомагала бідним ( хоча вже  під іменем пан Мадлен).

В образі єпископа, що зіграв вирішальну роль у перетворенні свідомості Жана Вальжана, Гюго втілив свої моральні ідеали: доброту, безкорисливість, широку поблажливість до людських слабостей і пороків.

Своє завдання Гюго бачив у тому, щоб відродити моральні ідеали, загублені  суспільством, у якому народ доведений до стану крайньої убогості і безправ'я. Це робить роман Гюго не тільки викривальним, але і проповідницьким – місіонерським, завдяки чому «Знедолені» на Заході часто називали «сучасним Євангелієм», як охарактеризував його і сам Гюго. Головним чином тема відродження особистості просліджується в романі на прикладі головного героя – Жана Вальжана.

Запеклий життям каторжник, що на наших  очах стає чудовою високоморальною  людиною завдяки доброму вчинку єпископа Мірієля, який віднісся до нього не як до злочинця, а як до знедоленої істоти, що бідує в моральній підтримці.

Опис, що дає Гюго своєму герою, цілком реалістичний, але, романтик по своїй  природі, Гюго додає йому ефектні  гіперболічні образи: очі, що блищать з-під брів, «немов полум'я з-під купи труску»; «у цій фігурі було щось лиховісне». Перетворення героя також чисто романтичне, перетворення після грандіозної очисної бури, викликаної великодушним відношенням до нього єпископа.

Вся історія Жана Вальжана, що стоїть в центрі роману «Знедолені», будується на драматичних зіткненнях і різких поворотах у долі героя: Жан Вальжан, що розбиває віконне стекло булочної, щоб узяти хліб для голодних дітей сестри, і засуджений за це на каторжні роботи; Жан Вальжан, що повертається з каторги і якого женуть звідусіль, навіть з будки собаки; Жан Вальжан у будинку єпископа, у якого він намагався украсти срібні ножі і качани й одержав їх у подарунок разом зі срібними свічниками; Жан Вальжан, що став впливовим мером міста, і умираюча Фантіна, що благає врятувати її дитя; Жан Вальжан у зіткненні з «невсипущим оком» правосуддя – Жавером; Жан Вальжан у справі Шанматьє, що повертає його в положення переслідуваного каторжника; подвиг Жана Вальжана, що рятує матроса з військового корабля «Оріон», і його втеча з каторги, щоб виконати обіцянка, дана Фантіні; Жан Вальжан із крихтою Козеттою на руках, переслідуваний Жавером по темних вуличках і завулкам Парижа, і несподіваний порятунок у жіночому монастирі на вулиці Пікпюс; потім, через кілька років Жан Вальжан у злодійському кублі Тенардье, один проти дев'яти негідників, зв'язаний ними і все-таки зумів звільнитися, перерізавши мотузки за допомогою старої монетки каторжника; нарешті, Жан Вальжан на барикаді, де він нікого не убиває, але рятує життя двох людей: Маріуса і свого переслідувача Жавера.

Особливості психологізму роману «Знедолені»  складаються головним чином у  романтично гіпертрофованому зображенні очисної бури, що потрясає всі основи і все звичне світосприймання  людини.

Запеклою несправедливістю, що завжди випробував серед людей, що звик до ненависті Жан Вальжан «смутно усвідомлював, що милість священика була самим сильним настанням, самим грізним нападом, якому він коли-небудь, піддавався, ...що зараз зав'язалася гігантська і рішуча боротьба між його злістю і добротою тієї людини». Боротьба ця є боротьбою різких романтичних контрастів, тому що мова йде про перетворення «чудовиська» у «ангела», про біль, що «надмірно яскраве світло» заподіює очам людини, «яка вийшла з мороку». У результаті цього потрясіння Жан Вальжан і стає зовсім іншою людиною. «Відбулося щось більше, ніж перетворення, – відбулося перетворення», – говорить автор. Протягом роману Жан Вальжан переживає ще кілька щиросердечних криз, однак вони не стільки змінюють, скільки зміцнюють особистість героя в його позитивних якостях.

Наступною ступінню морального розвитку Жана Вальжана була його зустріч з  Козеттою. Поява цієї юної і беззахисної  істоти в його житті додало їй новий  зміст. Він відмовився від своїх  соціальних ідеалів, що хотів запровадити в життя на посаді мера. Усе своє життя він присвячує їй, він, що ніколи не знав дійсної любові, вперше почуває ніжність до цієї дівчинки, і її любов'ю дорожить більше всього на світі. Бути поруч з нею – ось головний зміст його нового життя. І тому йому так болісно усвідомлювати, що він не має права тримати її в монастирі, куди вони вдвох сховалися від переслідувань Жавера. Він, уже далеко літня людина, мріє дожити свої дні поруч з люблячою Козеттою, але в той же час розуміє, що не має права «обкрадати» дівчину, позбавляти її радощів мирського життя, яких вона не знає. Прийшовши до цього висновку, Жан Вальжан негайно залишає гостинний монастир, переживаючи жахливі щиросердечні муки. Не менш складним іспитом є для Жана Вальжана і зіткнення з поліцейським інспектором Жавером – його антагоністом. Жавер створений теж по методу контрасту, але вже стосовно усьому тому доброго і справді людяного, чого навчив колишнього каторжника єпископ Мірієль. Жавер являє собою те саме нелюдське «правосуддя», що Гюго ненавидить і викриває у своєму романі.

Для Жавера головне – «представляти владу» і «служити владі». «Ця людина складалася з двох почуттів – з поваги до влади і ненависті до бунту», але Гюго малюючи характер Жавера перебільшує ці прості почуття і доводить їхній майже до гротеску. Зіткнення на барикаді цих двох героїв, що уособлюють протилежні концепції розуміння справедливості, мабуть, один із самих драматичних моментів роману.

Жан Вальжан здобуває духовну перемогу над інспектором Жавером. Тим  самим він є для нього тим же, чим для нього самого був єпископ Мірієль. Ця свого роду ланцюгова реакція добра (єпископ Мірієль – Жан Вальжан – Жавер) надзвичайно важливий для концепції роману.

Автор навмисно приводить вірного  стража законності Жавера, що не привикли міркувати, до страшного для нього думки, що каторжник Жан Вальжан «виявився сильніше всього суспільного порядку». Йому навіть доводиться визнати «моральну шляхетність знедоленого», що було для нього нестерпно. Так Жавер втрачає ґрунт під ногами. У ньому, як раніше в Жані Вальжані, відбувається вирішальний моральний переворот. Адже дотепер його ідеал полягав у тому, щоб бути бездоганним служителем закону. Однак добро, по Гюго, вище закону, встановленого суспільством. Тому воно штовхає Жавера до страшного для нього відкриття, що «у зводі законів сказано не все», що «суспільний лад не досконалий», що «закон може помилятися» і т.д. Усе, у що ця людина вірила, валилося. Ця внутрішня катастрофа – відступ сил зла перед добром, що несе в собі Жан Вальжан, – приводить Жавера до самогубства.

Людинолюбна позиція єпископа Мірієля, виражена Жаном Вальжаном, зіштовхується  і з логікою революції, представленої  Анжольрасом і його товаришами.  Два типи позитивних героїв, що відповідають моральним критеріям Гюго, постійно виникають і зустрічаються протягом «Знедолених». До одного типу належать активні борці і революціонери з «Суспільства друзів абетки», до іншого – праведники, що керуються у своєму житті принципами добра і всепрощення. Такий єпископ Мірієль і перетворився під його впливом Жан Вальжан. Письменник не протиставляє цих персонажів, а робить їх союзниками, вони в нього як би доповнюють один одного в тому невпинному русі людства, що Гюго називає прогресом і яке наполегливо проповідує. Успадкувавши моральні ідеї єпископа, Жан Вальжан робить їх основою усього свого життя. Навіть виявившись на барикаді, він не бере участь у бойових діях, а лише намагається захистити що борються, одержавши наказ розстріляти свого вічного переслідувача Жавера, що проникнув на барикаду як шпигуна, він відпускає його на волю, продовжуючи вірити, що лише добром і милосердям можна впливати на людину. Цим він, звичайно йде в розріз з ідеями революції (і за це був засуджуваний у свій час радянськими критиками).

У розділах присвячених повстанню, фігура Жана Вальжана з його ідеями милосердя, природно відсувається на задній план героїчними образами Анжольраса і Гавроша і тим пафосом революції, що їх надихає. Але коли в трагічний момент загибелі барикади Жан Вальжан, зваливши собі на плечі важко пораненого Маріуса, спускається в підземну клоаку Парижа і, рухаючи в напівтемряві, серед потоку нечистот, десятки разів ризикуючи життям, усе-таки рятує юнака від неминучої смерті – увагу читачів знову переключається на цю людину, що втілює собою незвичайна моральна велич.

Недарма цей розділ називається «Бруд, переможений силою душі». Гюго говорить про нього, що «з його струменіли потоки бруду, але душа була повна нез'ясованим світлом». Те, що Жан Вальжан рятує Маріуса, робить йому ще більше честі. Адже він розуміє, що саме ця людина – головна перешкода його щастя з Козеттою. В останній період свого життя Жан Вальжан сам прирікає себе на самітність, уступивши улюблену Козетту Маріусу і добровільно усуваючись з її життя, щоб не перешкодити її щастю, хоча це самоусунення його убиває. Це самий останній і самий складний крок у його житті, що був винагороджених захопленими молодими людьми, але, на жаль, занадто пізно. Однак можна сказати, що Жан Вальжан вмирає щасливим, так, як умирають праведники, що усвідомлюють, що цілком виконали свій земний борг.

В поглядах Жана Вальжана, представника народу, Гюго намагався розкрити свою точку зору на справді шляхетне, гуманну поведінку людини, незалежно  від того, чи підприємець така людина чи працівник.

Так поряд з героїзмом боротьби і революції Гюго у своєму романі оспівує і героїзм моральної величі. Саме таке головне кредо його роману. Моральну еволюцію в романі переживає і Маріус. На його прикладі Гюго показує нам еволюцію свідомості молодої людини епохи Реставрації, пережиту колись їм самим. Це складний і багатогранний характер, що грає важливу роль у концепції «Знедолених». Описуючи драматичний розрив Маріуса з його дідом – старим консерватором Жільнорманом і «відкриття» батька – полковника Понмерси, що віддав життя служінню «наполеонівському мечу», Гюго 60-х років, що давно вже переборов бонапартистські ілюзії своєї юності, критично зауважує, що, «захоплюючись генієм», Маріус заодно «захоплювався і грубою силою». Маріус, закоханий у Козетту, Маріус, інтимний щоденник якого є типовим зразком романтичного ліризму дуже близький романтичним героям із драм Гюго 30-х років. Однак цього романтичного героя автор ставить тут у реальну обстановку і змушує прилучитися до передових політичних рухів його часу. Він приводить його в «Суспільство друзів абетки» і робить одним з героїчних захисників червневої барикади.

Маріус – також один з непослідовних  образів, створених Гюго. Він, активний захисник барикади, начебто зовсім забуває про ідейні шукання своєї  юності і про героїку барикад, як тільки повертається у своє респектабельне буржуазне сімейство, за що А.І.Герцен назвав Маріуса «типовим представником покоління, що мерзіє». Не на його користь говорить і його щиросердечна нечуйність, він охоче вірить у те, що Жан Вальжан – швидкий каторжник, і треба триматися від нього подалі. Лише завдяки випадковості він довідається правду і захоплюється щиросердечною величчю цієї людини. « Усе, що є на світі мужнього, доброчесного, героїчного, святого, – усі в ньому!» – с захватом викликує Мариус. Антиподами Жана Вальжана, Фантіни й інших позитивних героїв роману виступає сімейство Тенардьє. Споконвічно знаходячись у положенні кращому, чим у Жана Вальжана, тобто маючи можливість жити чесною працею, Тенардьє опускається від власника трактиру до злиденного бандита і тягне за собою і дружину і дочок. Тільки одна Епоніна змогла піднятися над ними під впливом любові до Маріуса.

                                          Висновок

Роман «Знедолені» практично миттєво придбав величезну славу по усьому світі. Його переводили на безліч мов, усі передові люди зачитувалися ім. Його головні герої, при всім їхній майстерному, детальному-реалістичному відтворенні, сприймалися все-таки не стільки як люди, але як символи: каторжник Жан Вальжан утілював щиросердечну шляхетність простого народу, нещаслива Фантіна – жертовність материнства, єпископ Міріель – нескінченне милосердя, революціонер Анжольрас – героїзм і бунтарський порив у скиненні царства несправедливості. Саме тому Флобер і Бодлер в один голос сказали про роман: « Людських істот там ні». У цьому висловленні була частка істини; у «Знедолених» розповідається про виняткові людські натури, одні з яких вище звичайних людей по доброті і шляхетності, інші – нижче по жорстокості і підлості, як, наприклад, мародер - трактирник Тенардье. Мабуть саме в цьому перебільшенні, у цій надмірності і позначався романтизм Гюго. Однак його перебільшення виправдані, тому що його герої наділені шляхетними справжніми почуттями.. Роман буяв не тільки елементами реального життя, але й історичний матеріал грав у ньому важливу роль. Зрозуміло, задача відродження моральних ідеалів не була прерогативою одних тільки письменників-романтиків. Зовсім не випадково один із французьких дослідників, Андре ле Бретон, помітив, що роман Гюго наближається до високоодухотворенному росіянина роману, особливо до творчості Л.Н. Толстого. Ця близькість, що складається в наполегливих пошуках моральних зразків, властивих і Гюго й автору «Війни і світу», підтверджується відкликанням самого Толстого, що вважав «Знедолені» кращим романом усієї французької літератури XIX століття.

Список  літератури:

1. Євніна Е.М. Віктор  Гюго. – Москва: Наука, 1976. – 215с.

2. Трескунов М. Віктор Гюго: Нарис  творчості. – Москва: Гослитиздат, 1954. – 421с.

3. Сафронова Н.Н. Віктор  Гюго. – Москва: Освіта, 1989. – 176с. 

4. Моруа А. Олімпіо,  або життя Віктора Гюго / Пер. з фр. Н. Немчинової і М. Трескунова. – Москва: Книга, 1982. – 416с.