Естетизм, гидонизм в романе О.Уайльда "Портрет Дориана Грея"

Естетизм - напрям у англійському мистецтві та літературі 1880-1890-х  років, який представили письменник, теоретик, історик мистецтва Волтер Пейтер та угру-пування поетів і художників, теоретиків літератури й мистецтва - Артур Саймонс,

Обрі Бьордслі, Оскар Вайльд та інші, що об'єдналися навколо журналів "Жовта книга" і "Савой". їхнім ідеалом мистецтва стала творчість майстрів Середньовіччя і раннього Відродження.

Особливість естетизму полягала у тому, що він, перебуваючи поза рамками пересічної моралі, діяв лише у сфері мистецтва, де "дозволене" і "недозволене" диктувалося волею  митця і підлягало тільки суду естетичних законів. Естетизм виявив переваги художньої вигадки, уяви і майстерності художника перед копією життя. Творчі здобутки митців цього напряму мали значний вплив на розвиток мистецтва XX століття, зокрема на творчість  англійських і російських символістів, а також Т.-С. Еліота, В. Вульф, М. Пруста, Дж. Джойса.

Вся естетика О.Вайльда - це низка парадоксальних суджень. Але естетичне вчення Оскара не можна розглядати окремо від тогочасної дійсності, а отже, лицемірної вікторіанської моралі, виклик якій кинув письменник як своєю поведінкою, так і художніми творами.

Особливості естетизму письменника

1) перебільшує творчу  грань мистецтва, заперечує відбиття  мистецтва у дійсності;

2) підкреслює, що мистецтво  не залежне від життя і вище  за нього; бачить завдання мистецтва  не в копіюванні дійсності,  а в створенні для нього  ідеальних зв'язків;

3) відводить найвище місце  красі;

4) стає переконаним, що  мистецтво байдуже до морального  і аморального: виховання добра  не є його завданням;

5) заперечує будь-які соціальні  та моральні цінності, що лежали  в основі теорії мистецтва;

6) митець - творець прекрасного;

7) він не прагне нічого  доводити. Довести можна навіть  безпечні істини;

8) митець не має етичних  уподобань. Етичні уподобання  митця призводять до непрощенної  манірності стилю;

9) найвищим критерієм  для твору мистецтва є досконалість  його форм. Ті, що в прекрасному  вбачають бридке, - люди зіпсовані.  Це вада;

10) ті, що в прекрасному  здатні побачити прекрасне, - люди  культурні. На них є надія.  Але обранцями є ті, для кого  прекрасне означає лише одне - Красу.

Гедонізм — філософський напрям етики, який вважає радість від фізичного задоволення вищим благом і умовою щастя у житті. Поняття гедонізму (у визначенні Епікура) використовується для опису матеріально орієнтованого, корисливого погляду на життя. Філософія гедонізму

Основоположником гедонізму  вважається Арістіпп (435—355), сучасник Сократа. Арістіпп розрізняє два стани душі людини: задоволення як м'яке, ніжне і біль як грубий, поривчастий рух душі. При цьому не робиться відмінності між видами задоволення, кожне з яких в своїй суті якісно схоже на інше. Шлях до щастя на думку Арістіппа лежить в досягненні максимального задоволення і уникненні болю. Сенс життя за Арістіпом полягає саме у фізичному задоволенні.

Утилітарист Джеремі Бентам називає такий підхід обачністю гедонії. Генрі Сидгвік (Henry Sidgwick) в своєму описі утилітаризму XIX сторіччя розрізняє між етичним і психологічним гедонізмом. Психологічний гедонізм є антропологічною гіпотезою про прагнення людини збільшити власні радощі. Таким чином перспектива задоволення або уникнення розчарування є єдиним мотивом вчинків людини. Етичний гедонізм є у свою чергу нормативною теорією або групою теорій про те, що людина повинна прагнути до задоволення — або власного (егоїзм гедонії) або загального (універсальний гедонізм або утилітаризм). На відміну від Сидгвіка, прихильника універсального гедонізму, Бентам писав: