Епічна драматургія і епічний театр Бертольда Брехта

Епічна драматургія і  епічний театр Бертольда Брехта

Епічна драматургія і епічний театр Бертольда Брехта  одне із найяскравіших явищ в мистецтві XX століття. Творче новаторство німецького драматурга полягає в тому, що він створив театр не тільки новий за фомою, але й за змістом, за характером і силою впливу на глядача. В цьому - величезна естетична цінність спадщини Брехта. Свою драматургію Брехт називає «неарістотелівською», «епічною». Така назваобумовлена тим, що звичайна драма будується за законами, сформульованими ще Арітотелем в його праці «Поетика», що вимагали обов’язкового емоційного вживання актора в образ. Визначальним у своїй теорії «епічного театру» Брехт робить розум. «Епічний театр, - говорить драматург, - апелює не стільки до почуттів, скільки до розуму глядача». Театр повинен стати школою думки, показати життя з істинно наукових позицій, в широкій історичній перспективі, ї допомагати глядачеві зрозуміти мінливий світ і самому змінююватись.

Театр повинен не тільки відображати події, але й активно впливати на них, стимулювати, будити активність глядача, змушувати його не співпереживати, а дискутувати, займати критичну позицію. При цьому Брехт не відмовляється від прагнення впливати також на почуття та емоції.

Основним принципом брехтівського епічного театру є ефект відчуження. Цей принцип характерний для традиційних театрів Сходу (китайський театр музичної драми, японські театри «Но» і «Кабукі»). Про  те у німецького драматурга ефект відчудження має новий зміст. У сценічному мистецтві Сходу він (ефект відчуження) передбачає звичайне зображення незвичайного і сприяє виникненню сценічної ілюзії, емоційному вживанню глядача у події, що відбуваються на сцені. А у театрі Іірехта ефект відчуження передбачає незвичайне зображення звичайного. Він сприяє посиленню сценічної умовності та активізує розумову діяльність глядача. Ефект відчуження досягається системою акторської майстерності, оформленням сцени, музикою. З цією метою Брехт часто вводить у свої п’єси хори і сольні пісні, в яких пояснюються і оцінюються події спектаклю, а також розкривається звичайне з несподіваного боку («Пісня про велику капітуляцію» матінки Кураж в п’єсі «Матінка Кураж та її діти» та ін.).

Іншою традицією, на якій виростає новаторська драматургія Брехта, була теорія Арістотеля.

Створивши «неарістотелівську» драматургію, Брехт переглянув основні положення давньогрецького теоретика мистецтва і наповнив їх новим змістом згідно з вимогами сучасності. Арістотель вбачав у мистецтві засіб облагоражування внутрішнього світу людини, Брехт бачив завдання мистецтва у зміні об’єктивного світу через зміну ставлення людини до цього світу. Брехтівські драми завжди багатофабульні, кожний епізод композиційно завершений, а єдність дії  змінена єдністю ідеї, яка і виступає як цементуюче начало багатоепізодичних і, часом, не зв’язаних однією фабулою п’єс Брехта.

Своєрідну інтерпретацію мала в творчості Бертольда Брехта і літературна спадщина епохи Просвітництва. Драматург поділяв погляди Шіллера, Лессінга, Дідро, які вбачали завдання мистецтва в просвіті людства, проте головну увагу приділяв перетворювальній сутності мистецтва.

Розвивав думки німецького просвітника Якоба Ленца про епізацію драми Брехт в рамках епічної драматургії «характерність і подійність». Відштовхуючись від категоричного розподілу Ленца драми на комедію і трагедію, Брехт у своїх п’єсах поєднує трагічне і комічне. Його герої ніколи не бувають або комічними, або трагічними: «вони всі - то трагічні, то комічні» і викликають у глядача то співчуття, то ненависть, то іронічну посмішку.

Новим змістом наповнює Брехт і такий традиційний прийом драматургії, як ремарка. Брехтівські ремарки створюються не тільки для визначення психологічного стану героя. Багато ремарок брехтівських творів («Круглоголові і гостроголові», «Матінка Кураж та її діти» та ін.) - це замальовки, зроблені за композиційними законами живопису.

Як один із прийомів відчуження Брехт розглядає і музику. І поскільки ефект відчуження спрямований на перетворення глядача із пасивного споглядача у співавтора спектаклю, то музика сприяє виконанню цієї задачі.

Новаторські пошуки драматургії привели Брехта до створення так званих п’єс-парабол. Своїм п’єсам-параболам, Брехт завжди надавав конкретного соціально-історичного і політичного характеру («Що той солдат, що цей», «Круглоголові і гостроголові» та ін.). Саме в цьому головна відмінність брехтівських п’єс-парабол від традиційних п’єс-притч.

Творчо засвоював Брехт і досвід своїх сучасників - Станіславського, Мейєрхольда, Вахтангова.

Брехтівське мистецтво - переконливе свідченя того, що художнє новаторство неможливе без критичного і творчого освоєння традицій. Взаємозв’язок новаторства і традицій в драматичній теорії і практиці Брехта - безсумнівний доказ того, що новаторство є не що інше, як перехід традицій в свою нову якість в процесі розвитку історії безперервної еволюції естетичного і художнього досвіду людства.