Ідейно-художня своєрідність творів української літератури від давнини до сучасності

МІНІСТЕРСТВО  КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ 

ХАРКІВСЬКА  ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ 

Кафедра мистецтвознавства, літературознавства та мовознавства 
 
 
 
 
 
 

Контрольна  робота 

з курсу: “Історії української  літератури” 

“Ідейно-художня  своєрідність творів української літератури від давнини до сучасності” 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

План 

1. Григорій  Квітка-Основ'яненко. Сентиментально-реалістична  повість “Сердешна  Оксана”.
2. Леонід Глібов - байка

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1) Григорій Квітка-Основ'яненко.

Сентиментально-реалістична повість “Сердешна Оксана”. 

ГРИГОРІЙ  КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО

(1778—1843) 

    Григорій  Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова  в дворянській  родині (від назви  слободи й походить його псевдонім —  Основ'яненко),  —  український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови. 

    У 1841 році в альманасі «Ластівка» побачила світ повість Г. Квітки - Основ'яненка «Сердешна Оксана». Цей твір був високо оцінений Т. Шевченком, П. Кулішем, В.Далем, О. Потебнею. Що ж підкорювало в ньому відомих письменників та мовознавців? Звичайно ж, відповідність християнській моралі, тобто найблагороднішим людським ідеалам. «...Ставлячи за найпершу повинність натури людської моральну чистоту, особисту правдивість та добрість,— писав С. Єфремов,— Квітка й шукав зразків цього в людях...» 

    Материнська любов долає все: і людські  пересуди, і холод душі доньки, і  власне знесилення горем та переживаннями... Повість “Сердешна Оксана” - одна з найкращих, поряд із “Марусею”, “Козир-дівкою”, бо, як писав критик Василь Горленко, в них живе світла й благодотна душа їх творця.

    В “Сердешній Оксані” - “нема на світі  нічого луччого і Богу милішого, як серце матері до своїх діточок”.

    Образ головної героїні повісті Оксани, її доля і являють собою згусток  морально-етичних проблем, що розв'язуються автором з надзвичайною майстерністю. Оксана, донька сільської вдови Векли  Ведмедихи, покохала капітана, який разом із солдатами прийшов у їхнє село на постій.

    Повіривши в кохання капітана, Оксана тікає  з ним, кинувши напризволяще матір. Пізніше, дізнавшись про намір капітана видати її заміж за денщика чи програти у карти, в душі дівчини зростає почуття ненависті до зрадника. Саме з цього моменту автор переходить до зображення не тільки соціально-побутового конфлікту, ай з надзвичайною майстерністю розкриває психологічний стан героїні. Оксана, доведена до відчаю, розуміє своє моральне падіння, її пригнічує почуття провини перед матір'ю. І, найголовніше, воліє прийняти яку завгодно покуту, щоб отримати Боже й людське прощення. Оксана замислюється над долею маленького сина. До речі, до розуміння власної відповідальності вона проходить певний шлях вагань.

    У страшному психологічному стані, близькому  до божевілля, вона знаходить винуватця  власної трагедії — сина. «Воно  не дитя мені, воно ураг мій... Отут, у  канаві, викопаю йому гарненьку ямку, положу його любенько... та разом землею і засиплю, і гробик виведу; воно і не зчується, мов засне... Нехай копитан ськає свого сина!..» Але дитина, прокинувшись, виводить жінку із цього жахливого стану. Це було воскресінням героїні. Початком нового життя. Г. Квітка-Основ'яненко зворушливо описує сцену, як малий Митрик, простягаючи рученята до матусі, забелькотів: «Мамо!.. Мамо!.. Бозя!..» Саме останнє слово і стало тією магічною силою, що повернула героїню до дійсності, до усвідомлення материнського обов'язку. Власна трагедія поступилася місцем природній силі духу жінки.

    Пройшовши нелегкий шлях життєвих випробувань, Оксана стала сердечнішою у ставленні  до людей. Тому слово «сердешна» у  назві твору можна розцінювати двояко. У цьому слові — і трагедія жінки, і відродження кращих рис, що властиві українкам. Повість закінчується щасливо. Петро, звичайний сільський парубок, у своїх почуттях до Оксани, її матері, Митрика піднісся до вершин справжньої любові, виявляючи справжнє душевне благородство. На мою повість Г. Квітки - Основ'яненка має більш поміркований характер, бо наближена до піднесення найблагородніших людських ідеалів. У 1918 році, літературознавець Василь Бойко писав: «Мораль Квітки — загальнолюдська мораль, мораль християнська, яка ще не стала трюїзмом, а повна глибокого значення для кожної людини в усі часи». Саме це і визначає інтерес до твору наших сучасників.

    Твір  написаний в літературному стилі  сентименталізмі, який виник у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору.

    Письменники-сентименталісти  відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.

    Переосмислення  біблійних мотивів у повісті "Сердешна Оксана", відчутний вплив біблійної  притчі про блудного сина. Векла  Ведмедиха постає і як мати, і  як християнка, особливо коли вона прощає доньку-покритку, керуючись при цьому принципом Божої любові до ближнього.

    Письменник  досяг у повісті «Сердешна  Оксана» (1838), де розробляється злободенна в ті часи тема — зведення паном  дівчини-селянки. Частину вини за життєву  драму покритки Оксани він перекладає на саму героїню, яка, мовляв, порушуючи узаконені норми станового поділу, прагнула перейти в інший, вищий стан, що й сприяло зближенню її з паном офіцером. Однак, акцентуючи на соціальній природі розбещеності капітана, па його суто панському ставленні до «мужички» Оксани, письменник трактує основну колізію як безкарне насильство й знущання типового представника гнобительського класу,—з його розбещеною мораллю та панськими правами й можливостями,— над безправною, беззахисною селянкою. Важливе значення для надання повісті саме такого, соціального, ідейного спрямування має епізод, коли капітан з позицій свого офіцерського становища наказує сільській владі — голові «розквартирувати» його на постій в Оксанину хату; особливо ідейного навантаження письменник надає своєму ліричному відступу- загальненню: «Оксано, Оксано! якби ти більше панів знала.., ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години... Не диво їм одурити селянку... вони... гублять тих, що їм піддасться».

    Описуючи  позбавлення багатіями і владою Оксаниної матері її землі й господарства, письменник одним з перших порушує питання про тогочасну правову нерівність жінки.

    Майстерне відтворення соціальної психології героїв, аналітичне зображення суперечливої динаміки внутрішнього світу Оксани, розвитку її індивідуального характеру, прагнення письменника до крити-ко-аналітичного розкриття сенсу реальних суспільних закономірностей — усе це свідчить про появу в художньому методі Квітки-Основ'яненка зародкових ознак критичного реалізму.

    Чотири жіночі постаті Квітчині являють собою різні сторони у вдачі української жінки взагалі. Маруся й Галочка з одного боку, Ївга та Оксана з другого — з перевагою у перших ідеальних мотивів і з твердою практичністю цих двох — добре єднають чисту вдачу української жінки, її велику силу любові й самопожертви з її ж-таки енергією та незламністю — ті риси, що роблять з неї самостійну особу і в індивідуальному, і в громадському житті.