Биография Олександра Довженко

    Наприкінці сорок шостого року він почав знімати картину під робочою назвою „Життя в цвіту” – про радянського селекціонера Мічуріна. Сталіну така назва не сподобалася, і він назвав картину „Мічурін”.      Син Сталіна Василь згадував, що батько під час перегляду „Мічуріна” кілька разів плакав. Можливо, вершителю народних доль був дуже близький образ зухвалого і самотнього вченого, за порухом руки якого розквітали сади.      За фільм „Мічурін” Олександра Довженка вдруге нагороджують Сталінською премією. Здавалося, колишню репутацію відновлено, але Олександра Петровича це не тішить. Він тяжко переживає розлуку з Україною. Йому здається, що він помре, так і не побачивши рідної землі. Усе частіше Олександр Петрович пише в щоденнику про сильний біль у серці.

     Перемагаючи страждання, Олександр Довженко написав сценарій фільму „Поема про море”. Стрічка мала розповідати про створення на Дніпрі Каховського водосховища. Довженка захоплювало колосальне перетворення великої української ріки, але водночас йому боліло затоплення мальовничих сіл і містечок. Робота над сценарієм дала Олександру Петровичу можливість знову бути в Україні. Він місяцями жив у Новій Каховці. У Москві вже були створені ескізи до фільму і відібрані актори на головні ролі. Але Довженкові не судилося навіть розпочати зйомки „Поеми про море”.

      Двадцять п’ятого листопада п’ятдесят шостого року Олександра Петровича не стало. Він помер на руках Юлії Солнцевої в своїй московській квартирі. Офіційна причина смерті – серцевий напад.      Олександр Петрович хотів, щоб його поховали на київських кручах, звідки відкривається шлях на його рідну Чернігівщину. Але останнім притулком великого українського майстра став головний цвинтар Москви – Новодівиче кладовище.      Після смерті Олександра Петровича Юлія Солнцева передала його особисті папери до Центрального державного архіву літератури і мистецтва СРСР. Тепер цей архів належить Росії. І сьогодні саме там зберігаються оригінали щоденників Олександра Петровича. Щоденники ж, які останніми роками виходили в Україні, були передруковані з машинописних копій, наданих Юлією Солнцевою.

       Складається враження, що ніхто навіть не прагнув знати, яким Олександр Петрович був насправді. І, схоже, відкрити справжнього Довженка ми зможемо ще не скоро.      За заповітом Юлії Солнцевої, доступ до всіх щоденників Олександра Довженка буде дозволено лише в дві тисячі двадцятому році. А поки що ми можемо шукати Довженка в його Фільмах.