Антицерковна та антифеодальна спрямованість «Декамерона» Джованні Бокаччо

Реферат

з ІЗЛ

з теми: «Антицерковна  та антифеодальна  спрямованість 

«Декамерона»  Джованні Бокаччо»

студентки 242 групи

факультету  іноземної філології

ЧДУ ім. Петра Могили

Мякініної Галини 
 
 
 
 
 
 
 

                               Кафедра теорії та історії зарубіжної літератури

                                          Доцент Береза І. Ю.

Вступ 

   Епоха Відродження посідає визначне місце у розвитку та історії світової літератури: вона була і залишається духовним і культурним феноменом. Ренесанс – це не тільки відродження античності та виникнення інтересу до старогрецьких і староримським пам’яток, а й велика історична смуга в житті європейського суспільства, яка була увінчана гуманізмом.

   Гуманісти виступали не лише проти церковної  доктрини аскетизму і проти Середньовічної моралі, вони виробили новий погляд на людину, яку ставили у центр усього. Вони вірили в необмежені можливості людського розуму, обстоювали право людини на земні радощі, на свободу думки, вважали найвищою метою існування людини побудову справедливого суспільства. Аскетичній моралі христиняства гуманісти протиставляли античний ідеал гармонійного розвитку людини.

   Джованні  Бокаччо як італійський представник  Ренесансу, де він, до речі, і зародився, був чистокровним гуманістом. У його шедевральному «Декамероні»  чітко спостерігається антицерковна й антифеодальна спрямованість. Акцентуємо далі на ній увагу.

   Тема  є актуальною у наш час, адже вона відображає тодішню епоху, допомагає  зрозуміти цілі гуманізму, встановити причинно-наслідкові зв’язки історичних та соціальних змін Відродження, побачити проблеми періоду, які є, насправді, «вічними» і навіть сьогодні зустрічаються у людей. А знайти вирішення цих проблем дає змогу нам Джованні Бокаччо і його сто дивовижних новел! 
 
 
 
 
 
 
 
 

Філософія Ренессансу

   Ренесанс визначається як історичний процес ідейного й культурного розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій, що має самобутню цінність. Його елементи починають проявлятися на пізній фазі феодалізму й обумовлені розкладанням, що починається, феодальної системи. Весь процес триває аж до ранніх буржуазних революцій.

   У розвинених країнах Європи вже на переломі XII і XIII ст. у зв'язку з розвитком  ремесел і торгівлі, з розквітом  міст відбувається ріст продуктивності праці. Місто представляло силу, завдяки  якій феодалізм прийшов до вершин своєї економічної зрілості, але разом з тим у росту міст проявлялися риси, які переходили за рамки феодального ладу. Із прогресуючим економічним розвитком міст зв'язаний процес швидкого нагромадження торговельного й лихварського капіталу, а згодом виникають зародки (локальні, обмежені, нестійкі) капіталістичних виробничих відносин. Мануфактури були, однак, спочатку скоріше виключенням, чим правилом. У сутності Ренесанс є періодом подолання попередньої тривалої стагнації продуктивних сил.

   У феодальній Європі існували більші розходження  в економічному, політичному й  культурному розвитку міст, тому Ренесанс не виникає відразу у всіх країнах, але насамперед у найрозвиненіших. Його колискою є Італія - майже весь перший період свого розвитку Ренесанс був «італійським явищем», і лише в другому періоді він здобуває європейський характер. В історіографії на Заході існує лапідарна хронологія Ренесансу: ранній Ренесанс - Trecento (починаючи з 1300 р. XIV в.), зрілий Ренесанс-Quattrocento (XV в.), пізній Ренесанс - Cinquecento (XVI в.). Це розподіл безпідставно, тому що воно абстрагується від національних і інших розходжень розвитку Ренесансу в різних країнах тодішньої Європи. .

   Головні носії ідеології Ренесансу - міські вищі шари, умільці, міщани, монастирські й церковні інтелектуали - перебували в гострому політичному протиборстві із середніми й нижчими шарами міського населення, нехтували бідноту («плебс»), незаможних. У той період ще не дозріли класові протиріччя між міщанами й феодальним дворянством, навпаки, дворяни й навіть високі представники церкви симпатизували міщанським шарам, положення й спосіб життя яких представлялися привабливими.

   Ідеологія Ренесансу має подвійну спрямованість: з одного боку, антифеодальну, з іншого боку - антиплебейську. Міщанські верхи прагнули стабілізації й розширення товарно-грошових відносин за допомогою реформ державного апарата й церкви. Термін «ренесанс» правильно вживати саме в цій класовій визначеності. Головний зміст і навіть головну рису цього історичного процесу відбиває не дослівний переклад цього терміна (фр. renaissance - відродження, тобто відродження, новий розквіт античної культури, науки й філософії), а антифеодальний зміст процесу, спрямованість проти церкви, дворянства й всіх феодальних порядків.

   Для мислення, ідеології й культури Ренесансу  вирішальною тенденцією, що характеризує переворот, є перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння миру. Це процес діалектичний, суперечливий, складний, здійснюється він повсюдно, але в різних модифікаціях, варіантах, формах.

   Ренесанс  охоплює ту фазу історії, у якій християнська релігія вже не має домінуючої, монолітної позиції. Цей переворот  відбувається насамперед у релігійних рядах; ні у філософії, ні в мистецтві  або літературі відразу не усувається існуючими сторіччями традиційний напрям думок.

   У боротьбі із середньовічним теократизмом на перший план культури Ренесансу  виступають гуманістичні, антропоцентричні мотиви. Презирство до земного єства  заміняється визнанням творчих  здатностей людини, розуму, прагнення до земного щастя. Реалізація людяності припускає освоєння досягнень культурного багатства минулого, тому гуманізм Ренесансу спонукує інтерес до античної культурної спадщини, до оволодіння багатоликим багатством древньої філософії. Знову й по - іншому відкриваються Платон і Аристотель, а також неоплатоніки, стоїки, епікурейці, Цицерон і ін. Їхня філософія розглядається в історичному контексті. Ренесанс - це насамперед вільне осмислення добутків античності, відмова від готових і незмінних істин. Замість поняття істини самої особистості надаються можливість і право вирішувати, що істинно, а що ні. Древні філософи приймаються скоріше як союзники, чим «вища інстанція». Учені, філософи вже виступають не як представники закритих шкіл, але як окремі дослідники. Цьому відповідали нові форми філософського пояснення, індивідуального стилю літературної обробки. Як реакція на схоластичну складність повсюдно спостерігалося прагнення до більше зрозумілого викладу. Проти колишнього схематизму більше враховується реальність, увага зосереджується на питаннях, які мають практичне значення й користь.

   Однак було б неправильним ідеалізувати гуманізм Ренесансу й не зауважувати його внутрішніх протиріч, які зрештою  відповідають його історичної обумовленості XIII-XV ст. Границі ці зримо проявляються в елітарності, в «аристократичних» тенденціях. Так, гуманістичні ідеї моральності були призначені вищим соціальним колам і класам, що мали можливість одержати утворення. Люди, які проголошували гуманізм, мали доступ до античної культури й філософії, знали мови (знання латинської мови, літератури було істотною ознакою Ренесансу). Не можна забувати, що гуманізм Ренесансу із самого початку різко суперечив аверроїзму (у деяких роботах викладається думка, що італійський гуманізм є католицькою реакцією на вчений аверроїзм), тому що гуманісти насамперед підкреслювали суб'єктивну, активну, практичну сторону пізнання.

   Поворот до антропоцентризму не можна тут  розуміти спрощено, що як миттєво перемагає  дія або як якесь «прозоро чисте» вираження матеріалістичних поглядів. Суть у тім, що гуманізм Ренесансу проявлявся в революційних ідеях, звернених на внутрішню, земну «божественність» людини, у відмові від зовнішньої «інституціональної» істини божої, у залученні людини до життєвої активності, у твердженні віри людини в себе. Але й це нове, безсумнівно прогресивне, будучи історично обумовленим, могло виявитися лише в тій або іншій формі, обумовленої рамками релігії.

   Часто дискутується проблема відносини між  Ренесансом і Реформацією. Іноді спрощено затверджується, що між ними існує протилежність, що складається в тім, що Ренессанс - явище міжнародне, загальноєвропейське, тоді як Реформація - явище лише національне (німецьке). Істотним, однак, є те, що Ренесанс і Реформація мають загальну антифеодальну спрямованість, у їхній основі лежить антифеодальний рух, носієм якого у феодальному суспільстві, що розкладається, були міські шари суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворення суспільства шляхом розширення світського утворення, то Реформація залишається в рамках середньовічного миру думок людини й у цих границях пропонує йому новий, спрощений шлях до бога. Ідеї Ренесансу могли активізувати лише верхні буржуазні шари (у сутності не було ніякого гуманістичного варіанта, що виражає інтереси середніх і нижчих шарів); навпроти, ідеї зміни церкви і її навчань - як головний зміст Реформації - були здатні мобілізувати середні й нижчі шари суспільства, більше прив'язані до релігійних подань у силу умов свого існування. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Джованні  Бокаччо 

   Джованні  Бокаччо був другим (після Петрарки) великим італійським гуманістом. Як і Петрарка, він поєднував у  своїй особі письменника-художника  і вченого-філолога. І хоча Бокаччо  вважав свого старшого сучасника  своїм головним учителем, його дарування лежало у дещо іншій площині, оскільки прийнято вважати, що він був поетом купецького стану відокремлених міст-держав. Це визначає новаторство автора «Декамерона» в галузі літератури.

   Ще на початку своєї творчості Бокаччо розробляв власний підхід до сучасних йому жанрів, наприклад, психологічної історії, роману, створивши «Елегію мадонни Фьяметти». Вже в цьому творі автор використовує в якості літературної реальності сучасне для нього життя, а в якості головної героїні – сучасницю. Тільки Бокаччо розробляв жанр новели, що вважався в його епоху низьким. Саме з новел складається головний його твір - «Декамерон». І це не єдине новаторство книги.

   У «Декамероні» вперше в історії літератури героєм широкої і цілісної розповіді стає сучасне автору суспільство. Сама форма твору не є новаторською. У пам'ятках попередніх епох діяли якісь фігури міфічного чи реального, але дуже далекого минулого. Подібну складову структуру, коли ціле складається з багатьох частин, що мають яку-небудь спільну рису, мали, наприклад, санскритські веди або Біблія, арабська збірка казок «Тисячі і однієї ночі» або перська збірка «Книга папуги», а більш сучасні - романи артурівского циклу. У них діяли або герої епосу, або окремі соціальні групи, роди, касти, що прийшли з міфів і легенд. А в середньовічних притчах-повчаннях - «exampla» - образи часто запозичувалися з агіографій, життєписів або трактувалися як абстрактні характери, які тяжіли до типовості. Ці герої належали до дуже далеких читачеві світів, далеких, по-перше, у часі, по-друге, у соціальному відношенні. Герої повинні були стати прикладом для наслідування, таким собі ідеалом, з якого треба брати приклад, тому дистанція між героєм і читачем була велика.

   Не  такий «Декамерон». Так, Бокаччо  використовує відому форму, характерну для більш епічних творів, але він рішуче «знижує», вже з самого Вступу, розповідь і тісно пов'язує її із сучасністю, наповнюючи «Декамерон» впізнавальною злободенністю. Це вже не епопея, а, швидше, комедія, адже її мета - не повчати і навчати, а «підбадьорити та розважити». До того ж мова у новелах іде про людей, що живуть в ту ж епоху, що й автор, і про найпалкіші питання епохи.

   Вже у Вступі автор говорить про події  недавнього часу - «останню чумну пошесть», тобто чуму 1348 року. Дев'ять десятих описаних у «Декамероні» подій та героїв відноситься до епохи (виняток - Х день). Більше того, Бокаччо вводить в оповідання образи сучасників, живих або зовсім нещодавно померлих, безсумнівно відомих сучасному автору і читачеві. Все це – приклади безпосереднього відображення дійсності, тенденції «описувати випадки і пригоди, що сталися як в новітні, так і в стародавні часи». Особливо помітна ця орієнтація у перших рядках новел: «не багато років минуло, як ..." - хронологічна наближеність, недавнє минуле, «як ми бачимо щоденно ... » - безпосередню вказівку на сучасність, що відбувається.

   Ще  одним зі способів «осучаснення»  є уточнення місця, аж до детальної вказівки. На противагу попереднім «Декамерону» епічним творам, де часто фігурують якісь казкові світи або цілком реальні місцевості, але які мають казкову забарвлення описів, дія у Бокаччо розвивається у цілком конкретних місцях, які звучать на вустах. Зрозуміло, такі точні географічні визначення мимоволі обростають повсякденними подробицями. Так, Венеція у другій новелі четвертого дня згадується як «гнездилище усілякої скверни»; а ось опис Марселя у третій новелі того ж дня: «Наскільки вам відомо, Марсель знаходиться у Провансі, біля самого моря, але тільки в цьому древньому і славному місті раніше було більше багатих людей і знатних купців, ніж нині».