Ступінь злочинності в Україні

23

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ПРИРОДОЗНАВСТВА

КАФЕДРА ГЕОГРАФІЇ ТА ЕКОЛОГІЇ

Реферат на тему:

«СТУПІНЬ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ»

23

Виконавці :

Гацоєва М., Бондаренко К., Андрійчук К., Чулкова К., Постольник О., Сокур І., Баєв В., Богдан А., Кузнєцов Є., Непомнящий О., Шевченко А.

23

студенти 222 групи

  Викладач  :                                                     кандидат біологічних наук,       

                                            доцент Чінкіна Т.Б.

ХЕРСОН – 2010

ЗМІСТ

ЗМІСТ……………………………………………………………………...………2

РОЗДІЛ І. ЗЛОЧИННІСТЬ – ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА………..3

1.1. Злочинність як форма порушення прав людини………………...…..3

1.2. Сучасний стан злочинності в Україні……………………..………..10

РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНИЙ СТАН ЗЛОЧИННОСТІ У МІСТІ ХЕРСОНІ..........21

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………..……23

РОЗДІЛ І.

ЗЛОЧИННІСТЬ – ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА

1.1. Злочинність як форма порушення прав людини

Досліджуючи обрану тему слід одразу зауважити, що злочинність як соціальне явище представляє собою величезну загрозу правам людини.

На протязі багатьох десятиліть у радянській кримінології стосовно проблеми боротьби зі злочинністю домінувала концепція попередження злочинності, яка характеризувалась як система взаємопоєднаних заходів, здійснених в цілях викорінення злочинності і ліквідації причин, що її породжують. Більше всього при цьому попередження злочинності розглядалось як діяльність державних органів, громадських організацій і окремих громадян, спрямована на ліквідацію або нейтралізацію причин і умов злочинності взагалі, окремих видів злочинності, а також конкретних злочинів. Підкреслювалось, що попередження злочинності носить багаторівневий характер, здійснюється як в масштабі країни, так і в окремих регіонах або серед певного контингенту населення.

Дуже поширеним стало також уявлення про попередження злочинності як специфічну форму державної діяльності, здійснювану державою і різними суб’єктами профілактичної діяльності як в процесі виконання загальних засад соціального розвитку і в ході вирішення спеціально-кримінологічних завдань.

Деякі автори розглядають попередження злочинності як особливу галузь соціального регулювання, управління соціальними процесами. зв’язаними з викоріненням злочинності.

Професор Голина В.В., характеризуючи кримінологічну профілактику злочинності, акцентував на профілактику попередження, профілактику ліквідації, профілактику захисту, але, крім цього, в якості самостійної частини спеціального попередження називав запобігання злочинів.

Очевидно, що на формування приведених вище визначень і, відповідно, концепцій боротьби зі злочинністю відбилися передовсім соціально-політичні чинники, зокрема, ідеї про можливість повної ліквідації злочинності і профілактики злочинів як головного спрямування боротьби з злочинністю. Відповідно до партійних директив того часу акцент робився на причини і умови злочинності. Одначе, вплив на соціальні чинники злочинності не принесли відчутних, помітних результатів, рівень злочинності постійно зростав, завдання усунення причин і умов злочинності не була вирішена. Комуністична ідея ліквідації злочинності і її причин виявилась утопічною.

Поступове звільнення кримінологічної науки від ідеологічних пут і догм, сприяло більш глибокому проникненню в сутність злочинності і розуміння її витоків. Виявилось, що самі по собі соціальні умови, мінялись часом кардинально (то в кращу, то в гіршу сторони), і це не приводило до суттєвого послаблення криміногенної напруги в державі чи в окремо взятому регіоні.

Злочинність, як самокерована система, чинить сильний опір правоохоронним органам, а інколи іде в атаку на соціальний порядок і правові підвалини суспільства. Недооцінка кримінологічної ролі самої злочинності, властивості її до самодетермінації і зворотному впливу на суспільство, привела до ослаблення державного контролю за криміногенними процесами в суспільстві і розширеному відтворенню злочинності. Виникла необхідність в осмисленні реальності і формуванні більш реальних концепцій боротьби зі злочинністю.

Взаємозв’язок соціальних процесів, в тому числі в кримінальній і некримінальній сферах, вимагає створення комплексного соціального механізму контролю за злочинністю. Цей соціальний механізм, складений із його взаємодіючих елементів, повинен виконувати не тільки функції контролю і стримування злочинності, але і активно впливати на саму злочинність і злочинців.

Як показує аналіз літератури з обраної теми, більшість авторів в якості суб’єктів соціального механізму боротьби з злочинністю називають державу в особі законодавця, її органів влади і управління; правоохоронні органи; адміністрацію підприємств і установ; громадські організації і трудові колективи, а також окремих громадян. Очевидно, що кожному із названих суб’єктів властиві свої, при цьому надто специфічні функції. Не викликає сумнівів те, що завдання стримування злочинності вирішується тільки взаємнозв’язаними діями всіх ланок державної системи протидії злочинності, при цьому роль різних суб’єктів повинна бути диференційована по рівню, масштабах, функціях, засобах.

Звідси, зокрема, випливає завдання про необхідність чіткого співвідношення рівня і змісту діяльності кожного суб’єкта системи протидії злочинності з характеристикою відповідних об’єктів впливу.

Російські вчені В.М. Кудрявцев, А.Б. Сахаров, Г.М. Маньковський вважають, що такий підхід до організації боротьби з злочинністю дозволяє забезпечити:

а) відповідність рівню і характеру завдань, що вирішуються кожною ланкою, з рівнем і об’ємом її функцій, повноважень, коштів, ресурсів;

б) узгодженість дій багатьох ланок для вирішення комплексних завдань;

в) розмежування випадків, коли достатньо використання можливостей загальної системи виховання і, коли в дію повинні вводитися спеціалізовані ланки;

г) зосередження сил і коштів на вирішених напрямках;

д) доцільне використання наявних (виділених) коштів.

Кожна із вищенаведених точок зору має право на життя і не позбавлена практичного значення. Разом з тим, очевидно, що перераховані міри і суб’єкти запобігання злочинності відіграють далеко не однозначну роль в процесі стримання злочинності.

Між державою та злочинністю складаються неоднозначні співвідношення. Державна влада історично приречена дбати про правопорядок, тобто стримувати зростання злочинності, без чого держава гине. З іншого боку, державні функції безпосередньо виконують посадові особи - від президента (монарха) до рядового функціонера. Їхні особисті інтереси та уподобання під час виконання посадових функцій, часом не збігаються з державними. Внаслідок цього в надрах державних владних структур виникає криміногенний осередок корупції та невігластва, що обумовлює дисфункцію влади і негативно впливає на динаміку злочинності. Тому всупереч добрим намірам деякі державні рішення в галузі економіки, соціального забезпечення населення, освіти і культури сприяють зростанню злочинності, тобто є криміногенними.

У будь-якому суспільстві є дві перепони зростання злочинності, використовуючи які, держава здійснює свою антикримінальну діяльність:

1) соціальний прогрес, тобто економічний, науково-технічний та духовний розвиток країни;

2) цілеспрямована протидія злочинності, що традиційно називається боротьбою зі злочинністю.

Співвідношення між цими двома чинниками та їхніми складовими є непростими і часом суперечливими. Далеко не завжди економічне благополуччя країни супроводжується розцвітом культури та духовності її населення, а посилення соціального контролю найчастіше не сприяє економічному та науково-технічному прогресу і подоланню корупції чиновників. Статистика свідчить про те, що у найбільш економічно розвинених країнах рівень злочинності значно перевищує середні показники. Середньосвітовий коефіцієнт злочинності у 1990 р. складав 5,5 тис. на 100 тис. населення, а у розвинених країнах - 8 тис.

Своє призначення консолідуючої суспільної субстанції держава виконує, сприяючи соціальному прогресу, економічному розквіту, освіті, охороні здоров’я, які впливають або повинні позитивно впливати на рівень і структуру злочинності. Йдеться про так зване загальносоціальне попередження злочинності, яке багатьма кримінологами вважається різновидом профілактики поряд зі спеціально-кримінологічним. Але існує з цього приводу інша думка, яка здається мені більш обгрунтованою. Економіка, освіта, культура не мають за мету подолати злочинність. Тут інші масштаби, інші рушійні сили. Люди вирощують хліб, будують міста та дороги, навчають дітей не заради подолання злочинності. Це лише одна невелика частка людських турбот, якою займаються спеціальні установи.

Найпоширенішим визначенням державних зусиль щодо стримання росту злочинності та зниження її рівня залишається "боротьба зі злочинністю". Цей термін офіційно затверджений у законах України, у відомчих актах та у назвах установ. Однак давно відзначався занадто войовничий характер звучання цих слів. Російський криміналіст Л.Є.Владимиров з цього приводу писав: "Не можна проголошувати метою правосуддя боротьбу зі злочинністю. І насправді, найбільш зручно і успішно боротьба могла б вестись, якби злочинців фізично знищували. Але держава не воює із хворими та не вихованими".

У кримінологічній літературі останніх років термін "боротьба" часто витісняється словом “протидія” та словосполученням "соціальний контроль за злочинністю". Науковий часопис Російської академії наук "Государство и право" провів так званий круглий стіл на тему "Зміцнення соціального контролю - одна з передумов вирішення соціально-економічних проблем". На думку одного з учасників дискусії О.М.Яковлева, "соціальний контроль - це контроль над протиправною поведінкою, який здійснюється державними органами та інститутами громадського суспільства з метою ефективного впливу на криміногенні чинники середовища". На мій погляд це дещо вузьке кримінологічне тлумачення соціального контролю за злочинністю. З нього випадає примусовий вплив на осіб, що вчинили злочини, тобто застосування кримінальних законів.

Більш адекватним є тлумачення соціального контролю, запропонованого В.В.Лунєєвим "як системи економічних, правових, ідеологічних та репресивних заходів, спрямованих на протидію злочинності". На думку А.Н.Харитонова, “заходи соціального контролю, які легітимно здійснюються компетентними державними установами з метою стримання суспільно небезпечної поведінки людей, складають державний контроль за злочинністю”.

Про антикримінальну роль соціального контролю свідчить аналіз стану злочинності в десяти країнах з різним рівнем розвитку демократії та економіки, але з традиційно низьким рівнем злочинності: Швейцарії, Ірландії, Болгарії, КНДР, Перу, Алжирі, Саудівській Аравії, Японії, Непалі. Їх об’єднує наявність жорсткого соціального контролю за поведінкою людей - поліцейського, релігійного, сімейного, кланового, виробничого, тотального комуністичного. Цей останній різновид контролю зумовив відносно низький рівень злочинності в радянській Україні.

Кримінальна статистика свідчить, що стан і динаміка злочинності значною мірою визначаються дієвістю державного контролю. У першому розділі монографії наведена залежність рівня злочинності від активності систем державного контролю. Внаслідок рішучих дій уряду в 1985 р., підтриманих населенням, значно зменшився рівень злочинності в 1986-1987 роках, особливо кількість тяжких насильницьких посягань на життя, здоров’я та власність громадян. Але після поступового послаблення соціального контролю, кримінальна ситуація, починаючи з 1988 р. невпинно погіршується і в 1989 р. рівень злочинності зріс майже на третину. В той же час, кількість засуджених у 1989 р. зменшилася порівняно з 1986 р. майже на 40 %. У період перебудови криміногенна ситуація все більше виходила з-під державного контролю. Ініціатори і провідники перебудови не знали і не могли знати шляхів послідовного переходу від тоталітаризму до демократії. Та й населення, яке демократії не знало, не мало поваги до закону, а несподівану волю сприймало здебільшого як волю робити, що заманеться, без огляду на закон. Сприяв цьому і процес дезорганізації правоохоронної системи у перші перебудовні роки.

Соціальний контроль за злочинністю, який здійснює державна влада, реалізується у формах:

1) створення і видання кримінального законодавства;

2) застосування норм кримінального закону;

3)спеціально-кримінологічного попередження злочинності та окремих злочинів.

Ці три форми контролю за злочинністю взаємно пов’язані. Кримінальне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче законодавство визначають діяльність оперативно-розшукових служб, органів дізнання та досудового слідства, регламентують судовий розгляд кримінальних справ, призначення та виконання покарань.

Хоч, як уже зазначалося, проблеми соціально-економічного та культурного розвитку країни виходять далеко за кримінологічні рамки, і вирішення цих проблем не може розглядатися як різновид цілеспрямованого попередження злочинів. Подолання економічної та духовної кризи у сучасній Україні безумовно сприятиме контролю за злочинністю.

Правозастосувальна діяльність має бути динамічною, а державна реакція на зміни в криміногенній ситуації не може бути стандартною. Стримування несприятливих тенденцій в динаміці та структурі злочинності досягається зростанням інтенсивності розшукової й слідчої роботи, а також скороченням латентної (скритої) злочинності, оскільки офіційно зареєстрована злочинність складає мізерну частину фактичної. Латентність злочинів, особливо економічних, величезна. А це породжує у зловмисників впевненість у безкарності. Зменшення відсотків латентності означає підвищення ефективності застосування кримінально-правових норм.