Політичні конфікти

Якщо в результаті вжитих заходів урегулювати або  локалізувати конфлікт не вдається і  його подальший розвиток загрожує суспільству, владні структури повинні бути готовими застосувати силу або зупинити розвиток конфлікту загрозою застосування сили. 

Соціально-психологічне тло, на якому виникають і розвиваються конфлікти, характеризують такі чинники: 

· радикальні зміни  в соціальній структурі суспільства, що виявляються в стрімкій диференціації  населення за рівнем доходів; 

· деформація – зміна  системи цінностей; 

· поглиблення соціально-етнічної напруженості на ґрунті конституційних, територіальних суперечностей; 

· відсутність досвіду  перебування в конфлікті, нетерпимість до інакомислячих і тих, котрі  інакше діють; 

· масові порушення  закладених в Конституції прав і  свобод громадян. 

Особливістю політичних конфліктів у теперішній Україні  є те, що вони відбуваються в середовищі самої влади. Триває боротьба за володіння  реальними її важелями. Роль влади  в конфліктах, які виникають в  неполітичних сферах, але які безпосередньо  або опосередковано зачіпають основи існування цієї влади, винятково  велика.  

Основні види політичних конфліктів в Україні: 

· між гілками  влади, у т.ч. у процесі становлення  інституту президентства; 

· внутрішньопарламентський; 

· між політичними  лідерами; 

· між партіями; 

· усередині державно-адміністративного  апарату. 

Складність ситуації полягає в тому, що всі ці політичні  конфлікти накладаються один на одного. 

Нова система влади  в країні [8] стала джерелом принципово нових за змістом політичних конфліктів. Раніше це було протистояння влади  й опозиції, а сьогодні головний політичний конфлікт розвивається між  вищими посадовими особами держави.  

Політична діяльність в Україні останніми роками дедалі більше зводиться до міжінституційних [9] конфліктів компетенції. Це яскраво  засвідчують стосунки між Президентом  і Верховної Радою двох останніх скликань, між Президентом і Прем’єр-міністром  від опозиційної партії. Триває конфлікт між Президентом і Прем’єр-міністром, котрі є представниками партій, що позиціонувалися політичними соратниками  й коаліціонерами. За нинішньої ситуації, коли глава держави втратив статус гаранта Конституції, що є останньою  і ключовою ланкою в складній системі  владних ієрархій, однією з постійних  причин конфліктів у боротьбі за владу  стала процедура призначень посадових  осіб. Це можна прослідкувати на прикладі призначень глав державних  адміністрацій. Сьогодні практично  кожне кадрове призначення, і  на центральному, і на регіональному  рівнях, стає політичною проблемою.  

Актуальною причиною конфлікту всередині державно-адміністративного  апарату в Україні є управлінська криза як наслідок руйнування управлінської  вертикалі 2005-го року. Заміна управлінців  середньої ланки представниками нової політичної команди призвела до некерованості на місцях і в  багатьох центральних органах влади. Конкуренція між Президентом  і Кабміном у призначеннях на посади ще більше ускладнила ситуацію. Голови обласних держадміністрацій не мають  чіткого розуміння того, до якої владної вертикалі вони входять. Вакуум влади заповнюється особами, чия діяльність нічого спільного  не має зі службою на користь суспільству  й державі. В органи влади приходять  представники фінансово-промислових  груп і особи, пов’язані з кримінальними  угрупованнями, котрі діють у  своїх власних інтересах. Усе  це спричиняє втрату авторитету державної  служби й органів державної влади.  

Ситуація в країні показує, що, використовуючи недоліки конституційної реформи, Основний Закон  намагаються переробити під найвпливовішу  на сьогодні еліту. Постає питання і  про ревізію політреформи. Проте  слід розуміти, що скасувати її можна, але відновити моносуб’єктність верховної влади в країні неможливо. Суб’єктами політики, котрі впливають  на політичні процеси й державний  устрій України, останніми роками стають вищі судові інстанції. 2004 року це був  Верховний Суд, згодом – Конституційний. Саме до нього апелюють органи влади  та вищі посадові особи держави, і  цей орган як інструмент, що впливає  на функцію наслідку конфлікту, може реально вирішувати історичну долю України. 

Не маючи досвіду  перебування в конфлікті й  виходу з нього, наша країна опинилася  в неослабному конфліктному полі. За умов конфліктної політики економіка  цілковито залежить від політичних процесів, а регулювання економіки  – від політичних інтересів. Це призводить до ігнорування об’єктивних економічних  законів. Уплив на політику великих  бізнес-груп створює дисбаланс в  економічному розвитку окремих регіонів і рівні життя різних соціальних груп, що також сприяє розвитку конфлікту. 

Значиму роль в загостренні  конфліктів відіграють засоби масової  інформації. 

А громадянське суспільство  не здатне протистояти негативним діям влади через свою слабкість.  

Сучасний політичний конфлікт в Україні можна визначити  як горизонтальний з елементами вертикального  режимного конфлікту інтересів, має ознаки внутрішньодержавної  загальнонаціональної  кризи.  

Результати дослідження  вказують на те, що політичне конфліктне поле в Україні не знівелюється, поки ініціатива не почне виходити від влади. Політичні конфлікти  в Україні повинні бути обмежені не лише за інтенсивністю, а й за своєю тривалістю. Інакше механізми  державного управління деформуються до такої міри, що не зможуть підтримувати баланс суспільних інтересів. Існує  небезпека, що наслідком конфлікту  може стати нова революція, яка призведе до зміни не лише форми правління  та системи цінностей, а й до втрати державності, вказують політологи [1].  

Джерела 

1. Валевский А. Failed state Ukraine? – Украинская правда. –  2009. – 19 мая. 

2. Глухова А. В.  Типология политических конфликтов. – Воронеж, 1997. – 152 с.  

3. Зиммель Г. Конфликт  современной культуры // Избранное.  Т. 1. Философия культуры. – М.: Юрист, 1996. – С. 60–100.   

4. Коваленко Б.  В., Пирогов А. И., Рыжов О. А.  Политическая конфликтология: Для  вузов. – М.: Ижица, 2002. – 400 с.  

5. Козер Л. Функции  социального конфликта / Пер. с  англ. – М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной  книги, 2000. – 208 с. 

6. Лебедева М. М.  Политическое урегулирование конфликтов: Подходы, решения, технологии. –  М.: Аспект Пресс, 1997. – 272 с.  

7. Політологія / За  ред. О. І. Семківа. – Львів:  Світ., 1994. – 592 с. 

8. Про внесення  змін до Конституції України:  Закон України від 08.12.2004  №  2222-IV. – ВВРУ вiд 14.01.2005. 

9. Романенко Ю., Кузниченко  А. Межинституциональная война.  – http://www.vovremya.info/?art=2577 

10. Селезнев Л.  Политические системы современности:  сравнительный анализ. – СПб.: Петрополис, 1995. – 253 с. 

11. Фельдман Д.  М. Политология конфликта.– М.: Стратегия, 1998. – 348 с.