Для вирішення питань радіаційної
безпеки населення передусім
викликають інтерес ефекти, що
спостерігаються при малих дозах
опромінення - порядку декілька
сантизиверів на годину, що реально
трапляються при практичному використанні
атомної енергії. У нормах радіаційної
безпеки НРБУ-97, введених 1998 p., як одиниці
часу використовується рік або поняття
річної дози опромінення. Це викликано,
як зазначалося раніше, ефектом накопичення
«малих» доз і їхнього сумарного впливу
на організм людини.
Існують різноманітні норми радіоактивного
зараження: разові, сумарні, гранично
допустимі та інше. Всі вони
описані в спеціальних довідниках.
ЛД загального опромінення людини
вважається доза, яка у світлі
сучасних знань не повинна
викликати значних ушкоджень
організму протягом життя.
ГПД для людей, які постійно
працюють з радіоактивними речовинами,
становить 2 бер на рік. При
цій дозі не спостерігається
соматичних уражень, проте достовірно
поки невідомо, яким чином реалізуються
канцерогенний і генетичний ефекти
дії. Цю дозу слід розглядати
як верхню межу, до якої не
варто наближатися.
1.4
Радіаційна безпека
Питання захисту людини від
негативного впливу іонізуючого
випромінювання постали майже
одночасно з відкриттям рентгенівського
випромінювання і радіоактивного
розпаду. Це зумовлено такими
факторами: по-перше, надзвичайно
швидким розвитком застосування
відкритих випромінювань в науці
та на практиці, і, по-друге,
виявленням негативного впливу
випромінювання на організм.
Заходи радіаційної безпеки використовуються
на підприємствах і, як правило,
потребують проведення цілого
комплексу різноманітних захисних
заходів, що залежать від конкретних
умов роботи з джерелами іонізуючих
випромінювань і, передусім, від
типу джерела випромінювання.
Закритими називаються будь-які
джерела іонізуючого випромінювання,
устрій яких виключає проникнення
радіоактивних речовин у навколишнє
середовище при передбачених
умовах їхньої експлуатації і
зносу.
Це — гамма-установки різноманітного
призначення; нейтронні, бета-і
гамма-випромінювачі; рентгенівські
апарати і прискорювачі заряджених
часток. При роботі з закритими
джерелами іонізуючого випромінювання
персонал може зазнавати тільки
зовнішнього опромінення.
Захисні заходи, що дозволяють
забезпечити умови радіаційної
безпеки при застосуванні закритих
джерел, основані на знанні законів
поширення іонізуючих випромінювань
і характеру їхньої взаємодії
з речовиною. Головні з них
такі:
- доза
зовнішнього опромінення пропорційна
інтенсивності випромінювання і
часу впливу;
- інтенсивність
випромінювання від точкового
джерела пропорційна кількості
квантів або часток, що виникають
у ньому за одиницю часу, і
обернено пропорційна квадрату
відстані;
- інтенсивність
випромінювання може бути зменшена
за допомогою екранів.
З цих закономірностей випливають
основні принципи забезпечення
радіаційної безпеки:
- зменшення
потужності джерел до мінімальних
розмірів («захист кількістю»);
- скорочення
часу роботи з джерелом («захист
часом»);
- збільшення
відстані від джерел до людей
(«захист відстанню»);
- екранування
джерел випромінювання матеріалами,
що поглинають іонізуюче випромінювання
(«захист екраном»).
Найкращими для захисту від
рентгенівського і гамма-випромінювання
є свинець і уран. Проте з
огляду на високу вартість
свинцю й урану, можуть застосовуватися
екрани з більш легких матеріалів
— просвинцьованого скла, заліза,
бетону, залізобетону і навіть
води. У цьому випадку, природно,
еквівалентна товща екрану значно
збільшується.
Для захисту від бета-потоків
доцільно застосовувати екрани,
які виготовлені з матеріалів
з малим атомним числом. У цьому
випадку вихід гальмівного випромінювання
невеликий. Звичайно як екрани
для захисту від бета-випромінювань
використовують органічне скло,
пластмасу, алюміній.
Відкритими називаються такі
джерела іонізуючого випромінювання,
при використанні яких можливе
потрапляння радіоактивних речовин
у навколишнє середовище.
При цьому може відбуватися
не тільки зовнішнє, але і додаткове
внутрішнє опромінення персоналу.
Це може відбутися при надходженні
радіоактивних ізотопів у навколишнє
робоче середовище у вигляді
газів, аерозолів, а також твердих
і рідких радіоактивних відходів.
Джерелами аерозолів можуть бути
не тільки виконувані виробничі
операції, але і забруднені радіоактивними
речовинами робочі поверхні, спецодяг
і взуття.
Основні принципи захисту:
- використання
принципів захисту, що застосовуються
при роботі
з джерелами випромінювання у
закритому виді;
- герметизація
виробничого устаткування з метою
ізоляції процесів, що можуть
стати джерелами надходження
радіоактивних речовин у зовнішнє
середовище;
- заходи
планувального характеру;
- застосування
санітарно-технічних засобів і
устаткування, використання спеціальних
захисних матеріалів;
- використання
засобів індивідуального захисту
і санітарної обробки персоналу;
- дотримання
правил особистої гігієни;
- очищення
від радіоактивних забруднень
поверхонь будівельних конструкцій,
апаратури і засобів індивідуального
захисту;
- використання
радіопротекторів (біологічний захист).
Радіоактивне забруднення спецодягу,
засобів індивідуального захисту
та шкіри персоналу не повинно
перевищувати припустимих рівнів,
передбачених Нормами радіаційної
безпеки НРБУ-97.
У випадку забруднення радіоактивними
речовинами особистий одяг і
взуття повинні пройти дезактивацію
під контролем служби радіаційної
безпеки, а у випадку неможливості
дезактивації їх слід поховати
як радіоактивні відходи.
Рентгенорадіологічні процедури
належать до найбільш ефективних
методів діагностики захворювань
людини. Це визначає подальше
зростання застосування рентгено-
і радіологічних процедур або
використання їх у ширших масштабах.
Проте інтереси безпеки пацієнтів
зобов'язують прагнути до максимально
можливого зниження рівнів опромінення,
оскільки вплив іонізуючого випромінювання
в будь-якій дозі поєднаний
з додатковим, відмінним від нуля
ризиком виникнення віддалених
стохастичних ефектів. У даний
час з метою зниження індивідуальних
і колективних доз опромінення
населення за рахунок діагностики
широко застосовуються організаційні
і технічні заходи:
- як
виняток необгрунтовані (тобто без
доведень) дослідження;
- зміна
структури досліджень на користь
тих, що дають менше дозове
навантаження;
- впровадження
нової апаратури, оснащеної сучасною
електронною технікою посиленого
візуального зображення;
- застосування
екранів для захисту ділянок
тіла, що підлягають дослідженню,
тощо.
Ці заходи, проте, не вичерпують
проблеми забезпечення максимальної
безпеки пацієнтів і оптимального
використання цих діагностичних
методів. Система забезпечення
радіаційної безпеки пацієнтів
може бути повною й ефективною,
якщо вона буде доповнена гігієнічними
регламентами припустимих доз
опромінення.
2.
В чому полягає
сутність концепції
допустимого ризику
За ступенем припустимості ризик
буває знехтуваний, прийнятний, граничнодопустимий,
надмірний.
Знехтуваний ризик має настільки
малий рівень, що він перебуває
в межах допустимих відхилень
природного (фонового) рівня.
Прийнятним вважається такий
рівень ризику, який суспільство
може прийняти (дозволити), враховуючи
техніко-економічні та соціальні
можливості наданому етапі свого
розвитку.
Гранично допустимий ризик —
це максимальний ризик, який
не повинен перевищуватись, незважаючи
на очікуваний результат.
Надмірний ризик характеризується
виключно високим рівнем, який
у переважній більшості випадків
призводить до негативних наслідків.
На практиці досягти нульового
рівня ризику, тобто абсолютної
безпеки, неможливо. Через це
вимога абсолютної безпеки, що
приваблює своєю гуманністю, може
обернутися на трагедію для
людей. Знехтуваний ризик у
теперішній час також неможливо
забезпечити з огляду на відсутність
технічних та економічних передумов
для цього. Тому сучасна концепція
безпеки життєдіяльності базується
на досягненні прийнятного (допустимого)
ризику.
Сутність концепції прийнятного
(допустимого) ризику полягає
у прагненні створити таку
малу безпеку, яку сприймає
суспільство у даний час, виходячи
з рівня життя, соціально-політичного
та економічного становища, розвитку
науки та техніки.
Прийнятний ризик поєднує технічні,
економічні, соціальні та політичні
аспекти і є певним компромісом
між рівнем безпеки й можливостями
її досягнення. Розмір прийнятного
ризику можна визначити, використовуючи
витратний механізм, який дозволяє
розподілити витрати суспільства
на досягнення заданого рівня
безпеки між природною, техногенною
та соціальною сферами. Необхідно
підтримувати відповідне співвідношення
витрат у зазначених сферах, оскільки
порушення балансу на користь однієї з
них може спричинити різке збільшення
ризику і його рівень вийде за межі прийнятних
значень.
Витрачаючи надмірні кошти на
підвищення безпеки технічних
систем в умовах обмеженості
коштів, можна завдати збитків
соціальній сфері, наприклад,
погіршити медичну допомогу.
Сумарний ризик має мінімум
при визначеному співвідношенні інвестицій
у технічну та соціальну сфери. Цю обставину
потрібно враховувати при виборі ризику,
з яким суспільство поки що змушене миритися.
Максимально прийнятним рівнем
індивідуального ризику загибелі
людини звичайно вважається ризик,
який дорівнює 106 на рік. Малим
вважається індивідуальний ризик
загибелі людини, що дорівнює 10–8
на рік.
Концепція прийнятного ризику
може бути ефективно застосована
для будь-якої сфери діяльності,
галузі виробництва, підприємств,
організацій, установ.
Справді, коли працюють, навіть
дотримуючись усіх встановлених
відповідними правилами охорони
праці стандартних значень, все
ще існує деякий рівень залишкового
ризику, який неминуче повинен
бути присутнім. Наскільки ризик
є прийнятим чи неприйнятим
— вирішує керівництво. Результат
цього рішення буде впливати
на багато вхідних даних та
міркувань, серед яких не останнє
місце посідає вартість ризику,
оскільки головним завданням
управління є і завжди буде
визначення вартості ризику.
Література
1. Безпека
життєдіяльності: Навч. посібник / За
ред. В.Г. Цапка – 4-те вид.,
перероб. і доп. – К.: Знання,
2006. – 397 с.
2. Джигирей
В.С., Шидецький В.Ц. Безпека життєдіяльності:
Навчальний посібник. – Вид. 3-тє, доповнене.
– Львів: Афіша, 2000. – 256 с.
3. Желібо
Є. П., Заверуха Н. М., Зацарний
В. В. Безпека життєдіяльності:
Навч. посіб. для студ. вищих навч.
закладів. 3-є вид. / За ред. Є.
П. Желібо. – К.: Каравела, 2004. –
328 с.
4. Самойлов
О.Б. Безопасность ядерных энергетических
установок: учеб. пособие – М.:
Энергоатомиздат, 1989.
5. Чирва
Ю.О., Баб’як О.С. Безпека життєдіяльності:
Навчальний посібник. – К.: Атка, 2001. –
304 с.