Автор: Пользователь скрыл имя, 11 Февраля 2013 в 22:51, курсовая работа
З прийняттям у 1992 р. нової редакції Земельного кодексу України держава перестала бути єдиним, монопольним суб’єктом права власності на землю та інші природні ресурси. Згідно з цим Кодексом земля може бути об’єктом права не лише державної, а й комунальної, колективної і приватної власності. Конституція України 1996 р. проголосила землю та інші природні ресурси об’єктом права власності українського народу (ст. 13), а також громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14). Юридично право власності народу України на свою землю було закріплено в Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р
Земля (земельна ділянка) як об'єкт права власності
Суб'єкти права власності на землю (земельну ділянку)
Право власника на забудову земельної ділянки
Самочинне будівництво
Право на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розміщені на ній
Припинення права власності на земельну ділянку
Громадяни, які бажають безоплатно отримати земельну ділянку для ведення селянського (фермерського), особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, індивідуального дачного будівництва, подають заяву до відповідної держадміністрації або ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві має бути зазначений бажаний розмір і мета її використання. Відповідний орган повинен розглянути заяву, а в разі надання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства — ще й висновки конкурсної комісії і, якщо є згода на передачу земельної ділянки у власність, дає дозвіл на розробку проекту її відведення.
Розробку проекту відведення земельної ділянки, перенесення її меж у натурі (на місцевості), а також складання документів, що засвідчують право на землю, здійснюють землевпорядні органи, які мають відповідні ліцензії на виконання цих видів робіт.
Проект відведення здійснюється
органом по земельних ресурсах, природоохоронними,
санітарно-епідеміологічними
5.2 Реалізація
У статтях 90 та 91 ЗК закріплено переліки прав та обов'язків власників земельних ділянок незалежно від форми власності. Відповідно до них власники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Власники земельних ділянок зобов'язані: забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Наведений перелік обов'язків не можна вважати вичерпним. Законом можуть встановлюватись й інші обов'язки землевласників.
В більшості випадків виникнення права власності на конкретну земельну ділянку у однієї особи означає припинення права власності на цей об'єкт у іншої особи. Тому одні й ті ж юридичні факти можуть виступати одночасно підставами і виникнення, і припинення права власності на земельну ділянку.
Правова регламентація обмеження чи припинення права власності на землю (земельну ділянку) забезпечується нормами Конституції України, Цивільного та Земельного кодексів України, законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про плату за землю», «Про фермерське господарство» тощо.
Припинення права власності на природні ресурси здійснюється на основі певних юридичних фактів, серед яких виокремлюють чотири основні групи:
До останньої групи підстав можна також віднести конфіскацію, реквізицію, вилучення об’єкта з мотивів суспільної необхідності. Подібний перелік підстав припинення права власності містить ст. 346 Цивільного кодексу України.
Ці положення є справедливими і тоді, коли йдеться про підстави припинення прав на землю.
Глава 22 Земельного кодексу України має назву «Припинення прав на землю» і визначає перелік підстав для припинення права власності на земельну ділянку:
Земельним законодавством також передбачено перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будову, споруди, що знаходяться на ній, якщо інше не передбачено договором відчуження і не змінюється цільове призначення земельної ділянки.
Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. І тоді органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку.
Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:
- використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
- конфіскація;
- викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
- примусового звернення стягнення на земельну ділянку з зобов’язань власника;
- невідчуження земельної ділянки іноземцями та особами без громадянства у встановлений строк;
- неусунення допущених порушень законодавства в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
При цьому під допущеними порушеннями законодавства розуміють:
Припинення права державної власності на природні ресурси може бути лише у випадках надання їх у комунальну або приватну власність. Це означає, що не може мати місця припинення права державної власності на будь-яких примусових підставах. На ряд земель право державної власності взагалі не може бути припинено: землі, зайняті природними історико-культурними об’єктами та інші особливо цінні землі, землі, на яких розташовані об’єкти стратегічного значення.
Земельні ділянки, особливо цінних земель (чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища та інші), що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об’єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв’язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об’єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов’язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України. Адже природно-заповідний фонд України складають ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об’єкти, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища. Вони вилучаються з господарського використання повністю або частково і оголошуються територією чи об’єктом природно-заповідного фонду України.
Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.
Також законодавством не передбачена така підстава відчуження земельної ділянки, як систематична несплата земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності, в цьому випадку можливим є лише такі санкції, як пеня або припинення права користування земельними ділянками.
Припинення права приватної власності або його обмеження може мати місце у випадках, прямо передбачених законом. Право власності припиняється рішенням відповідного органу у випадку добровільної відмови власника, відчуження (продаж) земельної ділянки, викупу для державних або громадських потреб, вилучення. Викуп можливий лише за згодою власника земельної ділянки. Вилучення відбувається в судовому порядку за позовами місцевих рад чи органів контролю (державний інспектор з використання та охорони земель) або прокурора.
Існують обставини, за наявності яких право власності на землю припиняється примусово: систематичне невнесення податку; використання землі способами, що призводять до погіршення її стану, зменшення родючості, забруднення, погіршення екологічної обстановки; використання не за цільовим призначенням.
При виявленні випадків використання землі не за цільовим призначенням, нераціонального використання чи використання способами, що призводять до забруднення, систематичної несплати податку (інших платежів) органи державного контролю за використанням і охороною природних об’єктів чи фінансові органи письмово попереджають власника про необхідність усунення цих порушень, як правило, в місячний термін. В іншому випадку зазначені органи передають відповідній місцевій раді народних депутатів або прокурору акт і свій висновок про необхідність припинення права власності. На підставі зазначених матеріалів місцеві ради, прокурор або органи контролю можуть звернутися з відповідним позовом до суду. Рішення суду є підставою для припинення права власності на земельну ділянку.
Підставою припинення права власності на земельну ділянку також є ліквідація підприємства, організації чи установи, смерть фізичної особи або знищення самого об’єкта права власності.
Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за законом не може перебувати в її власності (землі сільськогосподарського призначення у власності іноземців, осіб без громадянства тощо), ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. У випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.
Викуп земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для суспільних потреб здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Перелік можливих підстав викупу земельних ділянок для таких суспільних потреб:
Власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп. Вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель. Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку.
У разі введення воєнного або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені) з мотивів суспільної необхідності. Припинення права власності на земельну ділянку у таких випадках здійснюється за умови повного відшкодування її вартості. Особа, в якої була примусово відчужена земельна ділянка, після припинення дії обставин, у зв’язку з якими було проведено примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки. У разі неможливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка.
Щодо звернення стягнення на земельну ділянку як майно зобов’язаної особи слід зазначити, що це можливо виключно за рішенням суду. При цьому звернення стягнення на земельні ділянки, надані у власність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення. Крім того, учасники та засновники суб’єктів господарювання можуть нести відповідальність у межах зроблених вкладів у формі земельної ділянки.