Пропорційна виборча система в зарубіжних країнах

   ЗМІСТ

   ВСТУП

   Розділ  1. Поняття виборчих систем

       1.1. Основні риси та принципи виборчих систем

       1.2. Класифікація виборчих систем

   Розділ  2. Мажоритарна виборча система в зарубіжних країнах

       2.1. Уніномінальні мажоритарні виборчі системи

       2.2. Поліномінальні мажоритарні системи

   Розділ  3. Пропорційна виборча система в зарубіжних країнах

   ВИСНОВКИ

   СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

   Провідне  місце у системі права будь-якої держави займає конституційне право. Своєрідність конституційного права полягає насамперед у тому, що воно відіграє основоположну та провідну роль щодо інших галузей права. Це у свою чергу визначається відповідним значенням та характером тих суспільних відносин, на регулювання яких спрямоване конституційне право як система. Насамперед – це відносини, які є основою суспільного та державного ладу, взаємовідносин особи, суспільства і держави, здійснення публічної влади.

   Конституційне право закріплює сутність, форми  і структуру держави, правовий статус людини і громадянина, систему органів державної влади та місцевого самоврядування, а також загальний механізм їхнього функціонування. Конституційно-правові положення та норми є вихідними для усіх та кожної з інших галузей права, які розвивають та конкретизують їх на іншому рівні. Саме тому, що конституція та інші конституційно-правові акти спрямовані на закріплення та регулювання не усіх та не будь-яких суспільних відносин, а лише тих, які визначають головні, докорінні, якісні засади держави та суспільства, конституційне право виступає як центральна, основоположна та провідна галузь права кожної окремої країни.

   Починаючи написання дипломної роботи з  конституційного права зарубіжних країн необхідно проаналізувати літературу у галузі виборчого законодавства  декількох найбільш потужних та впливових держав, бо великі держави у виборі того чи іншого шляху розвитку обирають свій, притаманний тільки їй шлях, вірність якого випробувана на протязі строку формування політичної системи даної держави.

   Демократизація суспільних процесів у зарубіжних державах – визначальна ознака становлення демократичного політичного режиму, формування правової державності й громадянського суспільства. Поступово йде розвиток правової системи, зорієнтованої на забезпечення політичних та інших прав громадян. Відбуваються суттєві зміни в правовому регулюванні виборів і референдумів як основоположних форм безпосереднього волевиявлення. Це знайшло насамперед втілення в нормах виборчого законодавства. Лише в умовах демократичного політичного режиму можуть ефективно функціонувати ці інститути народовладдя.

   Актуальність вибраної теми складається у тому, щоб проаналізувати виборче законодавство світових держав та законодавство про виборчі системи, вказати шляхи їх формування та дії. Насамперед необхідно врахувати у законодавстві про вибори народних депутатів України позитивний досвід правового регулювання виборів у парламенти інших країн, втілення у виборчий процес міжнародних виборчих стандартів, розвитку виборчих правовідносин на демократичних засадах.

   Основна мета дослідження полягає у здійсненні наукового аналізу теоретичних проблем становлення і розвитку законодавства про вибори в парламенти зарубіжних країн, реалізації виборчих правовідносин, вироблення практичних рекомендацій з удосконалення виборчого законодавства і практики його застосування.

   Питання про найбільш оптимальну виборчу систему було і залишається одним з найбільш дискусійних. Це зумовлено в першу чергу тим, що в саме поняття „оптимальності” виборчої системи політичними силами, пересічними виборцями та експертами вкладається далеко не однозначний зміст. Найбільш потужні політичні партії прагнуть до розширення власного впливу на діяльність представницьких органів влади, що, у свою чергу, дозволяє впливати на прийняття рішень на загальнодержавному та місцевому рівні. Забезпечити такий вплив дозволяє система пропорційного представництва, причому в силу „технологічної” складності окремих різновидів такої системи, представники впливових політичних сил виступають за збереження одного з найпростіших її варіантів – з голосуванням за закриті списки політичних партій і блоків в єдиному багатомандатному виборчому окрузі з розподілом мандатів на основі квоти та методу найбільших залишків. Очевидно, що відповідна система, хоча і є звичною та зрозумілою для пересічного виборця, навряд чи в повній мірі відповідає його інтересам – хоча б в силу того, що обмежує право само висування на виборах до рад майже всіх рівнів, позбавляє виборця звичного для нього зв’язку з обраним в одномандатному окрузі депутатом. Неоднозначним є і розуміння „оптимальної” виборчої системи серед експертів у сфері виборчого права, депутатів місцевих рад та фахівців у галузі місцевого самоврядування.

     Виборча система є найважливішою складовою політичного режиму. З одного боку, вона встановлює правила формування органів влади, а з іншого - робить безпосередній вплив на електоральний процес. Нарешті, виборча система є одним з чинників, визначальних конфігурацію партійної системи в країні. Дотримання ряду загальних принципів, що визнаються світовою спільнотою, дозволяє додати виборам дійсно демократичний характер.

      Термін “виборча система” використовується в широкому та вузькому сенсі. В широкому сенсі виборча система  - впорядковані суспільні відносини, пов’язані з виборами органів публічної влади, що складають порядок виборів. В своїй основі ця система регулюється як конституційним правом, так і деякими конституційними нормами – корпоративними нормами громадських об’єднань, що беруть участь у виборах (статути та інші документи політичних партій), звичаями та традиціями, нормами політичної моралі, етики. У вузькому сенсі виборча система – спосіб розподілення депутатських мандатів між кандидатами в залежності від результатів голосування виборців чи інших уповноважених осіб. В порівняльному конституційному праві дається таке тлумачення поняття виборчої системи : це встановлені Конституцією чи законом правила і принципи визначення механізму та результатів голосування.

    Виборча система є надзвичайно важливою складовою політичної системи суспільства в цілому. Особливості виборчої системи здатні потягнути за собою широкі наслідки – від розколу партії до розпаду країни. Досвід використання різних типів виборчих систем показує, що результати виборів залежать не лише від народного волевиявлення, але і від виборчих правил. Чи йдеться про єдине “місце” президента чи про багато місць в загальнодержавних та місцевих представницьких органах, правила розподілу місць, які застосовуються в різних країнах  чи навіть різних частинах однієї країни – різні. Ключовими є питання про підрахунок голосів та розподіл місць деякі виборчі системи створюють переваги для однієї чи двох найбільших партій, так що треті партії втрачають місця та з часом втрачають політичне значення. Але інші виборчі системи дають малим партіям право на парламентське представництво у відповідності з долею отриманих ними голосів. В результаті місця опиняються розподіленими між такою кількістю партій, що уряд може мати лише коаліційний характер (так відбувається, наприклад, у Ісландії).

    Спосіб  визначення переможців та розподілу місць дійсно важливий. Різні країни застосовують різні способи. Звичайно, постає питання : чому б не визначити найкращу виборчу систему і не застосовувати лише її? На жаль, досконалої системи не існує. Встановлення тієї чи іншої виборчої системи є результатом суб’єктивного вибору, який нерідко визначається співвідношенням політичних сил в законодавчому органі. Ті чи інші способи визначення підсумків виборів часто опиняються більш вигідними для окремих партій, та вони виступають за включення в виборче законодавство саме таких “вигідних” для них способів.

    І дійсно, встановлення певного типу виборчої системи залежить від того, які результати необхідно отримати. Деякі країни використовують пропорційну  систему, коли місця розподіляються пропорційно до числа отриманих голосів. Але коаліційні уряди, які виникають після таких виборів, інколи є нестабільними. Для деяких країн важливіше стабільне правління однієї найбільшої та найвпливовішої партії, навіть якщо вона отримала загалом менше 50 % голосів. Але тоді під загрозою опиняється парламентське представництво не менш важливих меншин.

      В деяких країнах ці тенденції не простежуються. Наприклад, в Австрії пропорційне представництво довгий час поєднувалось зі стабільним правлінням однієї партії. В інших країнах не виходить ні те, ні інше : там застосовується не пропорційна, а мажоритарна система, але немає урядової стабільності. Зрозуміло, найчастіше всього така нестабільність зовсім не пов’язана з виборчою системою та електоральними правилами. Але інколи такий зв’язок простежується. Буває й так, що ясне уявлення про те, яка виборча система найкраще підходить для країни, взагалі відсутнє : приймається якась виборча система, якісь правила, але результати їх застосування далекі від очікуваних. Це як раз той випадок, коли систематичне вивчення виборчих систем та їх наслідків є особливо важливим та корисним.

        Розділ 2. Мажоритарні виборчі системи у зарубіжних країнах 

    Мажоритарні виборчі системи є історично  давнішими (можна сказати, історично першими) і дотепер найпоширенішими. Їхня назва походить від французького majorite, що означає більшість. Мажоритарною вважається система визначення результатів виборів, за якою депутатські мандати (один чи декілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. У випадках, коли жоден з кандидатів не набере необхідної кількості голосів, питання про заміщення мандата або виборної посади залишається відкритим. Як свідчить зарубіжна виборча практика, така ситуація є ординарною. Для того щоб зробити вибори результативними, застосовують різні засоби. Наприклад, на повторне голосування (перебалотування) пропонуються дві кандидатури, які попередньо набрали найбільшу кількість голосів.

      Таким чином, принциповою ознакою  мажоритарних систем є те, що  голосування організується і здійснюється за окремих осіб, а результати виборів визначаються в залежності від одержання окремим кандидатом (або окремими кандидатами) більшості (відносної, абсолютної чи кваліфікованої) голосів виборців.

       Всього мажоритарна система застосовується у 83 країнах світу, серед яких – США, Франція, Великобританія, Канада, для виборів представницьких органів різних рівнів - від загальнонаціонального до місцевого. При мажоритарній системі виборчі округи переважно одномандатні (з усіх кандидатів обирають одного), проте інколи бувають і багатомандатні (обирається зі списку одночасно декілька депутатів). Багатомандатні округи є в США, Японії, Росії, Україні (вибори 2002 р. до обласних рад). Депутати, обрані за мажоритарною системою, мають імперативний мандат (лат. imperatives – наказовий), тобто вони несуть відповідальність за свою діяльність перед виборцями, повинні зустрічатися з ними, виконувати накази виборців. Особливо поширеною  є мажоритарна система відносної більшості. Вона застосовується в якості єдиної для виборів однієї чи обох палат парламенту сорока трьох держав, в тому числі США.

    Мажоритарна система (і особливо виборча система  відносної більшості) як така, що виникла і розвинулась у Великобританії та країнах, які перебували під її політичним впливом, була значною мірою пов’язана з поняттям територіального представництва. На початку парламентарі були представника територіальних виборчих округів, а не певних поглядів і позицій чи, тим, більше, політичних партій. Таке розуміння представництва утвердилося і в американських колоніях.

    Саме  у конституціях цих колоній у  XVIII ст. вперше з’явилося поняття одномандатного виборчого округу. Більше того, перш ніж бути сприйнятим у Великобританії, одномандатний виборчий округ ліг в основу представництва у Канаді, Австралії, Новій Зеландії та США. Починаючи х XV ст., система відносної більшості діяла в Об’єднаному королівстві на основі двомандатних округів, а відсутність конкуренції на виборах (два кандидати на двомандатний округ) була чи не головною традицією виборчого процесу у країні аж до прийняття у 1832 р. Акту про реформу. Одномандатний виборчий округ було впроваджено у Великобританії лише у 1707 р.; підвалиною ж представництва він став тільки у 1885 р. Таким чином, з цього часу у Великобританії застосовується один з найпоширеніших та найпростіших типів мажоритарної системи – система відносної більшості.

    Мажоритарна система (фр. majогіtе – більшість ) – система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.

        Мажоритарні системи можуть бути: