Причини Великої французької революції

1.Причини Великої французької революції

Державна казна  була виснажена і обтяжена величезним боргом, середній і особливо нижчий класи були обтяжені непосильними податками  і висловлювали явне невдоволення привілеями дворянства і духовенства та зловживаннями адміністрації. Все вказувало на необхідність корінних реформ. Враховуючи суспільну думку, Людовик XVI при самому вступі на престол знищив непопулярні парламенти, звільнив у відставку міністерство і склав нове, в якому видатне положення зайняв міністр фінансів Тюрго, утворений в дусі «освіти XVIII ст.».  Він склав великий план реформ, які мали покращити економічне становище країни і знищити причини народного невдоволення. Передбачалося знищити свавілля чиновників, створити виборне провінційне самоврядування; допустити середній стан до всіх державних посад; знищити повинності селян по відношенню до поміщиків; поширити податки на землі дворянства і духівництва; обмежити надмірні витрати двору; підняти торгівлю і промисловість знищенням внутрішніх митниць і цехів; створити віротерпимість; підняти освіту; послабити цензуру і т. д. Але ледве тільки частина заходів Тюрго була приведена у виконання, як викликала такий сильний протест у придворних колах і привілейованих класах, що слабохарактерний король дав йому відставку. З відходом Тюрго були знищені і всі його нововведення.

 Ув'язнений з Англією  торговий договір, знижувати мита  на ввезення англійських промислових  виробів, завдав серйозного удару  французьким мануфактурам, багато  закрилися. У промисловості і  торгівлі настала криза. Почалася безробіття. Неврожай викликав дорожнечу і брак продовольства. У містах почастішали народні хвилювання.

 Управління державними  фінансами було доручено колишньому  банкіру Неккера, який відновив  сильно впав до нього державний  кредит шляхом позик, а також скороченням пенсій, обмеженням витрат двору, зменшенням числа чиновників та іншими заходами він протягом 5 років без збільшення податків зумів зрівняти прихід з витратою, незважаючи на великі витрати на війну з Англією. Однак позики збільшували державний борг, обтяжуючи держава платежем відсотків. За його порадою король погодився скликати в 1787 р . Генеральні штати для затвердження нових податків.

 Вироблені вибори депутатів  від третього стану дали багато  освічених юристів (суддів і адвокатів) і інтелігентних і знаючих осіб. Особливо виділялися абат Сиейес і граф Мірабо, які більше за інших сприяли проведенню в життя «наказів» третього стану, в яких висловлювалися не тільки бажання усунути все, що утруднювало при старих порядках (нерівномірне обкладання податками, привілеї дворянства і духівництва, повільне і упереджене судочинство) , але й обмежити королівську владу, дати свободу і рівність громадян.

 Депутати третього  стану виявили таку самостійність,  яка не тільки вирішила на  їх користь спірне питання, але поступово передала в їх руки всю державну владу. За пропозицією абата Сиейеса вони оголосили себе Національними зборами, які зобов’язані виконати те завдання, на яку їх уповноважили виборці; дали клятву не розходитися, поки не закінчать своєї справи, і оголосили особистість депутатів Національних зборів недоторканною. Король поступився і наказав депутатам від дворянства і духовенства увійти до складу Національних зборів.

 Короля запідозрили  у нещирості, коли він під  приводом підтримки порядку і спокою стягнув близько Парижа і Версаля до 35 тисяч війська, складеного переважно з іноземців. Паризька чернь стала озброюватися, розграбувавши збройові майстерні та військові магазини. За зброю взялися ремісники, робітники, поденники, а також торговці Таким чином, у повстанні брали участь не тільки міські низи, а й представники дрібної буржуазії.

 Міське самоврядування  Парижа, щоб оберегти себе, з одного  боку, від королівських військ, а  з іншого - від насильств черні,  утворило з кращої частини міської молоді Національну гвардію (переважно з буржуа, так як вони повинні були на свій рахунок придбати ошатний дорогий мундир) , якій була присвоєна особлива кокарда і триколірний прапор, зробимо потім прапором революції. Начальником був призначений маркіз Лафайєт.  Освіта Національної гвардії додало особливого значення міського самоврядування, яке поряд з Національними зборами утворило другу силу, обмежувала королівську владу і грала згодом дуже важливу роль.

 За своїм державного  устрою в XVIII столітті Франція була абсолютною монархією, що спиралася на бюрократичну централізацію і на постійне військо. Тим не менше, між королівською владою, яка була абсолютно незалежна від пануючих класів, і привілейованими станами існував свого роду союз - за відмову духівництва і дворянства від політичних прав державна влада всією своєю силою і всіма колишніми в її розпорядженні засобами охороняла соціальні привілеї цих двох станів .

 До деякого часу  з королівським абсолютизмом  мирилася промислова буржуазія,  в інтересах якої уряд теж робило чимало, посилено турбуючись про «національне багатство», тобто, про розвиток обробної промисловості і торгівлі. Однак, виявлялося все більш важким задовольняти бажанням і вимогам і дворянства і буржуазії, у своїй взаємній боротьбі шукали підтримки у королівської влади.

 З іншого боку, і  феодальна, і капіталістична експлуатація  все більше озброювала проти  себе народні маси, самі законні  інтереси яких абсолютно ігнорувалися  державою. Врешті-решт, положення королівської  влади у Франції стало вкрай скрутним: кожного разу, коли вона відстоювала старі привілеї, вона зустрічалася з ліберальною опозицією, яка посилювалася - і всякий ж разу, коли отримували задоволення нові інтереси, піднімалася консервативна опозиція, робиться раз від разу більш різкою.

 Королівський абсолютизм  втрачав кредит в очах духовенства,  дворянства і буржуазії, серед  яких утвердилася думка, що  абсолютна королівська влада  є узурпацією по відношенню  до прав станів і корпорацій (точка зору Монтеск'є) або по  відношенню до прав народу (точка зору Руссо).

 Завдяки діяльності  Вольтера, Монтеск'є, Руссо та  інших письменників, з яких особливо  важливі групи фізіократів і  енциклопедистів, навіть в думках  освіченої частини французького  суспільства стався переворот.  З'явилося масове захоплення демократичної філософією Руссо, Маблі, Дідро та ін Північноамериканська війна за незалежність, в якій взяли участь і французькі добровольці, і сам уряд, як би підказувала суспільству, що й у Франції можливе здійснення нових ідей.

У другій половині XVIII ст. все населення Франції як і раніше поділялося на три стани, причому перші два - духовенство та дворянство - зберігали всі свої старовинні привілеї. Буржуазія, селянство, плебейські маси міст належали до третього стану. Привілейовані стану Як не нікчемний був чисельно весь контингент духовенства (одна двохсотий частина населення Франції), соціальні контрасти, характерні для всієї країни, відтворювалися всередині цього стану з вражаючою різкістю. Багато сільські священики були бідні, а за своїм соціальним походженням вони були безпосередньо пов'язані з третім станом. Зовсім іншим було становище церковної аристократії: архієпископів і єпископів (всього 135 осіб), абатів та абатиси, які очолювали 1100 чоловічих до 678 жіночих монастирів (у загальному до чернецтва духовенству належало близько 60 тис. чоловік). Річні доходи деяких архієпископів доходили до 100 - 200 тис. ліврів. Архієпископи і єпископи жили, як світські аристократи, в розкішних палацах, часто влаштовуючи пишні прийоми і щедро обдаровуючи своїх фаворитів і фавориток. За Людовіка XV серед єпископів були ще вихідці з третього стану, проте в наступне царювання, у 80-х роках, особам недворянського походження був повністю закритий доступ не тільки в єпископат, але й до всіх інших скільки-небудь вигідним церковним посадам. Не довіряючи нижчого духовенства, Людовик XVI заборонив парохам збиратися на з'їзди без дозволу єпархіальної влади. Єпископи переміщали сільських священиків з одного приходу до іншого з власної волі. Другий стан - дворянство складалося з двох різних груп: «дворянства шпаги» і «дворянства мантії». Головним обов'язком дворянства шпаги була військова служба. Однак у  1789 р  ., За підрахунком Лавуазьє, тільки 18 323 дворянина були дійсно здатні носити зброю.  Дворянство шпаги, як і духовний стан, не було однорідним. Іншим дворянам і шпагу купити було не на що. В одному і тому ж другому стані були і безземельні, і дрібномаєтні дворяни, і сеньйори, які володіли тисячами гектарів землі, переважно титулована знати: герцоги, маркізи, графи і Віконт. У 1771 р . у Франції було 70 тис. дворян, з них 3 тис. титулованих. Королівський двір - ця, за висловом передових сучасників, «могила нації» - привертав аристократів, що залишали свої маєтки, щоб вести паразитичне існування в Парижі чи у Версалі за рахунок королівських милостей і субсидій. Безпечна, розгульна життя і постійне неробство вважалися характерними і необхідними ознаками справжнього панства. Король і принци показували приклад марнотратства. Стан герцога Орлеанського, родича короля по молодшої лінії Бурбонів, оцінювалося в 114 млн. ліврів, а його борги - у 74 млн. ліврів. Догоджаючи королю і його фаворитам, дворяни жили вище своїх коштів, робили борги і навіть найбагатші з них нерідко розорялися. Провінційне дворянство відносилося недружелюбно і навіть вороже до дворянства придворному, а старі аристократичні родини зневажали вискочок-фаворитів, часто купували титули і вплив при дворі. Існували, однак, і набагато більш важливі відмінності в середовищі дворянства: незалежно від давнини роду одні дворяни були фанатичними захисниками феодальних порядків, інші схилялися до реформ, до капіталістичних, а не до феодальних методів експлуатації селянства. Окремі аристократи були причасті до колоніальної торгівлі. Банкірські операції, лихварство, комерційне домоволодіння, добувна і обробна промисловість цікавили цих високопосадовців дворян аж ніяк не менше, ніж комерсантів, які належали до безправного третього стану. До дворянству мантії ставилася суддівська знати, члени вищих судових установ - парламентів та вищих фінансово-адміністративних органів. У XVI-XVII ст. ця чиновні знати носила ще назву люди мантії і різко відрізнялася від дворянства шпаги своїм походженням: люди мантії були вихідцями з третього стану. Але поступово їх зв'язку з третім станом втрачалися, і вони перетворювалися на прошарок пануючого класу феодалів - дворянство мантії, що у XVIII ст. було вже тісно пов'язано в особі своїх найвизначніших родин з родовитої знаттю. Соціальне обличчя основної маси дворянства мантії і його реакційну роль у XVIII ст. гнівно характеризували буржуазні просвітителі. «Вища судова магістратура, - писав Дідро, - нетерпима, ханжески лицемірна, дурна, вона зберігає свої готські і вандальскіх звичаї ... і жадібно прагне втручатися у всі - в релігію, у державні справи, фінанси, мистецтво і науку і внаслідок свого невігластва, корисливості й забобонів завжди все заплутує ». Буржуазія, передпролетаріату і селянство. До великої буржуазії належали відкупники, банкіри, судновласники, купці-оптовики, багато домовласників-комерсанти, великі промисловці-мануфактурісти. Можливістю швидкої наживи за рахунок безправного і все більш розорялися народу особливо широко користувалися відкупники податків. Прогресивна частина французького суспільства ставилася до відкупникам з неприхованим презирством. В одному багатому домі, куди був запрошений Вольтер, всі гості зобов'язалися розповісти що-небудь про розбійників. Коли дійшла черга до Вольтера, він сказав: «Жив-був один відкупник ... Господа, інше я забув ». Заборгованість держави цілком відповідала інтересам відкупників, банкірів, усіх урядових кредиторів. Відомо, що Маркс вважав державний борг одним з найсильніших важелів первісного нагромадження.  Державні кредитори становили найбільш вірнопідданську частина буржуазії. Лише з появою небезпеки державного банкрутства ставлення і цієї частини буржуазії до уряду змінилося. Численна дрібна буржуазія складалася з цехових майстрів, крамарів, власників дрібних майстерень капіталістичного типу. До дрібної буржуазії належала й частина працівників розсіяною мануфактури, наприклад багато ліонські шелкоткачі, що мали по три-чотири верстата, для обслуговування яких самі майстри постійно наймали ткачів-підмайстрів. Всі ці прошарки дрібної буржуазії мало розрізнялися за матеріальним становищем і були об'єднані ненавистю до засилля привілейованих. Передпролетаріату ще не виділявся помітно з загальнонародної маси, був слабкий і порівняно нечисленний. До різних прошаркам цього класу належали ремісничі підмайстри, поденники, учні, робітники мануфактур, портові вантажники, шахтарі. Вже задовго до революції відбувалася глибока соціальна диференціація в середовищі французького селянства. Переважну масу сільського населення становила біднота. Жахлива злидні широких верств селянства засвідчена багатьма сучасниками, в тому числі і представниками тодішньої адміністрації. У  1742 р  . один чиновник з Фалеза писав своєму начальнику, інтендантові: «Деякі парафії платять дуже мало (податків), інші ж - надзвичайно обтяжені, щоб не сказати - розчавлені, і жителі цих парафій гинуть у злиднях. Ці люди голи, як черв'яки, чорні, як негри, харчуються все своє життя впроголодь і самої поганий їжею ». Масові руху в другій половині XVIII ст. У другій половині XVIII ст. як у місті, так і в селі майже не припинялися народні хвилювання. В одній Нормандії, де, за визнанням місцевого парламенту, голод змушував цілі села переходити «на їжу тварин», селянські повстання спалахували шість разів протягом невеликого періоду - з 1752 по  1768 р  . У роки феодальної реакції селянські хвилювання посилилися, особливо в Пуату, Візіль, районі Севеннскіх гір, у віварії, Жеводане. Руху міського населення були теж досить часті. Вибухи невдоволення низів міського населення відзначалися в  1770 р  . в Руані та Реймсі, в  1775 р  .- У Діжоні, Версалі, Сен-Жермені, Понтуаз, Парижі, в  1782 р  . - В Пуатьє. У XVIII ст. у зв'язку із зростанням капіталістичної мануфактури масовий рух часто набувало форму страйкової боротьби. У Невері робочі страйки і повстання (за висловом місцевих властей, заколоти) відбувалися в 50 - 60-х роках майже регулярно через кожні два-три роки. Значний конфлікт між працею і капіталом спалахнув у  1744 р  . в Ліоні. Це була добре організована страйк ліонських шелкоткачей. Місцевий інтендант писав тоді про ткачів-страйкаря: «Вони не грабували і не вбивали. Але вони насильно змусили купецького старшину підписати наказ ... продиктований ними самими ». Мова йшла про скасування щойно введеного регламенту, який створював більш важкі умови праці шелкоткачей. Жорстокі репресії, яким піддалися організатори страйку, не припинили страйкової боротьби. Страйки у Ліоні виникали в 1752, 1759, 1771, 1774, 1778 і 1786 рр..; Остання з цих страйків називається в буржуазній історичній літературі «заколотом  1786 р  . ». Заворушення почалися зі страйку каменярів, які зажадали від підрядників упорядкування видачі заробітної плати. Потім у зв'язку зі зростанням дорожнечі почалася спільна страйк шелкоткачей і капелюшників, що зажадали збільшення відрядних розцінок. Страйкарі-демонстранти рухалися по місту стрункими колонами. Після кровопролитної сутички з військовими частинами вони оточили ратушу і змусили представників місцевої влади підписати наказ про підвищення відрядних розцінок. Але незабаром цей рух було придушено.  Керівник страйкарів-повстанців П'єр Соваж був страчений. Занепад французького абсолютизму в другій половині XVIII ст. У другій половині XVIII ст. подальше зростання продуктивних сил у Франції був можливий лише за умови глибоких революційних перетворень. Але французький абсолютизм вже представляв собою в цей час реакційну силу. Тому навіть ті заходи уряду, які, по видимості, були спрямовані на розвиток промисловості, не досягали мети. Підтримка абсолютизму банкірами, відкупниками і деякими іншими елементами верхівки буржуазії, так само як і заступництво абсолютизму цим елементам, не змінювали істоти абсолютної монархії як держави, що охороняв класові інтереси привілейованих землевласників. Однією з ознак занепаду абсолютизму була його нездатність завершити формування політичного та адміністративного єдності країни. Зосередження влади в руках провінційних інтендантів не усунуло у Франції жахливої ​​адміністративної «черезсмужжя». Адміністративна термінологія відповідала заплутаності адміністративних порядків. Поряд з поняттям «інтендантство» вживалися терміни «генеральство» і «провінція», причому поняття «провінція» застосовувалося тоді й до генеральство, і до інтендантства, і до військових округах. Чіткого поділу на адміністративні округи, таким чином, у Франції не існувало навіть у кінці XVIII ст. Велика частина Франції управлялася за допомогою громіздкого бюрократичного апарату, і лише деякі області користувалися деякими, притому неоднаковими, правами самоврядування. Неоднаково управлялися та міста. Виборність мерів була здебільшого знищена; королі продавали посади мерів. Керівництво в судових трибуналах сенешальства і бальяжей (судових округів, здавна звався сенешальства на Півдні і бальяжей на Півночі) перейшла до інтендантам.  Суд відбувався не тільки на основі королівського законодавства, але і на основі особливих для кожної області законів і звичаїв, що мали різне історичне походження. В умовах безправ'я широких мас народу і судово-адміністративного хаосу допускалися неймовірні зловживання. Особливо яскравим проявом жахливого свавілля були «летр де каші» (lettres de cachet - накази в запечатаних конвертах), тобто негласні королівські накази. Вони застосовувалися і для арештів, притому особливо часто в другій половині XVIII ст. За допомогою «летр до каші» міністри, інтенданти, придворні фаворити і фаворитки могли за своїм уподобанням позбавлятися від політичних та особистих ворогів. Для цього достатньо було вписати в такий наказ, забезпечений королівської підписом та печаткою, бажане ім'я, і ​​цю людину без суду укладали у в'язницю на невизначено довгий час. Офіційно у Франції визнана була лише католицька церква. Ряд урядових і церковних заходів, що послідували за скасування Нантського едикту (  1685 р  .), Зміцнював повновладне панування католицизму. Протестанти піддавалися переслідуванням, їх били батогами, кидали до в'язниць, засилали на каторгу. Хрещення і шлюби визнавалися тільки в тих випадках, коли вони відбувалися католицьким духовенством. Члени сім'ї протестанта, не підпорядковувалися цій вимозі, позбавлялися за законом усіх громадянських прав. Церковна аристократія відсторонила нижче духовенство від участі в церковних асамблеях і в органах місцевого самоврядування - провінційних штатах. Армія розглядалася поряд з церквою і судом як найважливіша опора трону. Вона формувалася шляхом вербування, термін служби встановлювався договором. За Людовіка XVI в армії були проведені реформи, що мали важливе військове значення. У 70-80-х роках головний інспектор артилерії Грібоваль майже подвоїв чисельність артилеристів, робочих арсеналу перевів на становище військових, реконструював матеріальну частину артилерії, ввів новий, удосконалений тип знарядь, словом, створив на ті часи чудову артилерію. Але в той же час командний склад армії набув більш чітко виражений становий, кастовий характер. Що стосується військового регламентом  1781 р  . особи, які бажали отримати офіцерський чин у піхоті чи кавалерії, зобов'язані були документально довести свою приналежність до дворянства в чотирьох попередніх поколіннях. Виключалися, отже, не тільки вихідці з третього стану, а й особи, дворянська родовід яких налічувала менше 100 років. Зовнішня політика Людовіка XV Про занепад французького абсолютизму свідчили і невдачі зовнішньої політики, що припадають головним чином на час самостійного правління Людовика XV (1723-1774). Сам король, песимістично оцінюючи найближчі перспективи абсолютистської Франції зважаючи безнадійного стану фінансів і наростаючого протесту народних мас, говорив: «після нас хоч потоп», і весь свій час віддавав розвагам. При ньому великий вплив на державні справи придбали його фаворитки - спочатку маркіза Помпадур, потім графиня Дюбаррі. Зовнішня політика Франції в цей час визначалася подальшим загостренням колоніальних і торговельних протиріч з Англією, але була авантюристичної і принесла правлячим колам великі розчарування. Спочатку Франція втягнулася у війну за австрійську спадщину (1740-1748), в якій вона виступала разом з Пруссією проти англо-австрійського союзу. Війна принесла Фрідріху II багату провінцію Сілезію, Франції ж не дала нічого в Європі і послабила її позиції в колоніях. Незважаючи на Ахенський  1748 р  ., Що поклав кінець цій війні, англо-французька боротьба в Індії та Північній Америці фактично не припинилася. Англійці своїми каперські діями завдавали величезних втрат французькому торговельному флоту. Збройні зіткнення між французами і англійцями, що поновилися в 1653-1654 рр.. в Канаді, в долині Огайо і в Індії, також йшли успішно для англійців. Тому уряд Людовика XV намагалося вирішити результат боротьби з Англією не в колоніях, а на території Європи, що вже саме по собі було грубим прорахунком. Вступивши в союз з Австрією проти Пруссії, що спиралася на допомогу Англії, Людовик XV втягнув свою країну в Семирічну війну (1756-1763), яка остаточно засмутила фінанси Франції і закінчилася для неї великими втратами в колоніях.  Реформи Тюрго і їхня невдача У  1774 р  . на трон Франції вступив Людовик XVI. Йому були чужі багато пороків Людовіка XV. Але Людовік XVI був тупий, лінивий і безвольна людина. За висловом Мірабо, «єдиним чоловіком» в родині нового короля була його дружина, австрійська принцеса Марія Антуанетта, вона і була натхненником реакційних заходів. Перші роки царювання Людовіка XVI ознаменувалися, проте, такими реформами, які могли б сприяти розвитку капіталізму у Франції, якби їх незабаром не відмінили. На пост генерального контролера фінансів був покликаний Тюрго, великий державний діяч і видатний економіст-теоретик, фізіократи. Йому і належала ініціатива реформ, проведених у 1774-1776 рр.. Тюрго скасував сорому хлібної торгівлі, зменшив мита з ввезених в міста продовольчих товарів, поширивши одночасно цей податок на привілейованих. Привілейовані стану були, крім того, обкладені дорожньої митом, а державна селянська повинність - дорожня панщина - була скасована. У  1776 р  . Тюрго позбавив сеньйорів-виноробів найважливішого для них баналітетного права. Все це викликало проти нього сильне невдоволення аристократії і всього дворянства. Тюрго відновив проти себе і частину буржуазії. За пропозицією Тюрго в січні  1776 р  . король підписав указ, який знищив цехові корпорації і гільдії. За винятком чотирьох-п'яти професій, всі види торгово-промислової діяльності були звільнені від усяких обмежень і регламентів. Але, як вже було сказано, частина французької буржуазії витягувала вигоди з монополій. Особливо сильно були обурені так звані шість гільдій міста Парижа (хутровиків, торговці колоніальними товарами, галантерейники та ін.) За висловом історика Мішле, «пихата потомствена крамниця була оскаженіла не менше, ніж Версаль». Перераховані реформи Тюрго були лише першим кроком до намічуваних їм подальшим, не менш серйозним перетворенням. Судова аристократія знала, що Тюрго не співчував відновленню парламентів, ліквідованих у попереднє царювання канцлером Мопу. Вищому духовенству було відомо негативне ставлення Тюрго до скасування Нантського едикту. Незабаром після коронації Людовіка XVI Тюрго вручив королю свій «Мемуар про віротерпимість». Привілейована міська магістратура з тривогою очікувала адміністративних перетворень Тюрго, який розробив план єдиного общинного і міського самоврядування. Органам самоврядування передбачалося передати розподіл податків і керівництво місцевими громадськими роботами, в першу чергу дорожнім будівництвом. Ці органи повинні були складатися з осіб, які обирають не за становим принципом, без поділу громадян на курії. Виборче право передбачалося надати землевласникам з певним розміром доходу. Знищення цехів, чутки про муніципальну реформу і майже одночасна поява сміливою брошури «Про незручності феодальних прав», написаної Бонсерфом, другом і однодумцем Тюрго, помножили число ворогів реформатора, об'єднали проти нього князів церкви, сеньйорів, дворянство мантії і фінансистів. Брошура Бонсерфа була спалена катом за вироком парламенту. Вороги Тюрго скористалися продовольчими утрудненнями  1775 р  . і народними хвилюваннями (так званої борошняної війною), щоб звалити ненависного міністра. У травні  1776 р  . Тюрго отримав відставку, всі реформи були скасовані зайняли його місце бездарними ставлениками придворної камарильї. Феодально-абсолютистські порядки обмежували розвиток продуктивних сил, перешкоджали розвитку промисловості та вільному формуванню ринку робочої сили, затримували зростання внутрішнього ринку і зовнішньої торгівлі, утруднювали розвиток кредиту. Всі ці соціально-економічні умови і особливо феодальна реакція 70-80-х років повинні були привести до різкого загострення всіх класових протиріч, до потужних народних рухів. Неминучим було в цих умовах і посилення ідеологічної боротьби. У 1787-1789 рр.. у Франції склалася революційна ситуація.

2. Скликання Генеральних Штатів і початок революції.

 У Франції  підвалини старого режиму розхитували не тільки конфлікти між аристократією і королівськими міністрами, але також економічні та ідеологічні чинники. З 1730-х років в країні відбувався постійний ріст цін, викликаний знеціненням наростала маси металевих грошей та розширенням пільг по кредитах - при відсутності зростання виробництва.  Інфляція найболючіше вдаряла по бідних верствах населення.

 У той  же час частина представників  усіх трьох станів перебувала  під впливом просвітницьких ідей. Відомі письменники Вольтер, Монтеск'є,  Дідро, Руссо пропонували ввести у Франції англійську конституцію і систему судочинства, в яких вони вбачали гарантії індивідуальних свобод та ефективного уряду. Успіх Війни на незалежність США вдихнув в рішуче налаштованих французів нові надії.

 Скликання  Генеральних штатів. Перед скликаними 5 травня 1789 Генеральними штатами стояло завдання вирішення економічних, соціальних і політичних проблем, що стояли перед Францією в кінці 18 ст. Король сподівався досягти згоди за новою системою оподаткування та уникнути фінансового краху.  Аристократія прагнула використати Генеральні штати для блокування будь-яких реформ. Третій стан вітало скликання Генеральних штатів, вбачаючи можливість викласти на їх засіданнях свої вимоги реформ.

 Підготовка  до революції, в ході якої  ширилися дискусії про загальні принципи правління і необхідності конституції, тривала 10 місяців. Повсюдно складалися списки, так звані накази. Завдяки тимчасового ослаблення цензури країна була наповнена памфлетами. Було прийнято рішення надати третьої стану рівне з двома іншими станами кількість місць в Генеральних штатах. Однак питання про те, чи повинні стану голосувати окремо або разом з іншими станами, не було вирішено, так само як залишалося відкритим питання про характер їх владних повноважень. Навесні 1789 відбулися вибори по всіх трьох станам на основі загального виборчого права для чоловіків. У результаті був обраний 1201 депутат, з яких 610 представляли третій стан. 5 травня 1789 у Версалі король офіційно відкрив перше засідання Генеральних штатів.

 Перші ознаки  революції. Генеральні штати,  які не отримали якихось чітких  вказівок з боку короля та  його міністрів, загрузли в  суперечках про процедуру. Розжарені  політичними дебатами, що відбувалися  в країні, різні групи займали  непримиренні позиції з принципових питань. До кінця травня друге і третє стану (дворянство і буржуазія) повністю розійшлися в думках, а перше (духовенство) розкололося і прагнуло виграти час. У період між 10 і 17 червня третій стан взяло ініціативу у свої руки і оголосив себе Національними зборами. Тим самим він затвердив своє право представляти всю націю і зажадало повноважень для перегляду конституції. Надходячи, таким чином, воно відкидало авторитетом короля та вимогами двох інших станів. Національне збори ухвалили, що в разі його розпуску буде скасована тимчасово схвалена система оподаткування. 19 червня духовенство незначною більшістю проголосували за те, щоб приєднатися до третього стану. До них приєдналися також і групи ліберально мислячих дворян.

 Стривожене  уряд вирішив перехопити ініціативу і 20 червня спробувало вигнати членів Національних зборів із залу засідань. Тоді зібралися в розташованому неподалік залі для гри в м'яч делегати дали клятву не розходитися до тих пір, поки не буде введена в дію нова конституція. 9 липня Національні збори проголосили себе Установчими зборами. Стягування королівських військ до Парижу викликало заворушення серед населення. У першій половині липня в столиці почалися заворушення і безладдя. Для захисту життя і власності громадян муніципальною владою була створена Національна гвардія.

 Ці заворушення  вилилися у штурм ненависної  королівської фортеці Бастилії, у якому взяли участь національні  гвардійці і народ. Падіння  Бастилії 14 липня стало яскравим  свідченням безсилля королівської  влади і символом краху деспотизму. Разом з тим штурм викликав хвилю насильства, що прокотилася по всій країні. Жителі сіл і невеликих міст спалювали будинки знати, знищували свої боргові зобов'язання. У той же час серед простого народу ширилися настрої "великого страху" - паніки, пов'язаної з поширенням чуток про підхід "бандитів", нібито підкуплених аристократами. Коли деякі відомі аристократи стали залишати країну і почалися періодичні армійські експедиції з голодуючих міст у сільські місцевості для реквізиції продовольства, хвиля масової істерії пронеслася по провінціях, породжуючи сліпе насильство і руйнування.

11 липня зі  свого поста був зміщений міністр-реформатор  банкір Жак Неккер. Після падіння  Бастилії король пішов на поступки, повернувши Неккера і відвівши від Парижа війська. Ліберальний аристократ маркіз де Лафайєт, герой війни за незалежність США, був обраний командиром формувалася нової Національної гвардії, що складалася з представників середніх верств. Був прийнятий новий державний триколірний прапор, що поєднував традиційні червоний і блакитний кольори Парижа з білим кольором династії Бурбонів. Муніципалітет Парижа, подібно муніципалітетам багатьох інших міст Франції, був перетворений в Комуну - фактично незалежне революційний уряд, що визнає існування лише влада Національних зборів. Остання взяла на себе відповідальність за формування нового уряду і прийняття нової конституції.

4 серпня аристократія  і духовенство відмовилися від  своїх прав і привілеїв. До 26 серпня Національне збори затвердили  Декларацію прав людини і громадянина, в якій проголошувалися свобода особистості, совісті, слова, право на власність і опір гнобленню. Підкреслювалося, що суверенітет належить усій нації, а закон повинен бути проявом загальної волі. Усі громадяни повинні бути рівні перед законом, мати однакові правами при занятті громадських посад, а також рівними зобов'язаннями по сплаті податків. Декларація "підписувала" смертний вирок старому режиму.