Фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності

     Чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької  діяльності, із загальної маси належного  цьому громадянинові майна. Так, ч. 2 ст. 128 ГК України та ч. 1 ст. 52 ЦК України  прямо встановлюють правило про  те, що громадянин-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з  підприємницькою діяльністю, усім своїм  майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. Фізична  особа-підприємець, яка перебуває  у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою  діяльністю, усім своїм особистим  майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка  належатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК України). За рішенням суду за відповідними зобов'язаннями може бути звернено стягнення на все належне  приватному підприємцеві майно, в тому числі і те, яке він не використовував для зайняття підприємницькою діяльністю (приватна квартира, дача, меблі, автомашина тощо). Зважаючи на наявність повної відповідальності за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою  діяльністю, всім своїм майном, громадянин-підприємець  провадить підприємницьку діяльність без формування статутного, резервного та інших фондів.

     На  відміну від цього згідно зі ст. 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. За загальним правилом учасник (засновник) юридичної особи  не відповідає за зобов'язаннями юридичної  особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими  документами та законом (ч. 2 ст. 219 ГК України). Такі випадки встановлені, наприклад, ЦК (ГК) України і Законом  України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства" — щодо додаткової відповідальності учасників товариства з додатковою відповідальністю, повної відповідальності — щодо учасників повного та командитного товариств) або можуть встановлюватись  установчими документами юридичної  особи.

     Громадянин-підприємець  має можливість обрати спосіб оподаткування  доходів за спрощеною системою. Застосування єдиного податку при оподаткуванні  доходу приватного підприємця регулюється  Указом Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 "Про спрощену систему  оподаткування, обліку та звітності  суб'єктів малого підприємництва" (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99)..

       Сплата єдиного податку за  підсумками діяльності у звітному  періоді дає законні підстави  приватному підприємцеві не тільки  не сплачувати прибутковий податок,  а й не складати відповідну  декларацію. Підтвердження цього  можна знайти в п. 5 постанови  Кабінету Міністрів України від  16 березня 2000 р. № 507 "Про  роз'яснення Указу Президента  України від 3 липня 1998 р. №  727". Тому приватні підприємці, які є платниками єдиного податку,  звільняються від щоквартальних  авансових платежів.

     Єдиний  податок значно полегшує ведення  бухгалтерського обліку, який стає більш зрозумілим. Особливо для тих  громадян, які тільки розпочинають самостійний бізнес і у той  же час повинні в стислі строки оволодіти методами господарських  підрахунків і ведення діловодства. Привертає увагу і можливість заощадження коштів через дозвіл незастосування цією категорією підприємців  касових апаратів при проведенні операцій з готівкою.

     Проте, як свідчить практика, ця система не є досконалою. Так, далеко не кожний підприємець має регулярні грошові  надходження. Однак сплата єдиного  податку відбувається незалежно  від результатів діяльності. Видаються  недостатньо обміркованими і  вимоги щодо обмеження кількості  найманих працівників. Адже якщо підприємець  вдало розпочав бізнес і має можливості для його подальшого розвитку, таке обмеження заважатиме і інвестиціям  і створенню додаткових робочих місць в Україні.

     Громадянин-підприємець  має можливість не відкривати банківський  рахунок, працювати виключно за готівкові  кошти і використовувати готівкову  виручку на свій розсуд. Такий висновок випливає з факту відсутності  у законодавстві положень щодо обов'язкової  наявності у суб'єкта підприємницької  діяльності — фізичної особи відповідних  рахунків, на відміну від підприємств, для яких така наявність є однією з основних ознак (ч. 4 ст. 62 ГК України).

     Фізична особа набуває статусу суб'єкта підприємницької діяльності за умови  її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Значення державної  реєстрації і порядок її здійснення розкриваються у наступній темі. 
 
 
 

     Додаткові відпустки

     Додаткові відпустки за стаж роботи можуть бути встановлені також колективним  договором для окремих категорій  працівників.

     У деяких випадках у зв'язку з умовами  праці чи особливим характером праці, станом здоров'я працівники мають  право на додаткові відпустки.

     Додаткова відпустка — це час відпочинку, що надається додатково до щорічної основної відпустки тривалістю та на умовах, установлених законодавством, галузевими угодами, колективним та трудовим договором.

     Підстави, тривалість та порядок надання додаткових відпусток різні. За підставами та метою  їх надання додаткові відпустки  поділяються на певні види  

        

     Рис. 1. Види додаткових відпусток 

     У зв'язку з умовами праці законом  встановлено кілька додаткових щорічних відпусток:

     • додаткова відпустка за роботу в  шкідливих та важких умовах праці (ст.7 Закону);

     • додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8 Закону);

     • інші додаткові відпустки, передбачені  законодавством. Щорічна додаткова  відпустка за роботу в шкідливих та важких умовах праці тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, зайнятим на роботах, пов'язаних із негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів1.

     Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки  за роботу в шкідливих та важких умовах праці встановлюється колективним  чи трудовим договором залежно від  результатів атестації робочих  місць з урахуванням умов праці  та часу зайнятості працівника в цих умовах. 

     Щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці надається:

     • окремим категоріям працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним  та інтелектуальним навантаженням  або виконується в особливих  природних географічних і геологічних  умовах та умовах підвищеного ризику для здоров'я, — тривалістю до 35 календарних  днів. Особливі природні географічні  та в геологічні умови праці властиві гірським населеним пунктам3;

     • працівникам з ненормованим робочим  днем — тривалістю до 7 календарних  днів згідно зі списками посад, робіт  та в професій, визначених колективним  договором, угодою. Така відпустка надається  як компенсація за виконаний обсяг  робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодично виконувати службові завдання понад встановлену тривалість робочого часу4.

     Список  виробництв, робіт, цехів, професій і  посад, зайнятість працівників у  яких дає право на щорічні додаткові  відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці та за особливий характер праці, затверджений постановою Кабінету Міністрів України  від 17 листопада 1997 р. № 1290 (надалі - Список). Порядок застосування Списку затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України 30 січня 1998 № 16.

     Порядок проведення атестації робочих місць  за умовами праці затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 1992 р. № 442. Критерії гірських населених  пунктів установлено в Законі України "Про статус гірських населених  пунктів України" від 15 лютого 1995 р.

     Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10 жовтня 1997 р. № 7 затверджено  Рекомендації щодо порядку надання  працівникам з ненормова-ним робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці.

     Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки  за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором  залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах.

     Зазначимо, що нині ліквідовано додаткові відпустки, що надавалися раніше як заохочення за виконання державних або громадських  обов'язків. Скажімо, громадським вихователям неповнолітніх тощо.

     До  стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховуються  періоди роботи, встановлені ст. 9 Закону та передбачені законодавством (рис. 2).

     Наприклад, згідно зі ст. 12 Закону України "Про  колективні договори і угоди" особи, які беруть участь у переговорах  як представники сторін, а також  спеціалісти, запрошені для участі в роботі комісій, на період переговорів  та підготовки проекту звільняються від основної роботи зі збереженням  середнього заробітку та зарахуванням цього часу до трудового стажу. 

     

     Рис. 2. Стаж роботи, що дає право на щорічну основну відпустку

     До  стажу роботи, що дає право на щорічні додаткові відпустки, зараховуються  періоди роботи, передбачені ст. 9 Закону (рис. 3):

     • час фактичної роботи в шкідливих, важких умовах або з особливим  характером праці, якщо працівник зайнятий в цих умовах не менше половини тривалості робочого дня, встановленої для працівників певного виробництва, цеху, професії або посади;

     • час щорічних основної та додаткових відпусток за роботу в шкідливих, важких умовах та за особливий характер праці;

     • час роботи вагітних жінок, переведених  на підставі медичного висновку на легшу роботу, на якій вони не зазнають впливу несприятливих виробничих факторів

   

     Рис. 3. Стаж роботи, що дає право на щорічну додаткову відпустку 

     Якщо  працівник, переведений на роботу на інше підприємство, повністю або частково не використав щорічні основну та додаткові відпустки й не одержав  за них грошову компенсацію, то до стажу роботи, що дає право на щорічні основну та додаткові  відпустки, зараховується час, за який він не використав ці відпустки за попереднім місцем роботи.

     Законодавство встановлює порядок надання щорічних відпусток.

     Право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після  закінчення шести місяців безперервної роботи на цьому підприємстві. Потрібно зауважити, що право на відпустку  виникає у працівника, а роботодавець має право надати працівникові відпустку  авансом в будь-який час. Але це право, а не обов'язок роботодавця.

     У разі надання працівникові зазначених щорічних відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого  часу, за винятком випадків, передбачених Законом.

     Разом з тим законодавством визначено  випадки, коли працівникові може бути надана відпустка повної тривалості до закінчення шести місяців безперервної роботи в організації. Так, щорічні  відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на цьому  підприємстві за бажанням працівника надаються: 

     • жінкам — перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після  неї, а також жінкам, які мають  двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;

     • інвалідам; особам віком до вісімнадцяти років;

     • чоловікам, дружини яких перебувають  у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами;

     • особам, звільненим після проходження  строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення зі служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не враховуючи часу переїзду на постійне місце проживання;

     • сумісникам — одночасно з відпусткою за основним місцем роботи;

     • працівникам, які успішно навчаються в навчальних закладах і бажають  приєднати відпустку до часу складання  іспитів, заліків, написання дипломних, курсових, лабораторних та інших робіт, передбачених навчальною програмою;

     • працівникам, які не використали  за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну  відпустку і не одержали за неї грошової компенсації;

     • працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лікування;