Етапи розвитку професійних спілок

     Етапи розвитку професійних  спілок 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Історія розвитку професійних спілок вказує на те, що вони не завжди мали однакове місце у суспільстві та могли  впливати на його процеси. Держава в  окремі періоди то наділяла профспілки великими повноваженнями для здійснення захисту прав та інтересів працівників, то позбавляла профспілки цих повноважень.

     Професійні  спілки виникли на етапі історії  суспільства, коли воно стало капіталістичним. Причому ступінь розвитку профспілок в цілому відповідав рівню розвитку промислового виробництва. Класичною  країною капіталізму була Англія. Тут новий спосіб виробництва  досяг високого розвитку раніше інших  країн. Тому і професійні спілки виникли  спочатку в Англії – в кінці XVIII століття. З розвитком капіталізму професійні спілки отримають поширення і в інших країнах: Франція, Німеччина, США. Росія пізніше інших країн вступила на шлях капіталістичного розвитку. Тому і професійні спілки виникли тут порівняно пізно – на початку XX століття[1].

     В.І.Смолярчук справедливо зазначав, що професійні спілки виникли, як добровільні об’єднання робітників і службовців за професіям. Звідси і сама назва “профспілка”. Автор відмічав, що перші профспілкові організації сформувались в ході революції 1905–1907 роках і будувались за професіям: фармацевти, лікарі, ткачі та інші. Об’єднання робітників і службовців за професією вказує на те, що тут має місце об’єднання в спілки не всіх громадян, а лише тієї частини населення, яка пов’язана з працею, з виробничою діяльністю. Вчений робить висновок, що умовою виникнення професійних спілок була праця, трудова діяльність людей[2].

     Україна на той час перебувала в складі Росії, а тому і нормативні акти про  профспілки, які приймались в Російській імперії, цілком стосувались і України.

                Етапи розвитку законодавства  про профспілки можна визначати  з врахуванням тих нормативних  актів, які приймалися на конкретному  етапі розвитку суспільства і  які стосувалися безпосередньо  повноважень профспілок та обсягу  наданих їм прав. Таким чином  в розвитку законодавства про профспілки можна виділити дев’ять етапів, які визначали компетенцію профспілок в сфері регулювання трудових відносин.

     Перший  етап (1906–1917 роки). Профспілки вперше були легалізовані відповідно до прийнятих  Урядом 4 березня 1906 року Тимчасових правил “Про професійні товариства, які засновуються для осіб у торговельних і промислових підприємствах чи для власників цих підприємств”[3]. Про цей факт в своїй праці пише і І.Я. Кисельов[4]. 

                “Тимчасовими правилами” спілкам надавалося право шукати шляхи полагодження непорозумінь, що виникають на грунті договорів про найм за допомогою угоди чи третейського розгляду. Функції спілок зводилися до виплат грошової допомоги своїм членам, організації кас взаємодопомоги, бібліотек, професійних шкіл. Натомість вони не мали права нагромаджувати страйкові фонди та влаштовувати страйки. “Правилами” передбачалося виконання процедури в ході реєстрації й відкриття професійних товариств. Заяву разом зі статутом спілкам слід було подавати до губернського “присутствія” за два тижні до її відкриття. Якщо діяльність об’єднань визнавалася такою, що “загрожує громадському спокою та безпеці”, вони підлягали ліквідації.

     Попри всі обмеження “Тимчасові правила” стали першим юридичним актом, що закріплював за найманими працівниками право на створення професійних спілок. Про рівень “Правил” свідчить те, що вони були внесені до “Зводу законів Російської імперії за 1906 рік”. Згідно з цим документом, профспілки дістали статус юридичної особи і могли набувати й відчужувати майно, утворювати капітали, укладати угоди, подавати позови та виступати відповідачами в суді.

     Другий етап (1917–1922 роки). Уже з перших днів становлення Радянської влади діяльність профспілок в сфері регулювання трудових відносин часто перепліталась з тими функціями, яку виконував Народний комісаріат праці (НКП) та його органи на місцях. Свобода спілок була законодавчо закріплена в Росії лише після лютневої революції. Вже 12 квітня 1917 року Тимчасовий Уряд прийняв Постанову “Про зібрання та спілки”[5], в ст.4 якого було зафіксовано: “Всі без винятку російські громадяни мають право, без особливого на те дозволу, засновувати товариства та спілки в цілях, які не суперечили б кримінальним законам”. Разом з тим, слід відмітити, що Тимчасовий Уряд весь час намагався стримати процес об’єднання робітників, створюючи для цього різноманітні правові перепони для створення і діяльності профспілок. В цих цілях, використовуючи Постанову Тимчасового Уряду “Про реєстрацію товариств, громад і спілок” від 21 червня 1917 року[6] судові органи, наприклад, відмовляли в реєстрації статутів профспілок.

     Третій етап (1922–1933 роки). Вперше після Жовтневої революції питання про розмежування функцій органів держави і профспілок було порушене на IIIВсеросійському з’їзді профспілок (квітень 1920 р.). В рішеннях з’їзду йшлося про практичне вирішення питання про форми участі профспілок в організації виробництва і методах залучення робочих мас в справі підняття народного господарства і державного будівництва[91]. До прийняття КЗпП РСФСР 3 червня 1922 року НКП РСФСР і ВЦРПС видали спільний циркуляр, з якого слідувало, що по всім питанням, пов’язаним із застосуванням законодавства про працю, розпоряджень уряду в сфері праці та заробітної плати, профспілкові органи не мають права видавати ніяких обов’язкових постанов. Всі свої пропозиції з цих питань вони повинні були проводити або в порядку постанов НКП і його органів, або обумовлюючи їх в колективних договорах.

     Четвертий етап (1933–1955 роки). Цей етап характеризується значним розширенням функцій  профспілок. Нові завдання профспілок були тісно пов’язані з завданнями органів Народного комісаріату  праці. 3 червня 1933 року ЦВК СРСР, РНК СРСР і ВЦРПС прийняли спільну Постанову “Про об’єднання Народного Комісаріату Праці Союзу РСР з ВЦРПС”. В постанові зазначалось, що за пропозиціями професійних робітничих організацій і з метою кращого виконання покладених на НКП Союзу РСР обов’язків, злити НКП Союзу РСР з усіма його місцевими органами, включаючи й органи соціального страхування, з апаратом ВЦРПС в центрі і на місцях, поклавши на ВЦРПС виконання обов’язків НКП СРСР і його місцевих органів[8]. Внаслідок такого об’єднання профспілки як громадська організація почали виконувати державні функції. Оскільки виконання таких функцій базувалось на правових нормативних актах, вони набували характеру владності. В окремих випадках профспілки почали виступати від імені держави, навіть видавати нормативні акти спільно з державними органами, а в деяких випадках і самостійно. Прикладом таких самостійних правових актів були Положення про порядок забезпечення допомогами по державному соціальному страхуванню або Положення про порядок розслідування і облік нещасних випадків на виробництві.      

     П’ятий етап (1955–1958 роки). Післявоєнні роки показали, що в питаннях регулювання заробітної плати потрібно було посилити роль органів державного управління. Як відмічалося вище, 20 травня 1955 року, був створений Державний комітет Ради Міністрів СРСР з питань праці і заробітної плати[8]. Із створенням цього комітету починається п’ятий етап. Утворення Держкомітету з праці призвело до нового перерозподілу функцій між професійними спілками та органами держави. Держкомітет з праці був наділений деякими функціями, якими раніше був наділений НКП і які потім перейшли до ВЦРПС. В його руках зосередились як функції по координації діяльності міністерств і відомств в області праці і зарплати, так і за дорученням уряду нових умов праці. Положенням про Держкомітет з праці встановлено, що всі важливі рішення з питань праці і заробітної плати приймаються ним спільно з ВЦРПС. 

     Шостий етап (1958–1965 роки). Грудневий Пленум ЦК КПРС (1957 р.) в Постанові “Про роботу професійних спілок СРСР” розширив функції фабричних, заводських, місцевих комітетів профспілок: надавши їм право в прийнятті рішень по нормуванню праці та організації заробітної плати, в здійсненні контролю за дотриманням трудового законодавства та виконанням колективних договорів, не допускати звільнення робітників і службовців без їх згоди.

     Сьомий етап (1965–1970 роки). Проведення господарської реформи, становлення її основних принципів здійснювалось при активній участі професійних спілок. В зв’язку з цим були прийняті нормативні акти, які поклали певні функції на професійні спілки. Зокрема, у відповідності з Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1965 року “Про удосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва”[9] ВЦРПС приймав участь в підготовці Положення про порядок розподілу прибутку, в розробці проекту нормативів відрахувань від прибутку до фонду матеріального заохочення і до фонду соціально–культурних заходів та житлового будівництва, а також в розробці та затвердженні Типового положення про преміювання робітників промисловості. ЦК профспілок почали брати участь в диференціації нормативів відрахувань від прибутку до фонду матеріального заохочення і до фонду соціально–культурних заходів по групам підприємств. Тією ж постановою директорам підприємств надавалось право за згодою з профспілковими організаціями перерозподіляти кошти між фондом матеріального заохочення і фондами соціально–культурних заходів та житлового будівництва.

     Восьмий етап (1970–1990 роки). Цей етап почався з прийняттям Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю. В зв’язку з прийняттям Основ законодавства про працю Президія Верховної Ради СРСР Указом від 27 вересня 1971 року затвердила нове Положення “Про права фабрично-заводських та місцевих комітетів ”[10].В ст.31 Положення передбачено, що воно  розповсюджується також і на цехові комітети підприємства в межах компетенції цехового комітету, а ті фабрично-заводських та місцевих комітетів, яким надані права районного комітету профспілки, можуть передавати цеховим комітетам профспілки деякі права, які відносяться до компетенції фабрично-заводських та місцевих комітетів. Відповідно з цим заводські комітети профспілок, яким надані права райкомів, своїми постановами вирішують питання про те, яким цеховим комітетам надаються права ФЗМК, і визначають перелік тих питань, які мають право вирішувати цехові комітети профспілок. 

                10 грудня 1971 року був прийнятий Кодекс законів про працю УРСР[110] який був введений в дію з 1 червня 1972 року. В XVI розділі КЗпП закріплено правове положення профспілок (ст.243–252). В ст.244 було записано, що профспілки представляють інтереси робітників і службовців в сфері виробництва, праці, побуту і культури; право профспілок в управлінні виробництвом (ст.245); повноваження профспілок при здійсненні контролю за дотриманням законодавства (ст.248). Широкі права були надані профспілкам у припиненні трудових правовідносинах. Це заборона розірвання трудового договору з ініціативи адміністрації без згоди фабрично–заводського місцевого комітету у випадках передбачених п.2 і 3 ст.40 (ст.43); розірвання трудового договору на вимогу профспілкового органу (ст.45).

     Дев’ятий етап почався з 1991 року. Він характеризується тим, що профспілки, відмовилися від доктрини “школа комунізму” і визначилися як організація людей найманої праці. Після проголошення України незалежною державою правове регулювання діяльності профспілок в Україні в цілому сформовано. Водночас, законодавча база є недосконалою, в ній є ряд прогалин, що потенційно уможливлюють обмеження діяльності профспілок. Окремими законами України, що регулюють права профспілок: щодо їх діяльності в окремих галузях економіки, зокрема, на транспорті, в сфері культури, в релігійних організаціях тощо: в регулюванні окремих сфер соціально–трудових відносин, зокрема, у сфері оплати праці та охорони праці, соціального страхування, визначення мінімальних соціальних стандартів тощо нараховується декілька десятків. А тому ми розглянемо визначальні закони, які регулюють права профспілок в Україні.   

                Фундаментальні права профспілок уперше за період існування незалежної держави визначені статтею 36 Конституції України, якою встановлено, що “громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально–економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно Конституцією і законами України”. Зокрема, ст.127 Конституції заборонена участь суддів у профспілках. Основоположним нормативно–правовим актом, який визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності профспілок став прийнятий Закон “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”. В цьому Законі закріплені демократичні принципи діяльності профспілок: їх незалежність від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, політичних партій, інших громадських організацій, їм не підзвітні і не підконтрольні (ст.12); право профспілок на ведення колективних переговорів та укладання колективних договорів і угод (ст.20); повноваження профспілок щодо захисту прав громадян на працю та здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про працю (ст.21); права профспілок у вирішенні трудових спорів (ст.26); право профспілок на організацію страйків (ст.27); гарантії діяльності профспілок (ст.40); відповідальність посадових осіб за порушення законодавства про профспілки (ст.46).