Вона підкорила суддів «Х-фактора», глядачів «Караоке на Майдані» а найголовніше - серця своїх земляків

Вона  підкорила суддів «Х-фактора», глядачів «Караоке на Майдані» а найголовніше - серця своїх земляків.

Власниця безцінного таланту, Людмила Юрченко, дарує  нам свою творчість вже багато років. Її чудовий голос і шалена енергетика знайшли прихильників далеко за межами нашого району. Що за дивовижна жінка з баяном у руках? Не знаєте? Ми вам про неї розповімо, адже вона справді дивовижна.

Народилася Людмила  Максимівна 26 квітня 1953 року в Прядівці. І тато і мама працювали в школі. Задоя Максим Хомич був учителем музики. Лідія Федорівна, працювала бібліотекарем та бухгалтером. Хор, яким керував батько, завжди займав перші місця. І коли він спробував навчити маленьку Люду, гри на баяні, його методика не припала дівчинці до душі. Вона почала самотужки опановувати цей не легкий, і в прямому і в переносному значенні, інструмент. Свій перший вірш Людмила написала ще в четвертому класі. Одразу, після закінчення Прядівської середньої школи, дівчина потрапила на мистецький фестиваль присвячений сторіччю Леніна. Вона була наймолодшою учасницею, та її талант оцінили на районному, кустовому, обласному і врешті решт, республіканському відборі. Після фестивалю молоду виконавицю викликали у відділ культури і запропонували співати у хорі Вірьовки. Та юна дівчина не розуміла, як би згода могла змінити її життя. Ото тоді довелося їй вислухати від батька. Здобувати освіту агроекономіста поїхала до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту. П’ять років пролетіло як одна мить, а особливо коли культурно-масове життя ВУЗу не обходилось без участі нашої героїні. Найбільше всі полюбляли коли Людмила писала про викладачів жартівливі вірші. Та педагоги зовсім не ображалися на студентку, дивуючись її такому оригінальному таланту. Отримавши вищу освіту, економістом поїхала працювати в Запорізьку область. Там, побачивши у молодої дівчини не аби які професійні навички та перспективність, її було призначено директором дитячого садочка. «Він займав 25-те місце в районі – згадує жінка. Та щоб я таке допустила – ніколи!» Не одну безсонну ніч довелося провести Людмилі Максимівні працюючи над благоустроєм закладу. Та все ж, одного разу, добряче вислухала за свою ініціативність. «В ті часи якось скрутно було з піском, і в нашому садочку ні піщиночки. А навпроти нас розташовувалася будбригада, куди як раз завезли пісок. Побачивши це, я сказала усім діткам прийти наступного дня з відерцями. І за дві години обідньої перерви, всі мої 85 дітей середньої, старшої і підготовчої групи, разом з дорослими, перенесли через дорогу до себе на майданчик усю цю купу піску. Будівельники повертаються - піску нема! Як? Хто? Куди? Звичайно, потім усі зрозуміли куди він перекочував. І коли мене викликав голова радгоспу з питанням: - Як це все можна розцінити, коли вони ледве вибили цю машину піску? Я без докору сумління відповіла: - А чого ж ви для дітей не вибили? Хоч розстріляйте мене на цьому місці, але у дітей ви його вже не заберете! Так і з’явились пісочниці у нашому дитсадочку» – додала усміхаючись Людмила. Впертість і наполегливість свого бойового характеру жінка продемонструвала всім, коли їх сандружина зайняла в районі перше місце. А вже на області, Людмила Максимівна, як командир, стала кращою і була нагороджена відзнакою «Відмінник ЦО СРСР». Коли у 1980 році жінка повернулася в рідну Прядівку, її одразу поставили директором Будинку культури. Багато чого вона робила сама, і сценарії до свят писала, і на сцені виступала в різних амплуа, і навіть стінгазети нікому не довіряла. «Якось одного разу у нас була репетиція – пригадує Людмила Максимівна. Коли дивлюся, ходить якийсь чоловік по коридору і розглядає мої стінгазети. Репетиція скінчилася, а він все ходить. Я запросила його до свого кабінету. Він і там порозглядав фотографії та робочі матеріали, розпитував багато. Дуже здивувався і навіть ледве повірив що у нашому драматичному участь беруть трактористи. Та коли в кабінет увійшли представники з відділу культури і представили мені пана перевіряючого з Києва, з яким я так мило веду бесіду, я й присіла на стілець. Зблідніла, одразу в думках згадую чи чого зайвого не сказала, та він мене заспокоїв, адже досить приємне враження у нього склалося про справжнє життя нашого сільського Будинку культури». Після 82 року Людмила Максимівна пішла працювати у школу. 1985, -86, -88 і -90 роки для нашої героїні суцільна полоса кохання. Вона вдруге вийшла заміж і на світ з’явилися Сергій, Олександр, Юлія та Оля. Всі талановиті, співають, грають на гітарі. Бувало сяде багатодітна мама з баяном та як заспівають усі разом, то все село чує. Коли коханий чоловік пішов з життя і Людмила залишилася одна з чотирма дітьми на руках, не опустила рук і не скаржилась на долю. За мету поставила собі вивчити усіх і дати дорогу в самостійне життя. Так і сталося, усі отримали вищу освіту, живуть і працюють у Дніпропетровську, лише наймолодша Оля у Криничанському районі. А найстарша дочка від першого шлюбу, Наталя, вже більш як 15 років проживає в Америці, де разом з чоловіком виховують трьох прекрасних діточок і наразі чекають четвертого. Тільки плаче душа матері за дітьми, які нажаль рідко навідуються у рідну домівку. З декретних відпусток Людмила Максимівна пішла у колгосп, де пропрацювала 12  років. Спочатку була свинаркою. Там знайшла споріднену співочу душу – Орисю Вербицьку, з якою по сьогоднішній день подруги - не розлий вода. «Бувало кричать голодні свині в корпусі – ділиться спогадами жінка, - а ми як заспіваємо з Орисею, враз свині і затихають».  Вдома чекали діти і чимале господарство. «До цього часу згадується мені один випадок, коли на стадіоні концерт, мені через 15 хвилин виходити на сцену співати, а я корову з биком тягну. Припнула їх неподалік від стадіону, прилетіла, вскочила в костюм, відспівала, і потягла худобу далі» - з усмішкою розповіла Людмила. Не легко було тоді, і часу писати вірші лишалося тільки вночі. Згодом на фермі стала дояркою, потім лаборантом, і врешті-решт завідуючою. Та окрім цього ця симпатична білява жінка була ще й забійником. Разом з Орисею різали та розробляли свиней і корів швидше та якісніше за чоловіків. По досягненні 50-річчя вийшла на пенсію, та без роботи ледве витримала два роки. І ще наступні чотири пропрацювала муз керівником у дитячому садочку «Сонечко». Земля, для нашої героїні, головна пристрасть в житті. Обожнює саджати дерева, вирощувати квіти. В її руках все росте і розквітає. Коли вдома вже немає місця, іде саджати до сусідів, у дитячий садок чи місцевий парк. У 2002 році  на святковому трирічному випуску телепрограми «Караоке на Майдані» у Києві Людмила пробилася з натовпу до Ігоря Кондратюка із пляшкою Царичанської мін води і заспівала авторську пісню. А в цьому році вона пройшла відбіркові тури на телепроект «Х-фактор» у Дніпропетровську. Після спілкування з цією жінкою здається ніби твої життєдайні акумулятори замінені на нові. Це не просто красива, гарна людина, талановита особистість, це Торнадо емоцій позитиву. Вона вам не пожаліється на складні умови побуту чи не досконалість політичної системи країни. Її голос і пісні пробуджують у душах людей нестримне бажання жити і творити щось прекрасне. В них відчувається сила волі та міцність духу самої авторки. Людмила Максимівна мріє випустити власну збірку віршів і ми сподіваємося, що серед наших читачів знайдуться добрі люди, які допоможуть їй у здійсненні цієї мрії. Нехай Господь дарує їй здоров’я, щоб вона змогла якомога довше дарувати людям радість і свій дивовижний талант.

                                                            Мар’яна Король