Види, форми, прийоми розумової діяльності, основні закони риторики

Тема лекції:

Культура  фахового мовлення.

Мета заняття:

Навчальна -

дати студентам ґрунтовні й  систематичні знання про ділове мовлення, сформувати уміння й навички забезпечення оволодіння нормами української літературної мови та дотримання вимог культури мовлення, знати особливості технічної мови.

Виховна -

виховувати порядну особистість, освіченого техніка-технолога.

Розвиваюча -

розвивати культуру професійного мовлення студентів

Література:

Обов’язкова:

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі  української мови: Навч. посіб.

— К.: Артек, 1999.

2. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2003. — 400 с.
3. Зубков М.Г. Мова ділових паперів. — Харків: Торсінг, 2001.- 384 с.
4. Загнітко   А.П.,   Данилюк   І.Г.   Українське   ділове   мовлення:   професійне   й непрофесійне спілкування — Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2004. — 480 с.
5. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / за ред. Н.Д.Бабич. - Чернівці: Книги ХХІ, 2005. -572 с.
6. Мацюк З.О. Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування — К.: Каравела, 2005.
7. Мацько Л.І. Кравець Л.В. Культура українського фахового мовлення Навч. посіб.

— К.: ВЦ "Академія", 2007. — 360 с.;

8. Панько Т.І., Кочан Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство — Львів: Вид-во "Світ", 1994. — 214 с.
9. Токарська А.С., Кочан І.М. Українська мова фахового спрямування для юристів — К. : Знання, 2008. — 413 с.
10. Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства імені О.О.Потебні; Інститут української мови — стереотип. вид. — К.: Наукова думка, 2003. — 240 с.
11. Унівесальний довідник-практикум з ділових паперів/ за ред. Л. О.Пустовіт — К.: Довіра, 2000 — 1017 с.
12. Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник. — К.: Арій, 2008. — 424 с.
13. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. — К., 2008 — 448 с.
14. Шевчук С.В., Кабиш О.О. Практикум з українського ділового мовлення: Навчальний посібник. — К.: Арій, 2008. — 160 с.

Додаткова:

6. Коваль А.П. Культура ділового  мовлення.-К.:Вища  шк.,1974.-223с.

7. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної  української мови.-К.: Либідь,1992.-248с.

1

Вступ. Державотворча роль мови. Функції  мови. Стилі, типи і форми мовлення.

2

Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії.

3

Специфіка мовлення фахівця (відповідно до напряму  підготовки).

4

Формування  навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності.

5

Основні закони риторики

1. Вступ. Державотворча  роль мови. Функції мови.

Стилі, типи і  форми мовлення.

Без мови неможливе існування  будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої  праці. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає у  необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ларошфуко, істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше. Отже, багато говорити і багато сказати - поняття не тотожні.

Сьогодні українська мова - мова державна. (Закон про мови, 1989р., Конституція України, 1996р.). Вона є не лише засобом спілкування, а й важливим засобом формування нових виробничих відносин. Науково-технічний прогрес, розбудова соціально-економічної та політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Народжуються нові професії, формується їх мова, збагачується словник.

Мова — це «характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об'єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією»¹.

Вона є однією з найістотніших  ознак нації і реально існує  як мовна діяльність членів відповідної  етнічної спільноти.

Мова — найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова — єдина національна мова українського народу. Нею послуговуються також українці, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції  України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є  державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і  функціонування української мови в  усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова — це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики»².

Термін «державна мова»  з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української  мови як державної неможливе, як зазначають учені, «без органічної взаємодії принаймні  двох засад:

1) створення такої мовної  ситуації, за якої українська  мова мала б усі можливості  безперешкодного вживання, вияву  комунікативних функцій, властивих  іншим високорозвинутим літературним  мовам у сучасних цивілізованих  суспільствах;

2) ефективного вивчення  на різних ділянках освіти  у поєднанні з мовним вихованням»³.

Як відомо, кожна літературна  мова, задовольняючи культурні потреби  окремої людини і суспільства, виконує  ряд важливих функцій:

• комунікативну – як засіб спілкування. У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою;
• когнітивну (гносеологічну) – як засіб пізнавання. Мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто суспільним досвідом. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторна картина світу – зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Ця функція полягає не лише в сприйнятті й накопиченні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов’язана з функцією мислення, формування та існування думки;
• емоційну (експресивну) – як засіб вираження почуттів. Ця функція полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід – це унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ. “Говори – і я тебе побачу”,- запевняли мудреці античності.
• Ідентифікаційну функцію, що виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасники, відчуваємо свою спільність і зі своїми попередниками, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний “портрет”, у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих, хто знає мову, вона є засобом спілкування, ототоження в межах певної спільності. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз’єднання, сепарації, відокремлення, конфліктування й навіть ворожнечі;
• Мислетворчу функцію. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення – це оперування поняттями, що позначені певними словами і які без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою спеціальних мовних засобів. Недарма кажуть:”Хто ясно мислить, той ясно висловлюється”. Мислить людина тією мовою, яку краще знає – рідною. Отже, сам процес мислення має суто національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови.
• Естетичну функцію. Мова – першоджерело культури, оскільки вона є її знаряддям, і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури, її робітнею і храмом. Ось чому виховання відчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.
• Культурологічну функцію. Культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові. Для глибинного пізнання нації необхідне знання його мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв’язку культур між народами. Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління.
• Номінативну функцію. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвізацією – “омовленням” світу. Мовні одиниці, передусім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак і под. У назвах зафіксовано не лише певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але й її помилкові уявлення, ірреальні, уявні сутності тощо.

Ці функції виявляються  в конкретних ситуаціях, коли мовець застосовує певний набір мовних засобів, які якнайкраще виражають мету і  завдання цієї ситуації. Безперечно, таких  життєвих ситуацій безліч і описувати  всі використані або можливі  в них мовні засоби недоцільно. Проте напевне можна сказати, що протягом багатьох віків у межах  літературної мови виробились функціональні  різновиди, які відповідають сферам суспільного життя: виробництву, побуту, науці, мистецтву, засобам масової  інформації.

Оскільки мова – явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, в свою чергу, відбивається на долі народу.

Користуючись мовою в  своєму повсякденному житті, люди залежно  від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному  занятті відрізняється від виступу  на зборах. Коли студент пише твір, вій  старанніше добирає слова й будує  речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стаття, наказ керівника установи, протокол, написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

Слово «стиль» багатозначне. Походить воно від латинського слова stilus — «паличка для письма», тобто письмове знаряддя, яке використовувалося в часи античного Риму й середньовіччя. У літературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної діяльності.

Мовний стиль — це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання. В українській літературній мові звичайно виділяють п'ять функціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, стиль побутового мовлення і художній. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.

Жанри — це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками⁴.

Офіційно-діловий  стиль — це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок тощо. Це один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI—XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та ХУ-ст., українських літописах (офіційні листи, угоди та ін.). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів офіційно-ділового стилю характерні й спільні мовні риси.

1. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У  різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення та способу оброблення. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа.

2.  Точність, послідовність  і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловлюванні.  Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

3.  Наявність усталених  мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стандартизації такі:

а)  широке вживання готових  словесних формул типу у зв'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

б) повторюваність тих самих  слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.                                                                 

4  Лексика здебільшого  нейтральна, вживається в прямому  значенні. Залежно від того, яку  саме галузь суспільного життя  обслуговує офіційно-діловий стиль,  він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

5  Для чіткої організації  текст ділиться на параграфи,  пункти, підпункти.

6. У текстах часто вживаються  словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються і такі звороти, як з оригіналом згідно, складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, падати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію.

7. Найхарактерніші речення  — прості ускладнені (кілька підметів  при одному присудку, кілька присудків  при одному підметі, кілька  додатків при одному з головних  членів тощо). Вживаються також  складні речення із сурядним  і підрядним зв'язком.

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення зміст).

 Зразок стилю:

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної  небезпеки, яка нависла була над  Україною в зв'язку з державним  переворотом в СРСР19 серпня 1991 року,

— продовжуючи  тисячолітню традицію державотворення

в Україні,

— виходячи з  права на самовизначення, передбаченого  Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими  документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

ПРОГОЛОШУЄ

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ  УКРАЇНИ та створення самостійної  української держави — УКРАЇНИ.

Територія України  є неподільною і недоторканною.

Віднині на території  України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає  чинності з моменту його схвалення.

24 серпня 1991 року                           Верховна Рада України

2. Літературна мова. Мовна  норма. 

Культура мови. Культура мовлення під час дискусії.

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).

Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Головним завдання культури мови є:

- виховання навичок літературного  спілкування;

- пропаганда й засвоєння  літературних норм у слововжитку,  граматичному оформленні мови;

- у вимові та наголошуванні;

- неприйняття спотвореної  мови  або суржику.

Людина з низькою культурою  мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Якщо ж людина володіє  культурою мовлення, то про неї  кажуть, що це людина розвинутого інтелекту  і високої загальної культури.

У чому ж виявляється  культура мовлення?

Насамперед, у таких аспектах, як: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність - це  дотримання правил усного та писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту, це дотримання загальноприйнятих стандартів. Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови.

Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія  Челебі, після перебування в 1657 р. в Україні писав, що українці - це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова  у різних мовах. Так от, у цій  «всеосяжній» українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: «щезни, собако», «свиня», «чорт», «дідько».

Культура мовлення суспільства - це чи не найяскравіший показник стану його  моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина - тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що через низьку культуру мови  виявляються виразні ознаки бездуховності.

Мовна неграмотність, невміння написати  елементарний текст, перекласти його з української мови на російську  чи навпаки чомусь перестали сприйматись  як пляма на службовому мундирі.

Українська національна  мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і  «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — викристалізовується під пером митців слова.

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна  мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі  діалектні риси інших наріч. Зачинателем  нової української літературної мови був І. П. Котляревський —  автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше «своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови»⁵. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна  мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.

Українська літературна  мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне  вживання морфем), синтаксичні (усталені .зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють  варіанти акцентні (алфа^/віт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в родовому відмінку мости й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів  змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Нормалізація літературної мови включає в себе широке коло наукових проблем, пов’язаних насамперед із виникненням мов, з історією їх розвитку, з їх функціонуванням за певних суспільно-історичних умов. Традиція культури мови, основним змістом якої є прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, зароджується одночасно з появою літератури цією мовою. Проблема нормативності – одна з начільніших проблем у дослідженні мови, стилістики та культури мовлення.

Сукупність загальноприйнятих, усталених  правил, якими керуються мовці  в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

Ці правила оберігають літературну мову від проникнення  в неї суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру. Існують своєрідні  мовні табу, які не можна порушувати:

• фонетичні – їх порушення утруднює передумови вимови: збіг декількох приголосних, зіяння, зсув наголосу;
• лексико-фразеологічні – їх порушення переформатовує значеннєве наповнення слів і нерозкладених словосполучень: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких словосполучень;
• морфологічні – їх порушення чинить збурення у словозмінних парадигмах: збочення у відмінкових формах, аномальне ступенювання;
• синтаксичні – їх порушення ламають нормативну забудову мовних словосполучень і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, змішування прямої та непрямої мови;
• орфографічні – їх порушення суперечить вимогам сучасного правопису: відкидання великої літери, довільне її використання, відмова від дефісів;
• пунктуаційні – їх порушення не відповідає чинним правилам уживання розділових знаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтування засобами пунктуації.

Літературна мова має дві форми  вживання:

1. Писемну.
2. Усну.

Культура усного й писемного  спілкування передбачає досконале  знання та послідовне дотримування всіх мовних норм.

Культура писемного й  усного мовлення всіх, хто послуговується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.                                               

Культура спілкування  – частина культури поведінки  людини у суспільстві. Культура поведінки  – сукупність форм щоденної поведінки  людини (у побуті, у спілкуванні  з іншими людьми), у яких знаходять  зовнішнє вираження моральні та естетичні  норми такої поведінки. Культура поведінки не буває поза культурою  спілкування, і навпаки. Мовленнєвий  етикет – важливий компонент національної культури. У мові, мовленнєвій поведінці, усталених формулах (стереотипах) сформувався  багатий народний досвід, неповторність  звичаїв.

Мовний етикет - це сукупність словесних форм ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, країні, без яких не обходиться жоден народ.

У кожному суспільстві  етикет поступово розвивався як система  правил поведінки, система дозволу  й заборон, що формують загалом моральні норми. Етикет і мовлення тісно пов'язані  між собою. Манера мовлення, стиль, дозвіл чи заборона говорити одне й не говорити інше, вибір мовних засобів як маркер приналежності до певного середовища – все це наявне в наших мовленнєвих  виявах. Мовленнєвий етикет можна  визначити як правила, що регулюють  мовленнєву поведінку. Це широка зона одиниць мови й мовлення, яка словесно виражає етикет поведінки, дає нам  в руки ті мовні багатства, які  є в кожному суспільстві для  вираження неконфліктного ставлення  до людей, а етикет регулює складний вибір доречного засобу конкретною людиною, для її конкретного адресата, у конкретному випадку, ситуації.

Мовленнєвий службовий етикет - це правила мовленнєвої поведінки на роботі.

Мовна культура - це надійна  опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього  патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника. З культурою  мови насамперед пов’язують уміння правильно  говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

Культура мови тісно пов’язана  з нормами - сукупністю загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними  та зразковими в певний час. Норми  бувають лексичні (розрізнення значень), граматичні (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми), стилістичні (доцільність використання мовних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування), орфоепічні (сукупність правил літературної вимови) та інші

Досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої  діяльності людини визначає її культуру мовлення.

Наука, що вивчає нормативність  мови, її відповідність тим вимогам, що ставляться перед мовою в суспільстві, називається культурою мови.

Популярність у колективі  залежить від того, наскільки зовнішній  вигляд, поведінка та манери спілкування  мовця відповідають уявленням і  неписаним правилам даної суспільної групи, певної аудиторії. Пам’ятайте про  те, що популярні в колективі люди веселої вдачі, товариські, тактовні. Саме таким оратором повинна бути сучасна ділова людина.

Правила для слухача:

1. Необхідно перервати всі справи й уважно вислухати мовця.
2. Слухаючи, необхідно доброзичливо, з повагою і терпляче ставитися до мовця, бути тактовним.
3. Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння.
4. Слухаючи, треба перевести в центр уваги мовця та його інтереси.
5. Необхідно вміти вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на питання.

Універсальні  величини ділового спілкування

Існують три універсальні величини ділового спілкування - погляд, усмішка та відстань, на якій ведеться бесіда.

Погляд - найсильніший компонент розмови. Уміння "витримувати погляд" є наслідком особливого тренування. Людина, яка просто дивиться у вічі співрозмовнику, викликає довіру. Вміння першим не відводити погляд - це ознака сильної, рішучої особистості. Зустрічаючись, люди обов’язково коротко дивляться один одному в очі. Цей перший погляд є "пробою на довіру". Щирість у цьому швидкому погляді означає доброзичливе ставлення. Якщо партнер затримує погляд на очах співрозмовника, то робить це з метою пригнітити людину. Якщо співрозмовник затримує погляд, супроводжуючи це кивком голови, то це означає згоду і довіру. Якщо ж партнер відводить очі у паузі, то це значить, що він не все ще сказав і просить не перебивати.

Усмішка. Перш ніж говорити, усміхніться. Це настроїть будь-яку розмову, навіть важку, на доброзичливий тон і взаємоповагу. Усмішка повинна відповідати ситуації, а якщо можливо, й визначати її. Самої мовчазної усмішки іноді буває досить, щоб пом’якшити неприємну ситуацію або зняти роздратування партнера. Усмішка має бути багатозначною, але не маскою, і відповідати настрою.

Надсимволічною є відстань, на якій ведеться бесіда. Розрізняють чотири види дистанції між співрозмовниками: інтимну, особисту, соціальну, офіційну. Відстань між особами служить регулятором їхніх відносин. Визначником соціального статусу, статі, місцевості, де мешкають співрозмовники, може стати саме відстань. Треба пам’ятати, що у різних націй поняття норми різні. У слов’ян відстань під час ділової бесіди менша, ніж, наприклад, у американців, австралійців, бо соціальна дистанція збігається з особистою. Якщо не знати дистанції співрозмовника, то ненавмисне можна його вразити або образити.

Вибір тієї чи іншої  одиниці формул увічливості залежить від:

• ситуації;
• професії;
• соціального статусу;
• статі;
• освіти;
• віку.

За умов умілого володіння та врахування цих складових мовець має більше можливостей досягти  поставленої мети. Важко не погодитися із соціолого-психологами, які запевняють, що успіх бізнесу на 85% залежить від  уміння спілкуватися.

3. Специфіка  мовлення фахівця (відповідно  до напряму підготовки).

Мова професії - це лексика і фразеологія мови конкретної галузі науки, культури, виробництва. Знати мову професії - це вільно володіти лексикою свого фаху, легко нею користуватися. Мовні знання - основний компонент професійної підготовки. Правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя. Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися у складній професійній ситуації та успішно контактувати з представниками своєї професії.

Професіоналізми - слова і мовленнєві звороти, характерні для мови людей певних професій. Оскільки професіоналізми вживають на позначення спеціальних понять лише у сфері тієї чи іншої професії, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Професіоналізми виступають як неофіційні (а отже, експресивно забарвлені) синоніми до термінів.

Мова не лише активно використовується у сфері духовної культури, а й  пов'язана з виробництвом, його галузями та процесами, із соціальними відносинами. Знати мову своєї професії - це значить вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах.

Одним з найголовніших  лексичних масивів професійної  мови є термінологія. Використовуючи терміни в професійному спілкуванні, потрібно дотримуватися таких вимог: а) кожен термін має лише одне значення в певній галузі; б) якщо певний термін викликає сумнів, то потрібно перевірити його написання чи тлумачення за словником.

4. Формування навичок  і прийомів мислення. Види, форми,  прийоми розумової діяльності.

Дослідження процесів комунікації  свідчать, що понад 70% активного дня люди проводять у спілкуванні. При цьому приблизно 42% цього часу відводять слуханню, 32% — мовленню, 15% — читанню і 11% — писанню. Тобто людина у повсякденному житті слухає більше, ніж говорить. Слухання — це цілеспрямована, організована діяльність людини в комунікації. Елементами слухання є сприйняття слухом, уважність, розуміння, запам'ятовування.

Сприйняття слухом — це перший етап слухання, фізіологічний процес відбору фізіологічних подразників: адресат виокремлює звуки мовлення, розрізнює їх, упізнає слова, речення, значення слів і повідомлень. Швидкість людського мовлення 100—150 слів на хвилину, а здатність сприйняття і розуміння — 400—500 слів на хвилину, тобто потенціал сприйняття значно більший.

Уважність — явище психологічне, відбір потрібних звукових сигналів. Складовими уважності є мінімальний поріг сприйняття (все, що людина може фізично сприйняти), рівні зацікавленості та мотивації. Експериментально встановлено: чим нижчий рівень індивідуальної зацікавленості й мотивації учасників спілкування, тим нижчий їхній поріг сприйняття.

Розуміння (інтерпретація) — це надання особою почутим словам, повідомленням, текстам певних значень, смислів.

Інтерпретація повідомлень  адресатом спирається на розуміння граматики, лексики, інших мовних елементів; розпізнавання і розуміння устремлінь, бажань мовця; орієнтацію у висловленні, жанрі мовлення, в контексті і ситуації спілкування.

Запам'ятовування — це процес зберігання інформації з метою пізнішого її використання. Запам'ятовування буває короткотривалим, коли запам'ятовують у ході розмови попередні аргументи, цифри, факти, і довготривалим, яке сприяє збереженню в пам'яті важливих подій, вчинків.

За даними досліджень психологів, відразу після почутої інформації людина запам'ятовує лише 50%, через вісім годин — 35%, за два місяці — заледве 25%. Ці 25% і називаються осадовою інформацією.

Є чотири типи слухання:

1) слухання заради задоволення  (музика, матч, вистава);

2) уважне, вдумливе (лекції, новини, інструкції);

3) критичне (у разі невпевненості  у достовірності інформації);

4) емфатичне, тобто співчутливе  (коли слухач прагне увійти  в ситуацію мовця, сприймає  слова крізь призму його досвіду,  почуттів).

Загалом, сприйняття мовлення (слухання і розуміння) має велике значення для міжособистісного спілкування

Мовленнєва діяльність охоплює  чотири види: аудіювання (слухання —  розуміння), читання, говоріння і  письмо. Аудіювання та читання є  рецептивними видами мовленнєвої діяльності, говоріння й письмо — п р о д у к т и в н и м и.

Аудіювання — це такий вид мовленнєвої діяльності, під час якого людина одночасно сприймає усне мовлення й аналізує його. Аудіювання є основою спілкування. Для багатьох професій уміння сприймати — розуміти усне мовлення необхідне у процесі виконання службових обов'язків. Необхідне воно і школярам та студентам, бо допомагає добре засвоїти матеріал. У природній ситуації спілкування співрозмовники вдаються до продуктивного аудіювання, яке одноразове, не повторюється. Репродуктивне аудіювання передбачає повторюваність усної інформації (наприклад, при написанні переказу вчитель читає текст 2—3 рази).

Сприймати усно передавану інформацію потрібно цілеспрямовано: глобально, докладно або критично. Г л о б а л ь н е, або ознайомлювальне, аудіювання вимагає від слухача загального охоплення змісту повідомлення, уміння визначати тему, основну думку повідомлення, ділити його на смислові частини, розрізняти композиційні елементи.

Д о к л а д н  е аудіювання передбачає якнайповніше сприймання змісту повідомлення, усвідомлення деталей змісту, кожного з його елементів.

К р и т и ч н  е аудіювання, ґрунтуючись на глобальному і докладному, вимагає висловлення власної думки з приводу почутого, мотивованої оцінки сприйнятого твердження, критичного осмислення сприйнятого на слух. Цей вид аудіювання практикують під час переказу тексту з творчим завданням

5. Основні закони риторики

Риторика — це теорія ораторського мистецтва, наука і водночас мистецтво переконуючої комунікації, що становить фундамент професіоналізму представників багатьох гуманітарних фахів: політика, вчителя, журналіста, юриста, менеджера.

Різновиди усних публічних  виступів можна показати у вигляді  таблиці: