Специфика онлайн изданий в Украине

З першого  погляду народне життя, зображене  в цій поемі, показане дуже сумно. Навіть самі назви сіл - Заплатова, Дирявино, Розумово, Знобишино, Горелово, Нилово говорять про безрадісне життя їх жителів.

І хоча один із заголовків поеми зображає сіль сих щасливців і навіть носить назву "Счастливые" глибоко нещасні - засмучені, хворі, голодні люди. А скільки людських страждань в тій частині поеми, де зображується життя селянки Мотрини. Взагалі, коли читаємо перші частини поеми, здається, що на запитання поставлене в її заголовку: кому на Руси жить хорошо? Можна дати єдину відповідь: кожному живеться дуже погань, особливо ж "вільним" селянам, про щастя яких Некрасов в тій же поемі писав:

Эй, счастье  мужицкое!

Дырявое с заплатами.

Горбатое  с мозолями,

Проваливай  домой!

Некрасов  почав писати поему зразу ж  після "визволення" селян. Він дуже добре розумів, що насправді, ніякого визволення не було, і що селяни і надалізалишилися під ярмом у поміщиків.

В центрі своєї епопеї Некрасов поклав "Савелія, богатиря святорусского", людину великих  сил, ніби створеного для революційної боротьби.

Поряд з Савалієм в поемі встають  приємні образи російських селян: Якима  Нагого - захисника честі трудового  народу, Ермила Гирина - сільськоо праведника і Мортини Карчашной, яка зуміла відстояти свою морську гідність в умовах безпорядку і рабства.

Самим своїм існуванням ці люди свідчили яка непоборна сила схована в  народній душі. Можна була б і  не сумніватися, що у такого народу є всі можливості завоювати собі щастя.

Звідси  й оптимізм поеми:

Сила  народная, -

Сила  могучая -

Совість спокойная,

Правда  живучая!

Поема почала в 1863 році, писалась декілька років, але на початку 70-х років Некрасова  відволікла інша тема - декабристів.

До цього  часу в російському підцензурному  друці про декабристське повстання  не появлялось жодного слова, крім брехливих статей. Але в 1870 році цензурна заборона була трохи послаблена, і Некрасов скористався першою можливістю, щоб нагадати молодим поколінням про великих революційної боротьби. В поемі "Дедушка" він зобразив дідуся - декабриста, який бачить у внучці свого бойового наслідника і передає йому свою ненависть до народних ворогів. Декабристи були попередниками всіх пізніших революціонерів Росії, духовними батьками. Белінського, Герцена, Огарева, Чернишевського і багатьох безіменних героїв, які пішли в сибірську каторгу. Некрасов хотів щоб подвиги декабристів надихали на такі подвиги революційну молодь його часу. В поемі було стільки проклять народним ворогам в ній відчувалось стільки любові до декабристів, що в істинному вигляді вона могла з'явиться тільки після лютневої революції до того часу майже пів століття друкувалося з великими пропусками багатьох віршів. Але і в такому перевернутому вигляді вона мала великий успіх а її агітаційне значення, було дуже величезним, особливо серед молоді.

А поемка "Кому на Руси жить хорошо" так і залишилася незакінченою.

В 1876 році, коли Некрасов знов увернувся до своєї  епопеї, у нього уже не було сили, щоб закінчити її. Він тяжко  захворів. Лікарі відправили його в  Ялту, на берег моря. Але йому з  кожним днем ставало все гірше. Хвороба була смертельна. Некрасов знав, що його дні лічені, тому й трудився, перемагаючи хворобу. Нова частина поеми була названа ним "Пир - на весь мир". Йому обов'язково хотілося закінчити її, тому що він бачив в ній свій заповіт, своє посліднє слово молодим революціонера ним діячам.

В центрі "Пира" - народний заступник юнак Григорій Добросклонов (в обличчя  якого Некрасов прославляв Добролюбова):

Ему судьба - готовила

Путь  славный, имя громкое

Народного заступника,

Чахотку ми Сибирь.

І хоча Добросклонову загрожує сибірська каторга й рання смерть, він єдиний щасливець у всій цій поемі. Некрасов по-всякому підкреслював, що на поставлене його поемою питання: Кому на Руви жить хорошо? - потрібно відповісти: Добросклонову, революційному борцю за народне щастя.

Думка, висловлена в "Пире - на весь мир", була так дорога Некрасову, що він  хотів як найшвидше опублікувати ці вірші. Але як тільки вони появились  в журналі, як цензура конфіскувала журнал: заставила вирізати звідти твори Некрасова. Для умираючого це було тяжким ударом і збільшило передсмертне страждання.

Крім  цієї поеми Некрасов створив цілий  цикл ліричних віршів, де відчувається та ж біль за народ.

Поет  переніс тяжку операцію, яка лиш  на декілька місяців відстрочила  смерть. Спати Некрасов міг тільки під сильним наркозом, страждання його були жахливі, але все ж він знаходив у себе сили складати свої "Последние песни"

Коли  читачі дізналися з "Последних  песен", що Некрасов смертельно хворий, його квартира була засиплена те грамами  і листами.

Особливо  розчулив хворого прощальний лист Чернишевського. Присланий із далекого Сибіру в серпня 1977 року. Тяжкохворий вислухай його слова і прошепотів:

- Скажите  Миколаю Гавриловичу, что я  очень благо дарю его... я тепер  утешен... Его слова мне дороже, чем чьи-либо слова..

Помер Микола Олексійович 8 січня 1978 року. Недивлячись  на сильний мороз, провести в останню  путь його прийшли дуже багато людей.

З полум'яної любові до Вітчизни, до її великого народу, до дивної російської природи. Й виросла  поезія Некрасова, яка була джерелом виховання і захвату ряду поколінь борців. Некрасов був "володарем дум" молоді 60-70-х років. В епоху 80-тих років його поезія була для кращих людей епохи маяком, яки показував шлях боротьби за народну справу.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. К.І.  Чуковський, І.Ю. Твердохлебов. Некрасов Н.А. Избранные произведения. Київ. "Веселка" 1984.

2. А.М.  Гаркавін, М.І. Якушин. Некрасов Лирика. Москва. 1987.

3. Миколай  Іванович Якушин. Жизнь и творчество  П.А. Некрасова. Москва "Детская  литература" 1981. 
 

«Современник»  

«Современник» — журнал, який видавався початку 1847 незалежності до середини 1866 Некрасовим і Панаевым (з 1863 — одним Некрасовим), куплений у Плетньова.  

В протягом майже двадцятирічного періоду  існування «З.» його загальний  характері і контингент його співробітників кілька разів змінювалися; проте, попри протязі майже усього цього часу «З.» був однією з найкращих робітників та найбільш передових російських журналів.  

В 1847 і  на початку 1848 «З.» був антикріпосницьким  й почасти соціалістичним органом, відбиваючи погляди перших революційних представників російської демократії 40-х рр. Журнал друкувалися дворянські письменники, ліберали, антикрепостники Тургенєв, Григорович та інших., але ідейним керівником журналу був фактичним Бєлінський, в статтях якого, як і в статтях Герцена, були елементи пропаганди соціалізму.  

После смерті Бєлінського, у роки так зв. «цензурного терору» (1848—1855) журнал на кілька днів втратив значення; окремі працівники (Дружинін, Анненков) зайняли  позиції аполітичного естетизму. З 1852—1853 внаслідок посиленого участі у журналі Тургенєва, Л. Толстого, Островського, Григоровича, Фета, Тютчева, Майкова і самої Некрасова літературно-художній відділ журналу почав подыматься в середині 50-х рр. (в 1854, 1855 і 1856) піднявся на дуже велику висоту. Надзвичайно цікавим є був у ця роки літературно-критичний відділ, де з 1854 почали друкувати статті і рецензії Чернишевського, який поклав край аполитическому эстетизму своїх попередників і воскресившего революційно-демократичних традиції Бєлінського останнього періоду.  

С кінця 1857 внаслідок які у цей час  змін у політичній життя, великих  зрушень на літературі, соціальній та результаті деякого ослаблення цензурного гніту характер журналу дуже змінився. Писатели-дворяне або цілком відпали від «З.» (Толстой — в 1858, Тургенєв — в 1860) або скоротили свою участь у ньому (Григорович). На перше місце журналі висунулися публіцистичний і літературно-критичний відділи. Журнал став органом представників революційної демократії 60-х рр., ідеологів селянської революції. Тоді ж (1858—1862) ідейним керівником журналу став Чернишевський, в статтях якого відстоювалися інтереси широких селянських мас, популяризировались ідеї утопічного соціалізму, філософського матеріалізму Л. Фейєрбаха і, наскільки може бути було з цензурним умовам, пропагандировалась необхідність революційних дій. Літературно-критичний відділ з кінця 1857 і по середини 1861 очолювався Добролюбовым, які брали участь й у публіцистичному відділі. Співпрацювали у журналі М. Михайлов, Щелгунов, Елисеев, Антонович та інших. З початку 1859 при журналі виник своєрідний відділ «Свисток», щось на кшталт самостійного сатиричного органу. Літературно-художній відділ, як і раніше, що він друкувалися Салтиков-Щедрін, М. Успенський, Пом'яловський, Слєпцов та інших., відійшов у роки другого план. Завдяки статтям Чернишевського і Добролюбова «З.» у роки здобув надзвичайний авторитет як орган революційної демократії, і тираж його безупинно ріс.  

В червні 1862 «З.» було припинено урядом на вісім і вона втратила найвидатнішого свого співробітника М. Р. Чернишевського, заарештованого 12 червня, Добролюбов помер ще восени 1861.  

В останній існування з 1863 нова редакція «З.» (Некрасов, Салтиков-Щедрін, Елисеев, Антонович, Пипін  і Жуковський) продовжувала журнал, зберігаючи напрям Чернишевського. У літературно-мистецькому відділі журналу тим часом друкувалися твори Салтикова-Щедріна, Некрасова, Гліба Успенського, Слєпцова, Левитова, Решетникова, Пом'яловського, Якушкіна, Островського та інших.  

В публіцистичному відділі перше місце висунулися Антонович, Салтиков-Щедрін.  

В 1865 «З.»  одержав дві застереження, у середині 1866 після виходу друком п'яти книжок журналу видання його було припинено  на вимогу особливої комісії, організованою  після замаху Каракозова Олександра II.

Список  літератури  

Белинский У. Р., Листи, т. III, СПБ, 1914  

Никитенко А. У., Записки і щоденник, т. I—II, вид. 2, СПБ, 1904—1905  

Пыпин А. М., М. А. Некрасов, СПБ., 1905  

Чернышевский  М., Спогади, «Література і марксизм», 1928, № 4  

Его ж, Літературний спадщину, Гіз, М. — Л., 1928—1930  

тт. I—II—III також «Листування Чернишевського з Некрасовим, Добролюбовым й О. Про. Зеленим, 1855—1862 рр.», ред. М. До. Пиксанова, М. — Л., 1925)  

Панаева А., Спогади, вид. «Academia», М., 1928  

Тургенев  і коло «Современника», вид. «Academia», М. — Л., 1931  

Шестидесятые  роки. Антонович, Спогади, Елисеев, Спогади, вид. «Academia», М. — Л., 1934  

Евгеньев-Максимов, Риси редакторської діяльності Некрасова, «Голос минулого року», 1915, №№ 9, 10, 11  

Его ж, Нариси з історії соціалістичної журналістики у Росії в XIX ст., М. —  Л., 1927  

Его ж, «Сучасник» в 40—50-х рр., вид-во письменників у Ленінграді, Л. (1934).  

Для підготовки даної роботи було використані матеріали  із сайту internet