Рецензія на фільм "Щастя моє"

Рецензія 

«Щастя» без щастя

«Щастя моє» - унікальний фільм про відсутність щастя. Український документаліст Сергій Лозниця спробував вперше зняти художній фільм. Але наполовину зі звичною для нього документалістикою показав потворне кіно про потворне життя.

Сергій Лозниця не переймався тим, що зміст фільму не зрозуміють на Канському фестивалі. Адже у фільму є конструкція, форма, що і без  високого змісту варта уваги. Важко  розібратися у композиції фільму, бо важко сказати у чому сюжет, де кульмінація і розв’язка. Точно можна зауважити, що у стрічці  є головний герой – водій-далекобійник. Звичайний робітник з закатаними рукавами вирушає у робочу поїздку. Музику він вмикає тільки у перші хвилини після роботи. У наступних життєвих ситуаціях йому не до музики. На шляху повз забите село йому трапляються шахраї. Хто б подумав, що  удар дерев’яним дрючком по голові може стати доленосним. Віднесе долю у безвихідь. Удар, втрата пам’яті, герой без імені перетворюється у героя без минулого. Абсурд. Про фільм важко сказати, що сюжет розгортається. Картини сюжету схожі на випадкові невпорядковані спогади не зовсім тверезої людини… Водій і спекотний день. Ніч і злодії. Зима і бородатий дядько. Господиня на кухні і господиня у ліжку «кохає» бородатого дядька. Війна і солдати. Хтось бачить у цьому логіку? Лозниця бачить у цьому мистецтво. Люди, далекі від мистецтва, бачать мєнтів і повій, чують матюки і монологи.

Мєнти і повії – чудовий  контраст. Одні сіють розпусту і  порушують закон, інші мають його наводити і всіх за законом карати. Однак у фільмі абсурдів все з точністю до навпаки. Повія має честь і гідність, мєнти мають гидкі обличчя і нахабство. Якщо Лозниця хотів показати реальність, значить так воно і є у житті. І це вражає своєю потворністю.

Без матюків у фільмі обійтися ніяк не можна було. На цьому наголосив режисер у одному з інтерв’ю. адже лайка, на його думку, елемент культури й інструмент самозахисту. Якщо докопатися до істини, матюкаються у фільмі не всі. А тільки злодюжки, розчаровані у своїй знахідці, спльовують оте наболіле *лять. Майстри лайки і яскраві символи відсутності порядку – «мєнти». Вони найяскравіше ілюструють безлад і несправедливість, з якими повинні боротися, але який вони самі породжують. Така позиція щодо стражів порядку підтверджує його документальне відтворення реальності. Лозниця показав значно більше тими матюками, ніж хотів. Головний герой не готується до біди, йому не страшно їхати у незнайому сільську місцевість. Жінка, яка прихистила у себе в ліжку незнайомого чоловіка без пам’яті – не боїться. Дід, що пройшов війну і вбивав – не боїться. Цим героям фільму не потрібен самозахист. Адже захищаються зазвичай слабкі, сильні – нападають. Однак всі сильні фільму, а саме простий водій, хоробра жінка, дід з війни чомусь отримують від долі удари, а не подарунки. Лозниця знає, що так воно й у житті: сильні не ті, хто хоробрий, а ті хто нахабні. В цьому випадку – мєнти і солдати. Потворна істина життя.

Сильні й слабкі фільму цього не спілкуються між собою. А тільки видають монологи. Знову ж таки, притаманна риса документальних стрічок, де розказують, а не спілкуються. Лозниця показує життя нещасних людей. А хіба нещасні люди бувають не самотніми? Тому й у тих життєвих обставинах, які зняв режисер на свою ручну камеру, людина одна-однісінька, навіть коли є хтось поруч. Дід розказує головному герою про свої воєнні подвиги. Він не потребує коментарів і зникає несподівано для героя. Малолітня повія висміює рицарські вчинки далекобійника, на які той тільки глипає очима. У поодиноких розмовах фільму герої говорять на одну єдину тему: тему смерті. Сусідка радить жінці, що прихистила головного героя, придбати завчасно домовину. Міліціонер розмовляє з дідом про солдата у цинку і просить взяти його собі, під підпис. Що може бути потворніше смерті? Тільки смерть і фільм Лозниці.

В передостанніх картинах фільму лунає ще один монолог – завершальний акорд і постріл – водій, що резюмує фільм і долю головного героя: «Не лезь. Если, *лять, не просят тебя, значит не лезь!». Будь поруч з ним не німий попутчик, і той не знайшов би відповіді на слова істини.

У будь-якого поганого фільму є хепі-енд. Але фільм Лозниці  не поганий. Він просто повторний  у своїй істинності. Головний герой  все ж лізе на останок у пригоду, пов’язану зі знахабнілими мєнтами. Але всі можливі наслідки він знищує, застреливши очевидців. Головний безіменний безпам’ятний герой іде у невідомому напрямку. Його шлях немає світла в кінці. Його шляху взагалі не видно кінця. Лозниці ще слід зняти не один фільм, аби дізнатися: де кінець із отим  щастям «моїм».